Яким був Петро Скунць, нині згадує його дружина Олена

20 травня виповнилося б 70 літ із дня народження нашого видатного земляка, поета, публіциста, сина Срібної Землі, ще зовсім недавнього, такого рідного і близького, впізнаваного та знаного Петра Скунця.

Яким був Петро Скунць, нині згадує його дружина Олена

Багатьом із тих, хто знав Петра Миколайовича, він відкрив не тільки прекрасний світ поезії, а й допоміг слушною порадою, дав путівку в життя, просто по-людськи вислухав.

За його худенькими плечима ховалось чимало, і тільки Вона — Жінка, Мати, Дружина, вірний Друг і завжди надійна Союзниця — захищала Його: від випадкових людей, набридливих дзвінків, мовчки готувала обід та чекала…
Вона раділа його перемогам, зводила разом з ним кінці з кінцями і вишивала їхню долю, де чорних ниток було ой як багато.

Не раз вона витягувала його з хвороб, ставила на ноги, а коли відчула, що хвороба надто важка й затяжна, звільнилася з роботи, щоб повністю себе присвятити чоловікові. А він, передчуваючи недобре, вмовляв залишитись працювати, бо знав, що пережити біль втрати легше між людьми, ніж на самоті.

Вона багато про що може розказати, багато про що мовчить, бо й нині занадто важко говорити про того, ким живеш і досі, та не говорити про нього теж не може.
Отож про рідного чоловіка Петра Скунця повідає його дружина Олена Дмитрівна.

Олено Дмитрівно, як ви познайомилися зі своїм чоловіком?

– Моя двоюрідна сестра вийшла заміж за Петрового старшого брата Івана, а я до них часто приходила. В Петра була дуже гарна мама. Вона до нас приїздила в село на храмові свята, завжди в гарному вбранні, з красивими коралями, і взагалі — це була дивовижна жінка. Коли ми побиралися, вона вже була паралізована, але саме вона з двоюрідною сестрою наполягли, щоб ми з Петром познайомилися.

На той час я працювала в Лісковецькій школі на Міжгірщині. Якось Петро з Василем Коханом зателефонували до мене в школу, дізнались адресу, взяли редактора районної газети і редакційною машиною приїхали до господарки, в якої я жила. Кохан сказав, що прийшли мене сватати. Господиня ж одразу накрила стіл, але, як годиться, ми запропонували зустрітися з моїми батьками. Одразу ж поїхали, хоча вже було темно, батьки навіть хату замкнули. Почувши звістку, батько не знав, як бути: ми були бідні, приданого не мали, тож, жартома запропонував у посаг голівку часнику. А Петро й погодився.

Все ж тато наполіг, щоб ми пішли поговорити. Як вирішимо, так і буде… А ми в коридорі подивилися одне на одного, ніхто нікому нічого не сказав. А батько подумав, що ми все вирішили.

Як влаштовували побут, з ким приятелювали?

– Спочатку ми поселилися у «кишеньці» на проспекті біля «Білочки». У цьому будинку взагалі жили багато письменників: Василь Поп, Василь Діянич, Василь Вовчок, Юрій Керекеш… Можна сказати, зірковий ряд. Жили тоді там вище поверхом і Кривіни, які завжди нами опікувалися.

Важко було, коли одружилися, не вистачало грошей. Проте Петро був з посагом: мав двокімнатну квартиру і деякі меблі. Однак хоча Петра Скунця на той час уже знали і в Києві, і на Закарпатті, та коли я стала влаштовуватися на роботу, начальство не дуже охоче щось пропонувало. Тож після народження сина жили тільки на заробітки чоловіка.

А син Миколка у нас з’явився через рік після одруження. У пологовому будинку на першому поверсі можна було прочитати, хто щойно народився. Петро передивився ці списки і побачив, що в нас донька. Прийшов з цією новиною до Кривіних, але сам у неї не повірив... А коли дізнався, що в нього все-таки син, його радості не було меж.

Миколку він обожнював. Та й народження Наталки принесло в хату радість. Під пологовим будинком Миколка кричить знизу: «Мамо, сестричка? Ну, добре, я тоді пішов прибирати». І він прибирав хату, готував, доглядав увесь цей час за татом. А чоловік настільки Наталку любив, що у відрядженнях десятки разів перепитував: «Як там дитина?» Коли ж вона підросла, вони часто залишалися вдвох: я йшла на роботу, а він замість того, щоб відвести дитину зранку в садок, залишав її вдома, бо Наталці не хотілося туди йти. Так вони і ґаздували: вона малювала біля столу, а він писав.

