Володимир Микита: "Найбільше, окрім малювання, я любив сцену"

25 травня, виповнилася 121-ша річниця з дня народження Адальберта Ерделі – відомого художника, одного з фундаторів закарпатської школи живопису, першого директора Ужгородського училища прикладного мистецтва, а також – одного з організаторів і першого голови обласної організації Національної спілки художників України (у 1946 р.).

Володимир Микита: "Найбільше, окрім малювання, я любив сцену"

З цієї нагоди захотілося поспілкуватися з людиною, яка особисто знала Ерделі. Це — Володимир Микита – його названий син. Будучи учнем Адальберта Михайловича, він багато чого зрозумів і багато чому навчився. Зараз він – народний художник України, академік Національної академії мистецтв України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня, золотою медаллю Академії мистецтв України… «За все це, — каже Володимир Микита, — я вдячний свому вчителю і наставнику Адальберту Ерделі».

Володимире Васильовичу, колись ви були на роздоріжжі: стати художником, чи піти в театр. Чому зробили саме такий вибір?

— У дитинстві всі захоплюються різними професіями. Я пробував писати поезії, правда, це тривало недовго. Бо найбільше, окрім малювання, я любив сцену. І коли вчився у художньому училищі, то ми майже щосуботи організовували концерти, дуже весело було. Придумовували різні сценки, а я там був ведучим.

Оскільки вам це подобалось, то чому захоплення не стало вашою професією?

— Якийсь час до цього йшло. Особливо, коли пішов у військо. Служив я на о. Сахалін, у Далекосхідному воєнному окрузі. Він був не дуже значимий у воєнному розумінні. Зате іменитих гостей там не бракувало, приїжджали туди й творчі колективи з Москви, Ленінграда. Я з усіма спілкувався. Мої виступи включали навіть у програму спільних концертів. Виходило, схоже, непогано, бо навіть агітували, щоб після армії працював у них. Я захоплювався сценою і всерйоз замислювався над цією пропозицією. Та й досить заманливо було поїхати кудись. Але врешті-решт вирішив не відволікатися…

Не шкодуєте, що не спокусилися?

— Ні, бо не можна роздвоюватися. У мистецтві дуже важливо сконцентруватися. Тим паче, якщо тебе цікавлять не просто пейзажі. При них можна і сценою займатися.

Але одного разу я все-таки не стримався. Мені сподобалася дівчина, і я дуже хотів з нею познайомитися. Побачив, що вона йде до Обласного будинку народної творчості. Тоді не можна було чіплятися, як зараз. Треба було діяти делікатно. Директор цієї установи пообіцяв познайомити мене з нею, але за умови, що зіграю на сцені. І хоч театрала з мене не вийшло, зате ми невдовзі одружилися. А після цього я вже серйозно взявся за живопис.

Чи важко вам давався шлях в образотворчому мистецтві? Ніколи не виникало бажання покинути все?

— Ніколи! Малював з дитинства. Змалку я у цьому є фанатом. Були, звичайно, проблеми, але я мав сили їх подолати. Коли людина поставила собі завдання чогось досягти, то гратися не можна.

Але багато хто опускає руки, не досягнувши цілі. Особливо це характерно для теперішнього молодого покоління, яке хоче чимскоріше добре жити. А мене гроші не цікавлять, бо мистецтво було і є для мене на першому місці. Мої роботи охоче купували, я ж не спішив продавати. І з кожного свого творчого періоду намагаюся залишити щось для власного музею.

А як працює ваш музей?

— Мені попередньо телефонують, і я радо зустрічаю гостей. І з інституту художнього приходять, і з коледжу, і з університетів також. Із цілого світу люди заходять. А якщо мене вдома нема, то донька покаже все, що цікавить. Але зараз я майже не виїжджаю, тому завжди на місці. Підтримку для власного музею державними коштами я не просив і не прошу. Все роблю власними силами, щоб щось після мене залишилося.

Ви багато подорожували. Чи доводилося вам спілкуватися з видатними людьми, наприклад, з всесвітньо відомими художниками?

— У Радянському Союзі поїхати кудись було важко, тим більше, що я непартійний. При Сталіні, до речі, навіть не був комсомольцем. Мене через це в інститут не прийняли.

Подорожувати було важко, але коли організовувалась офіційна поїздка, мене брали від України. Я багато де був: в Італії, Югославії. Поїздки були досить специфічними, бо нас пускали туди, куди інших не пускали. Наприклад, у підвал, де Леонардо да Вінчі вивчав анатомію на тілах мерців. Крок уліво чи вправо ми не могли зробити, бо відслідковували кожен рух, усе було виключно в рамках програми.

Після поїздки я 2 місяці не міг малювати. Було відчуття, що я не художник. Що рукою Леонардо да Вінчі водив святий дух…

Чи є у вас улюблені художники серед світових майстрів?

— Їх дуже багато з різного періоду.

Ваша манера малювання дуже близька до Поля Сезана.

— Так, мені приписують сезанівські моменти у моїх роботах, особливо в пейзажах. Але це вплив через Ерделі. Його називають сезанівцем. Ерделі, звісно, йшов своїм шляхом, але взяв дещо від великого француза. А вже через нього і в мені вкорінилося щось від знаного постімпресіоніста. Я його вивчав. Навіть декілька разів їздив у Пушкінський музей в Москву подивитися на роботи Сезана. На перший погляд особливого враження його картини не викликають. Але якщо вникнути глиблше, починаєш помічати їхню цінність.

Як себе поводив на лекціях Ерделі? Чи схожа ваша манера викладання на його?

