Дмитро Кешеля відзначає 60-річчя

Література мінлива, як і влада. Література прагне влади не менше, як її державна посестра. Але влада – річ жорстока. Вона прагне цілковитого підкорення, вона агресивна у своїх намірах. Чи не так сьогодні поводиться література? Чи не із запалом завойовника вона підкорює собі читачів? Проте на Закарпатті до влади завжди ставилися стримано, з пересторогою та іронією. І кому це знати ліпше, як не справжньому народознавцю, нашому славному краянинові, письменнику Дмитру КЕШЕЛІ, персонажі якого – як ліхтарики, котрі ідуть крізь ніч. Як лупа, яка збільшує. Як мікроскоп, який бачить те, що неозброєним оком для нас невидиме.

Дмитро Кешеля відзначає 60-річчя

– Дмитре Михайловичу, про літературу не так часто говорять, як про футбол та політику. Якою ви бачите українську сучасну літературу як читач? І чи затишно вам у ній як письменнику? 

– Коли в моєму віці починаєш щось про це говорити, молодь зразу кричить: а, знаємо ми цей консерватизм! Ще в шумерських табличках були слова: не та тепер молодь, що колись ми були. І все це закономірно. Але про літературу можна говорити в різних ракурсах. Про ту, яка є мистецтвом слова, і ту, яка є просто чтивом. Про ту, яка високо під¬німає рейтинг держави. І про ту, яку, крім авторів, знає хіба кілька чоловік. Не завжди залежить від письменника, як йому писати. Мені пропонували зробити і детектив, і еротичну повість, і політичне замовлення. Я відповідав, що дуже хотів би заробити, але це не моя стихія. Колись заідеологізованим письменникам дуже не зле жилося. "Я теж намагався щось писати про партію, але в мене Бог розум відбирав. І тут мені пригадується Манайло. Він працював тоді над картиною "Музика заводу". Зустрічаю його на вулиці, а він весь час мне пальці. Я питаю: "Що, болять, ревма?" – "Ні, ти знаєш, я маю щось таке намалювати, щоб і партії полюбилося, і мені. Але відчуваю, що це не моє. І пальці ми кришить". А потім я побачив ту картину на виставці. Феноменальна робота! Бо талановитий митець погано малювати не може. Але це була не Манайлова стихія.

– У кожного часу свої формати. Який він у нашого часу?

– Сьогодні це можна почути на кожному кроці: не формат! Сьогодні, коли  для того, щоб стати письменником, досить видрукувати шкільний твір. Але часто такі новітні письменники беруться створювати свої канони. Канони, які не мають нічого спільного із знанням. Свої нові формати вони б мали наповнити яскравим талантом, який приголомшує. Але ж таланту нема, літературні здібності кволі. То давай ми риком візь¬мемо народ: а може, нас запам'ятає? Давай по-дилетантськи зухвало, з напором видавати за взірець власне творіння. Те, що називають новими форматами, Європа давно вже зужила і викинула. А наші водянисті наслідування ні про що нагадують пляшку з-під молока. Коли її миєш, вона ще ледь-ледь нагадує молоко. Думаю, це дуже шкодить іміджу нашої літератури. Бо читачів во¬на розчаровує так само, як колись розчаровували віршики про партію Тичини. А тим часом у того ж Тичини та невідомих авторів були такі твори, якими б пишалася кожна європейська література. Я завжди готовий допомогти молодому літератору. І завжди кажу: тільки-но ти подумаєш, що сягнув вершини, це початок кінця. Ти з катастрофічною швидкістю котишся вниз. Але молоді обдарування забувають про ці перестороги, тільки-но вийдуть за поріг мого кабінету.  

– Яких персонажів найважче писати – чоловіків, жінок, дітей?

– Чому я не можу відмовитися від го¬ловного персонажа Митрика? Щоб за¬ново відкрити світ таким, яким він є, без прихованих інтриг, без хитрощів. Тільки дитина могла вигукнути: "Король голий!".  Вона завжди йде напролом. Тому Митрик у моїх творах як ліхтарик, який іде крізь ніч, як лупа, яка збільшує, як мікроскоп, який бачить те, що неозброєним оком для нас невидиме.

– Ваші твори зіткані із суцільних яскравих діалогів, діалектів, ніби покрівці на старих кроснах.

– Коли почую смачну фразу, запишу її. Це не означає, що обов'язково її використаю. Я виріс у селі. Коли пишу, мушу чути цю фразу, чи вона звучить так, як нею би говорив народ. Мої персонажі не глобалізовані, це живі люди, які самі пишуть свої портрети.