У вашій хаті було багато цікавих людей? І взагалі, хто вам був близький із письменників?

– До Петра прихильно ставилися багато письменників – Олесь Гончар, Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Іван Драч… Ліна Костенко завжди надсилала свої нові книги з автографами. Приходив до нас і Микола Вінграновський, розповідав про кіностудію ім. О.Довженка, де працював. А Борис Олійник свого часу став на захист книги «Розрив-трава»: десь наверху ця збірка багатьох насторожила, особливо розділ «Зарубки на пам’ять». Тож щоб не було біди, написав схвальну рецензію, фактично врятувавши книгу.

У квартиру, де зараз живемо, одним із перших завітав Дезидерій Задор. Петро з ним довго розмовляв, і той викликав у Петра справжнє захоплення.

Багато побувало у нас письменників із Західної України. Адже видавництво «Карпати», де у той час працював Петро, обслуговувало переважно три західні області: Закарпатську, Івано-Франківську та Чернівецьку. Пам’ятаю, як Степан Пушик прийшов до нас щойно з армії, ще у військовій формі.

Фелікс Давидович Кривін колись врятував життя Петру Миколайовичу.
Десь на другому році сімейного життя, коли Миколка ще був зовсім маленький, Петро важко захворів. У лікарні пропонували дуже складну операцію, а Петро був надто слабий і навряд би її переніс. Кривін запропонував піти на консультацію до Фединця, який одразу загітував їхати в Ленінградський інститут до головного лікаря Углова, одного із найвідоміших радянських лікарів. З Петром поїхав до Ленінграда Борис Рижов. А Кривінові друзі зустріли їх, показали місто. Обійшлося без операції, допомогли новітні методи лікування.

Моїми стараннями трапився тоді конфуз. Я попросила І.Чендея, тодішнього голову закарпатського спілчанського осередку, зателефонувати в інститут, щоб полегшити лікарняні умови. І Петра перевели в окрему палату. А в окремі кімнати тоді переводили тільки безнадійно хворих. І що міг подумати Петро?.. Він навіть написав заповіт і попросив чоловіка, з яким лежав напередодні у палаті, відіслати передсмертну волю родині, якщо його не стане.

На щастя, все обійшлося. І цей лист він порвав.

Після лікування Петро передзвонив мені, що треба приїхати за ним у Львів, бо він дуже слабкий і не вистоїть у черзі за квитком. А в мене — мала дитина на руках. Я знову побігла до Кривіних. І Фелікс Давидович, як це не раз було, заспокоїв мене: «И почему вы плачете? Дорогая Леночка, я сам поеду и встречу Петю».

Коли Петрові Миколайовичу найбільше писалося?

– Із самого початку Петро мав кабінет, який обладнав на свій смак. Коли працював, ніхто до нього не заходив. Все ж трудився найчастіше ночами, коли було тихо-тихо: ні шуму машин, ні людських голосів.

Він дуже поспішав жити. Таке враження, ніби весь час сам себе підганяв. Постійно йому телефонували: призначали якісь зустрічі, домовлялися про якісь статті. І він працював, до останнього дня…

Найтривожнішими, мабуть, були часи «Розп’яття»?

– Петро намагався вберегти родину від тривог. Так було і зі збіркою «Розп’яття». В обід ми зустрілися біля «Золотого ключика», а він стоїть і сміється. Питаю, що з ним. А він каже: «Мене звільнили з роботи».

Ми прийшли додому, обідати не хотілося. Залишилися фактично без засобів існування. Жили ми з моєї мізерної зарплати, батьки допомагали продуктами.
Тоді здійснили обшук у Петрового старшого брата. Видно, думали, що Петро там тримає якісь рукописи, книжки. У нас під вікнами ходили, чергували.

Вижити допоміг випадок. У видавництві «Карпати» виходив збірник «Віщий вогонь». Петро працював над цим виданням, і тільки тому, що він починав цю роботу і в ній важко було розібратися, йому дали це видання завершити, не вказуючи його прізвища. Тож жити стало трохи легше. Потім працював над фотоальбомом.

Через деякий час викликав його до себе заввідділом пропаганди обкому партії. І спитав, як це він без роботи ходить, у нього ж сім’я. А перед тим, як піднятися східцями, Петро погортав пресу і побачив у журналі «Вітчизна» добірку своїх віршів. Тоді й зрозумів, що стосовно нього настає відлига.

З часом Петро почав працювати літконсультантом у Спілці письменників, розділивши ставку з Ю.Керекешем. Один опікувався прозаїками (Ю.Керекеш), другий — поетами (П.Скунць).