— Принцип викладання був таким: були старші (Бокшай, Ерделі, Манайло, Контратович) та молодші викладачі (Габда, Сташко, Мальницький). Перші організовували процес, а заняття вже проводили помічники. Ерделі ж приходив лише коригувати, через годину-дві, коли вже є щось на полотні. Був унікальним як викладач, не визнавав принципів, які сповідували в Радянському Союзі. Він мав на мізинці довгий ніготь, щоб ним робити корекцію. Викладав делікатно, без грубощів. Натомість різкуватим був Манайло. Він міг до плачу довести учня. Я також, бувало, виходив від нього плачучи. Але сьогодні я розумію, що це пішло мені на користь, бо з його порад і виправлень брав найцінніше.

В останні роки його життя ми були цімборами. Якось він мені сказав: «Мене лише ти витримав, Микитко». А.Ерделі і Е.Контратович були делікатнішими й лагіднішими. З Контратовичем поспілкуєшся і настрій піднімається, таким він був. Бокшай міг домалювати щось, виправляючи мої роботи, а от Ерделі робив інакше. Пам’ятаю, під час вступу я дуже вимальовував свої роботи. Адальберт Михайлович подивився, посадив мене на коліна, взяв воду, і, виправляючи мою старанну працю, від його пензлика все потекло та розмилось. В мене ледь сльоза не пішла. «Нічого, каже, все добре робиш, але трохи треба виправити». Зате показав, що таке акварель. Від слова «вода»…

Володимире Васильовичу, а ви були улюбленцем вашого вчителя чи він ставився до своїх учнів однаково?

— Питання складне. Але він полюбив мене з перших хвилин, навіть не знаю за що. Часто брав мене за руку, вів до себе і показував заборонену літературу. Він називав мене чомусь «Мітайк» і не інакше. Ставився любляче. Коли я вчився на 5-му курсі, залишав з третьокурсниками, щоб я викладав їм живопис. Я вже на той час міг корегувати. Він мав до мене довіру, і це було приємно.

Десь читала, що Ерделі багато часу проводив разом зі своїми учнями. Чи були у нього дружні стосунки з ними?

— Так. Коцка, Добош, Контратович були його учнями, і всі стали великими художниками навіть без академічної освіти. Він вчив їх і тоді, коли вони вже самі були вчителями. Їхав з ними в гори, ділився творчими прийомами. Завдяки йому і я став художником.

Але в моїй біографії було й таке, що я подався вступати у Київ ще у військовій формі. Тетяна Яблонська вийшла в коридор і сказала, що акцент в академії робиться на сталінізмі. «Їдь до Ерделі й Бокшая – там твоя академія». Вона дуже цінувала наших закарпатських художників.

Мені пощастило, бо останні роки життя Ерделі я пропрацював з ним. Допомагав фінансово, бо з училища його виключили. А замовлень не мав. Потрохи грошове питання вирішилось, і він не упускав нагоди допомагати іншим. От такою він був натурою. Вихований, не жадібний, інтелігентний і делікатний.

Чим Ерделі ще захоплювався, окрім живопису?

— Дуже талановитим був у журналістиці, добре грав на фортепіано. Якби Ерделі залишився, як його просили, в Парижі або в Америці, був би знаменитішим. Але він захотів повернутися на Закарпаття, в свій рідний край, щоб працювати на нашу культуру. Організував художню школу, на нього рівнялася вся творча еліта. Бо був інтелегентом, філософом. Ні до, ні після нього таких більше не було і не буде. Ерделі, щоб прожити, після навчання в академії давав уроки етики багатим людям Мюнхена. Був свідком багатьох подій, пов’язаних із Гітлером. Він навіть робив його зарисовки.

А радянська влада як ставилася до Ерделі?

— Притісняла, називала «злочинцем у мистецтві». Він дуже страждав від цього. Мав інфаркт за інфарктом. Якось мені у військо написав, що викинули його з того училища, яке він сам створив. Йому часом було дуже важко, але ніколи ці страждання не показував іншим. Мав завжди піднесений настрій.

Ви багато чого досягли, маєте визнання, але не всім так щастить. Кого ви вважаєте найбільш недооціненим закарпатським художником?

— Ерделі, Бокшай, Контратович, Манайло є відомими, але недооціненими. В Києві, наприклад, слабших художників (порівняно) підносять до небес. Тоді, як до Манайла, Коцки, Глюка визнання прийшло з великим запізненням. Правда, вони мали «великий гріх», бо були в мадярському війську.

Багато учнів та молодих художників ставлять вас собі у приклад. Що б ви їм порадили?

— Якщо пішов у лоно творче – треба бути фанатом, ніколи не думати про матеріальні блага, нікому не заздрити – це основа основ. Як казав Ерделі: «Май велике зло – це зло заздрості».

Анастасія Ножка. Фото Валентини Козлової

29 травня 2012р.

Теги: Ерделі, Микита

Коментарі

мишанич в. 2012-05-31 / 16:50:11
позапартійність,однак не завадила панові Микиті бути за переконаннями комуністом і вірно служити радянській владі.Про це свідчить його творчий доробок.

Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
Суничний бум у Виноградові та його міжнародні наслідки
/ 4"Правильна" закарпатська свальба: старшому поколінню – традиційні страви, молодшому...
/ 2"Народ мене визнає". Присвячується пам'яті знаної балетмейстерки-постановниці Клари Балог
Підкована блоха та Мона Ліза на рисовому зерні: Майстер мікромініатюр Володимир Казарян творить шедеври між ударами серця
/ 1300 дерев'яних церков на дерев'яних тарелях планує створити ужгородский різьбяр
/ 2Примари минулого
Новий ангіограф у Хусті тестують медики
» Всі записи