– Чому в народі не вмирає така гаряча любов до детективу? Тому що в реальному житті  бракує швидкості? Тому що ліниво живемо? Чи тому, що насправді ми не такі сміливі, якими б нам хотілось виглядати?

– Мені здається, це від того, що література часто копіює життя. А реальне життя сьогодні настільки для людини нецікаве! Особливо якщо взяти нашу українську ментальність: як все погано, які всі навколо підступні! Сьогоднішні письменники, які називають себе модерними, дуже б образились, якщо те, що вони пишуть, назвати соціалістичним реалізмом. Єдине, що, можливо, прикметник змінився. Не соціалістичний, але менше з тим – реалізм для масового читача. А література має кликати йти далі, а не залишатись на місці. Не обіцяти краще майбутнє, а обіцяти розвиток. Література –  це ж свого роду і релігія.  Якщо людина читає, вона хоче бачити не тільки те, що є, просто деколи майстерніше зображене, ніж вона це вміє зробити сама. А те, що могло б бути. Бачити не тільки ті явища, які й сама спостерігає, а здивуватися, наскільки вони насправді важливі, наскільки кожна мить глибока і дивовижна, а ми цього не помічали.

– Та все ж про швидкість. Мене завжди дивувало, як збудований класичний детектив. Спочатку персонажа посадять у затишний фотель або ж нагодують соковитим сніданком. І щодалі, то у творі нарощується швидкість.

– Десь і все мистецтво за цим принципом живе. Воно  має тебе затягнути у вир. Якщо ти не затягнеш читача у свій твір, то для чого тоді писати? А для цього він повинен побачити себе в героях і героїв у собі. Цього, на жаль, часто не відбувається. І нарешті людина, яка читає, має побачити вихід, вона чекає з наших творів підказки для себе.

– Наша література задихається. Вона, до речі, багато і охоче розповідає про цей свій стан. Але чому бракує повітря? Адже повітря одне для всіх літератур – і української, і німецької, і французької?

– Українська література втрачає те, що називається характером. А в літературі, особливо у прозі, основна вісь – це якраз характер. Довкола нього обертається і дія, і наростає стрімкість. Хіба можна уявити "Під¬няту цілину" без діда Щукаря? Чи Томчанія без його Жменяків, Чендея – без Пригари? Сьогод¬нішні характери нагадують швидкі фаст-фуди, такий собі китайський ширнетреб: на вітрині воно виглядає презентабельно, а запам'ятати смак, колір, форму неможливо. А ще лю¬ди вчаться життя у віртуального  світу. І це теж, як не прикро, ті ж старі методи соцреалізму. Реалізму, який в матеріальному світі не існує. В нашому житті зовсім інші проблеми, або ж вони не такі прості, як це може нафантазувати людина, яка сидить у кріслі і насолоджу¬ється побаченим з екрана.

Дуже важливо в про¬зі, щоб люди побачили себе там вс嬬редині. Колись велика література в основному творилася в Києві. Сьогодні якраз дуже багато цікавого твориться в регіонах. Але втрачено зв'язок між нами всіма. І тому й чуємо більше тих, хто кричить. Поезія в нас сьогодні фантастична: є біль, є енергетика. Чомусь проза менше.

– Але ми не знаємо, що робиться в сучасних літературах. Наголошую –  сучасних: у творах європейських авторів, написаних цьогоріч, а не років 30–50 тому. Ми читаємо Маркеса, Фолкнера, Борхеса. Так, це глибокі речі, але деякі з них створені одне чи кілька людських поколінь тому.

– Як би ми не нарікали на старі часи, але за радянської влади у нас видавалася справді прогресивна "Иностранная литература". Це вона відкрила Маркеса, Кортасара, Борхеса. Видавалася серія "Вершини світового письменства", "Зарубіжна новела". А сьогодні, скажіть мені, хто за це візьметься? Особливо за блискучого талановитого зарубіжного письменника, якого ніхто не знає в Україні? Це ж потрібні гроші на переклад, на розкрутку, не кажучи вже про саме видання книги. У цьому мала б бути зацікавлена і держава. З цього приводу цікавий факт чи то легенда, що Маркеса розкрутила колумбійська мафія... Мабуть, наші бізнесмени мають бути такими освіченими, щоб стати ме¬ценатами якісного мистецького продукту. Але має бути вироблений і державний підхід до мистецтва. Так, хай видається багато і різного. Богу дякувати, і видавництва мають роботи, і авторам не ставлять особливих перепон.  Так, багато в нас зараз ширнетребу. Але буває, що талантові ще й копанця треба дати, щоб він почав рухатися. І давайте будемо відверті. Велике мистецтво завжди творилося елітою і для еліти. У нас вже існує певний досвід, як створити бренд. Але хіба популярний – це обов'язково Бог знає який талановитий? Ну, прочитав я "Код да Вінчі". Яке там прочитав, змусив себе прочитати. І що? Такий собі детективчик районного масштабу.