А потім настали часи Руху і «Карпатської України»…

— Навряд чи міг у той час очолити Рух хтось з постійним місцем роботи, а Скунць саме був на творчих хлібах. Спочатку він переймався створенням Товариства української мови, яке йому пропонували очолити. Та він відмовився, щоб очолити Закарпатську крайову організацію Народного руху України за перебудову.

Минув час. Перед черговою звітно-виборною конференцією ми випадково зустрілися в Ужгороді з В.Чорноволом. Він переконував Петра продовжувати очолювати Рух. Я ж була категорично проти і тоді йому сказала: «Пане В’ячеславе, Петро не політик, а письменник. І це для нього — найважливіше». В’ячеслав Максимович мене зрозумів, і більше до цієї розмови не поверталися.

Щодо «Карпатської України», то спочатку її робили двоє: П.Скунць і С.Пойда. Уявіть, наскільки складно зібрати матеріал, видрукувати його, вичитати, віднести в друкарню, але Петрові там було справді цікаво. Хоча це й не додавало спокою сім’ї. Адже йшла боротьба…

Я все дивувалася — він ніколи нічого не боявся. Мабуть, Бог охороняв.

Мар’яна Нейметі

29 травня 2012р.

Теги:

Коментарі

ірина гармасій 2012-06-01 / 18:30:04
В МУЗЕЇ ПЕТРА СКУНЦЯ
Триптих

Всіма світами я пропах,
мої заблукані людкове,
і довго, ніби на волах,
до вас вертаюсь, у Волове*.
Петро Скунць
І.
Я тут стою, і щось мене болить –
У сонячнім сплетінні закололо.
Напевно, моя совість ще не спить?
Напевне серце туга огорнула,
(Чи щось у пам'ять повернула)?
Бо так душа квилить, квилить...

Це сум очей Скунця Петра живий,
З яким пішов у засвіти, в минуле.
Ні, не пішов. Отак застиг навік
Й пронизує до кісточки стосило
Сумлінням верховинський хлоп...
А світ регоче – плем’я проминуле.

Епоха ще така, на жаль, Поете,
Яку й залишили – в гріхах, не в леті.
Іще триває шоу, шкереберть
Летять у сумі зганьблені надії.
Попи московські ще руководять:
Народ співає: „Господі, помілуй!”

ІІ.
Хоч Ви сумний, для нас це – настанова.
Великий сум Петра засіє в небеса:
І рясно зазоріє у Міжгір’ї знову.
І усміхнеться ТРАВНЮ ще краса.

І я (у суголось) спитати хочу
Землі, де родиться ота краса:
Коли на роздоріжжях переможці
Розвіють чорні України небеса?

Ви поспішали в Україну, Петре?
Тепер вся Україна хай до Вас іде.
Розносить сум, натхнення, докір
По всіх кутках – соборний час гряде.

І вже коли всі сумніви на попіл
Згорять на роздоріжжях у борні,
Хоч краплю смутку залишіть на потім,
І краплю смутку... ще лишіть й мені.

ІІІ.
Ви навіки з сумними очима.
І вони – пропікають до сліз.
Я у них пізнаю того сина,
Що в епоху душею проріс.

І не знав, де подітись від горя,
Як терзали його за живе...
Нам судилося, мабуть, від моря
Прокладати шляхи в Волове.

І зростити епоху на совість.
Щоб по зворах Карпатських гула
Предковічності пісня, як повість:
Україна тут завжди жила.

*Волове – стара назва Міжгір’я

20 травня 2011 р.

Земляк 2012-05-31 / 21:34:54
Скунць - геній

ярослав орос 2012-05-30 / 21:11:35
після петра скунця
й... нема петра скунця...
а решта -- порожнеча...

еФПе 2012-05-30 / 18:41:58
Це так і треба, щоб дався тобі хист і особливий талант оповідача - коли бажаєш про іншу талановиту людину добрим чином сказати. В текстах Мар'яни Нейметі ця сутня властивість завжди є відчутною.

Таня 2012-05-30 / 07:45:43
Дуже цікаві спогади.

Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
Суничний бум у Виноградові та його міжнародні наслідки
/ 4"Правильна" закарпатська свальба: старшому поколінню – традиційні страви, молодшому...
/ 2"Народ мене визнає". Присвячується пам'яті знаної балетмейстерки-постановниці Клари Балог
Підкована блоха та Мона Ліза на рисовому зерні: Майстер мікромініатюр Володимир Казарян творить шедеври між ударами серця
/ 1300 дерев'яних церков на дерев'яних тарелях планує створити ужгородский різьбяр
/ 2Примари минулого
Новий ангіограф у Хусті тестують медики
» Всі записи