Теребле-Ріцька ГЕС – унікальна, бо єдина в світі стоїть на двох річках

Ще на початку минулого століття можливості наших водойм як джерел електроенергії досліджували австрійські, угорські, італійські та чеські спеціалісти. Тоді енергетичний потенціал місцевих річок визнали дуже потужним, адже довели можливість будівництва 56 гідроелектростанцій. Але практичне використання було на той час незначним. Тільки в 1942 році звели перші дві ГЕС на відвідному каналі річки Уж поблизу села Оноківці та самого обласного центру.

Взявши до уваги попередні дослідження, чеський інженер Кріжка в 1923 році розробив унікальний проект із використанням природного перепаду між річками Теребля та Ріка. На першій запропонував побудувати греблю заввишки 45 м, яка би вміщала 45 млн кубометрів води. Тут обидві річки течуть паралельно з невеликим водовідділом по Бовцарському хребту, але на різних рівнях. Теребля знаходиться на 200 м вище, ніж Ріка, а відстань між ними у найвищому місці становить лише 4 кілометри. Відтак води Тереблі через дериваційний тунель діаметром 2,7 м завдовжки 3700 м та напірний трубопровід безперервно подавалися б на турбіни ГЕС, яку планували побудувати на Ріці. Щоправда, у період входження краю до складу Чехословаччини лише підготували відповідну документацію – через складні історичні умови реалізувати унікальний проект владі тоді не вдалося.

8 млн карбованців – за збитки від затоплення

Після встановлення на Закарпатті радянської влади вивчати потенціал використання місцевих гідроенергоресурсів доручили Львівській проектно-вишукувальній партії українського відділення науково-дослідного й проектного інституту «Гідроенергопроект». Після здійснення відповідних робіт було встановлено строк будівництва Теребле-Ріцької ГЕС – чотири роки, починаючи з лютого 1949-го. Однак у подальшому цей термін продовжили ще на три роки. До зведення електростанції (1949–1956 рр.), яке вели з характерним радянським розмахом, залучали спеціалістів, техніку, матеріальні й трудові ресурси з усього Радянського Союзу, Чехословаччини, НДР. А за законом репарації фінська фірма «Френсіс» виготовила турбіни. Разом із ними до наших часів працюють уральські генератори. Крім того, фінська сторона виготовила металевий напірний трубопровід завдовжки 380 м й діаметром 2,15 м, котрий уклали по схилу гори.

До комплексу споруд станції після завершення їх будівництва входили: залізобетонна гребля на Тереблі заввишки 45 м на 1,5 км нижче від села Вільшани; водосховище на цій же річці з площею затоплення 193,8 га та водного дзеркала – в 1,6 кв. км; стометровий тунельний водоскид діаметром 7 м, дериваційний тунель, виритий під горою Бовцар, завдовжки 3700 м й діаметром 2,15 м, прокладений по схилу гори; наземна споруда станційного гідровузла на Ріці розміром: 37 м завдовжки, 16,4 м завширшки та 19,1 м заввишки.

Для будівництва споруд гідроелектростанції, організації селища співробітників, облаштування самого водосховища тоді було відведено землі кількох сіл площею 662 га. Для обрахунку збитків, пов’язаних із затопленням земель і майна громадян та організацій, навіть у ті часи скликали спеціальну комісію. В матеріалах її роботи, які зберігаються в фондах Закарпатського обласного державного архіву, вказано: у с. Вільшани відселили 160 дворогосподарств із 1229 особами, у с. Бовцари – 8 дворогосподарств та в Нижньому Бистрому – 13. Загальна сума відшкодування жителям цих населених пунктів становила 1,497 млн крб, а сумарні втрати з компенсації збитків від затоплення та інших оцінені в 8 млн 887 тис. крб.

Будівництво розпочали зі… зведення селища

Першим начальником ГЕС став Віктор Льовушкін. Головним інженером призначили начальника ВИВ «Дніпрогесбуд» Миколу Зиневича. Одночасно з ними прибули 11 інженерно-технічних працівників та головний бухгалтер. Для забезпечення будматеріалами та зв’язку з районом Рада Міністрів СРСР зобов’язала Міністерство електростанцій побудувати в 1950-му вузькоколійну залізницю від села Теребля до місця зведення греблі протяжністю 35 км за маршрутом Буштино – Теребля – Колодне – Кричово – Драгово – Вільшани – до греблі головного вузла. Це обійшлося в 5 млн крб, плюс під об’єкт відвели 457 га земель різних власників. Нині в деяких місцях ще можна побачити сліди цієї залізниці, каже директор станції Олег Ігнатко.

Таке масштабне будівництво важко уявити без наявності різного роду допоміжних об’єктів, які забезпечили б життєдіяльність майбутнього поселення будівельників. У архівних документах знаходимо відомості: перед початком зведення ГЕС першочергово взялися за 25 житлових будинків та 29 гуртожитків на 2039 ліжко-місць, садок на 25 дітей, початкову школу на 40 учнів, лікарню на 25 ліжок, амбулаторію, пологовий будинок, хлібопекарню, медпункт, кінотеатр, клуб, житлові будинки в тимчасовому селищі дериваційного тунелю. Водночас передбачалося постійне селище з кінським двором (так записано у проекті), п’ятьма їдальнями, лазнею з душовими, 17 об’єктами виробничого призначення, у т. ч. каменедробильним заводом, перевальною дорогою через Бовцарський Верх, селищними дорогами, внутрішньо-транспортними залізницями до об’єктів будівництва.

Грандіозне будівництво – шалені затрати

Щорічно на будівництві були задіяні в середньому понад 300 одиниць різного роду механізмів та землерийних машин, 100 транспортних засобів. У архівних документах вказано: для того, щоб з’явилася Теребле-Ріцька ГЕС, із 1949 по 1956 рік було укладено 420 тис. куб. м бетону, на що використали 84 тис. тонн цементу, 250 тис. куб. м щебеню, 90 тис. куб. м піску, окремо каменю бутового 80 тис. куб. м, 700 тонн металу, 1910 тонн залізничних рейок, 32 тис. куб. м ділової деревини. По схилу гори проклали напірний металевий трубопровід діаметром 2,15 м завдовжки 380 м. Перероблено понад 1900 тис. куб. м землі.

А ще тут трудилося понад 2000 робітників різних спеціальностей. Піковим за кількістю працюючих був 1954 рік. Тоді на будові задіяли 2736 осіб. Дослідивши архівні документи зведення Теребле-Ріцької ГЕС, бачимо, що всі інженерно-технічні працівники та службовці були переведені з «Дніпрогесбуду» м. Запоріжжя. Середня заробітна плата будівельника становила 7297 крб на рік. Кінцева вартість кошторисних робіт у цінах на 1 липня 1950 року, затверджена Радою Міністрів СРСР, становила 213,3 млн крб. 102 найкращі робітники в липні 1956-го були нагороджені нагрудним знаком «Відмінник соцзмагання будівництва електростанцій СРСР». Цього ж року Теребле-Ріцьку гідроелектростанцію успішно ввели в експлуатацію.

ГЕС працює й нині

Про нинішній стан славно­звісної станції її директор Олег Ігнатко каже, що за 58 років, які минули від часу запуску ГЕС, майже нічого не змінилося. Гідросилове обладнання вже вважається зношеним, але продовжує діяти. Станція має ту ж потужність – 27 тис. кВт /год. Правда, Вільшанське водосховище вміщує тепер 18 млн куб. м води замість 23-х, передбачених проектом, але це не впливає на роботу електростанції. Як і в попередні роки, вона виробляє 123 млн кВт/ год., які йдуть у загальну електромережу.

Відомо, що будь-яка людська діяльність впливає на природний баланс. Навряд чи цей проект ГЕС одобрили б сучані екологи, але тоді все було інакше... А нині дирекція має серйозну проблему зі сміттям, яке скидають у водойму три села, розташовані вище за течією по Тереблі. Далі воно осідає на решітці та греблі. «Щоб не зупинилося обладнання, мусимо постійно їх чистити. За останні роки нашими зусиллями та завдяки деяким підрядним організаціям зібрали понад 10 тисяч мішків пластику. Це без урахування екоакцій школярів і молоді», – каже Олег Ігнатко.

Отже, Теребле-Ріцька ГЕС і досі є частиною потужного енергетичного комплексу, так званого «Бурштинського острова», який діє на території Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей. Її електрична енергія використовується споживачами Угорщини, Польщі, Словаччини й Румунії. На ГЕС працює музей, де можна докладно ознайомитися з процесом виробництва електроенергії.

Юрій Туряниця