– Мені цікаві інтерв'ю закордонних співаків, акторів чи просто людей з вулиці. Мова про людей середнього плану, які не Бог знає що читають чи не особливо переймаються мистецтвом. Але навіть у них бачиш високий середній рівень, закладений їхнім суспільством. Чому ми не досягаємо цього середньо¬статистичного рівня?

– Тому, що Україна віками не мала своєї державності.  Тому, що у нас проведуть шоу "Голос країни", "Танцюють усі". Феноменальні таланти! Але закінчується шоу, і ми цих людей біль¬ше не бачимо. І водночас усі російські зайки, алки, палки на нашому телебаченні. Якщо б держава чи українські бізнесмени заплатили за наш національний культурний продукт, а не за "Нашу  Рашу", українці дали б фору всьому світу! Але це все одно, що наші яблука, екологічно чисті, поживні, гниють, а ми закуповуємо шкідливі і красиві з-за кордону.

– Чому українські письменники бідні?

– Ще в позаминулому столітті в російському журналі читач запитував: скільки заробляють письменники? На що йому один американський філософ відповів: держава, яка змушує письменників заробляти не талантами, які дав Господь, не може називати себе цивілі¬зованою. Ви скажіть, скільки ви платите своїм митцям, і я з математичною точ¬ністю вирахую, на якому ступені розвитку ваша країна! 

– Така ланка, як книгорозповсюдження, почила в Бозі. Держава бідна, письменник теж. Яка роль видавництв у творенні того, що ми називаємо літературою?

– Видавництва, як це не гірко, часто переймаються тим, як би більше грошей витиснути з книжкового продукту. І це дуже похвально, що видавництва заробляють. І навіть те, що сьогодні видається багато літератури-макулатури, не є великим негативом. Хай буде книжок багато і різних. Хай автори не нарікають, що в них нема свободи прийти до читача, коли їм того заманеться і з тим, чим вони самі вважають за потрібне. Хай збагачуються і видавництва, це ж теж спосіб заробітку, який завдає не менше клопотів, ніж якийсь інший спосіб. Але видавництва сьогодні часто нівелюють те, що ми називаємо українською літературою. Вони, якщо казати відверто, часто перетворюються у звичайні друкарні. Автор приніс книгу в електронному вигляді. І видавництво, навіть її не вичитавши, витягнуло для обкладинки з інтернету якусь графіку.  Набрало два рядки:  прізвище автора та назву книжку. І ось вам готовий книжковий продукт. Схоже, нашим видавцям все одно: видавати високохудожні українські твори, а чи продукувати обгортки для сибірських пельменів. Видавництва мали б займатися розкруткою свого автора, якщо хочуть зробити його рейтинговим. А відомим письменникам, які працюють уже на імідж видавництва, платити гонорари. Десь в Києві це намагаються робити. А в провінції все ще йде за інерцією. Отак і виходить, що письменники платять тільки за друк книги та за гонор, що вони видрукували книгу у видавництві.

– Якщо б до вас прийшли божевільні гроші, як би їх витратили?

– Я би допоміг талановитим людям – художникам, письменникам, музикантам реалізувати себе. Можливо, вишукав би можливості, як навчати юних. Я би віддав гроші на їх талант, як дають на Божоє. Бо ж і в Біблії Христос спочатку нагодував людей хлібом, а потім дав їм можливість самим ловити рибу.

Розмову вів Андрій МИХАЙЛЮК.

Від редакції "ФЕСТу": Сьогодні одному з Атлантів красного письменства Закарпаття, дбайливому і невтомному ґазді журналістської ниви та аксакалу крайового радіоефіру Дмитру Кешелі виповнюється рівно 60 літ, відколи він уздрів світ під Ловачкою.

Щиро здоровлячи ювіляра, ми від душі бажаємо йому ще стільки ж років радувати земляків своїм цікавим, повчальним і задушевним письмом, без спочинку гартувати дух і тіло на вдячній клячанівській вітцівзині та многії літа залишатися головною опорою родинного затишку і благополуччя. З роси і води!

27 жовтня 2011р.

Теги: Кешеля, письменник, ювілей


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи