Трембітар із Репинного

уже 50 літ не полишає свою справу

Трембітар із Репинного

На Верховині ніколи не бракувало музик – у кожному селі були і є свої скрипалі, цимбалісти, сопілкарі, бубнярі,  а от справжніх трембітарів – ледь один на всю округу знайдеться. Напевно тому, що вправним трембітарем може стати не лише обдарований, а й кремезний чоловік, який має силу носити цей «крупногабаритний» ін­струмент та виводити на ньому ча­рівні мелодії. Саме такими якостями нагородив Всевишній Федора Тарахонича із села Репинне, що на Міжгір­щині. Нині йому, нівроку,  85- рік, а він, як і 60 літ тому, звично піднімає триметрової довжини інструмент і вправно вививає на ньому вівчарську мелодію.

ВІД БАТЬКА ДО СИНА

Трембіту Федір Тарахонич вподобав ще зов­сім малим хлопцем. Його батько був сільським ватагом і щоліта брав свого найменшого з-поміж п’яти синів на полонину допомагати доглядати отару. Тужливі вівчарські мелодії краяли душу, а коли сам вперше взяв до рук нянькову трембіту, зрозумів – це його.

Коли Ф.Тарахоничу виповнилося 22 роки, він устиг пожити у чотирьох державах – Чехословаччині, Карпатській Україні, Угорщині, СРСР та від­служити 4 роки у війську на далекій Камчатці. Повернувшись додому, влаштувався працювати водієм лісовоза до Між­гірського лісокомбінату. Там саме створювали ансамбль народних музик. Федір вправно грав на скрипці та сопілці, але в колективі дуже бракувало трембітаря. Охочих і здібних вправно дути у велетенську трубу не було, і його прийняли до гурту без конкуренції разом із власноруч виготовленою ним трембітою. Відтоді майже жодне свято району не обходиться без Ф.Тарахонича. Зі своєю трембітою він об’­їздив чи не всю Україну, кілька разів побував у Білокам’яній, виступав у Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії.

СЕКРЕТИ ТРЕМБІТАРЯ

Свою першу трембіту Ф.Тарахонич зробив ще у дитинстві з… верби. Звук у неї був кепський, але перший досвід виготовлення складного музичного інструменту мав неабияку ціну. Звісно, не кожна трембіта звучить однаково голосно і ритмічно. Дуже багато залежить від хисту самого майстра та якості матеріалу, з якого зроблена трембіта. Ф.Тарахонич впевнений, що найдзвінкіший голос має смерека, розщеплена громовицею. Пояснення цьому просте – дерево, у яке влучила блискавка, мусило рости на підвищенні, а не в гущаку, обдувалося вітром і вигрівалося сонцем. Та й сам розряд природної електрики надавав дереву дзвінкості. Відтак, працюючи багато років лісником, він добре знав свої угіддя і віднаходив у них саме такі дерева та робив з них заготовки. Ретельно висушивши смерекові ковбани, вирі­зав із них тонкі пелюстки і з’єднував ясеновими кільцями. А насамкінець майстрування до трембіти заливав відро пареної жентиці – сироватки з овечого сиру.

– Для наших предків трумбета була не лише музичним інструментом, а й сигналізацією, – не­очікувано повертає розмову дід Федір. На полонині вівчарі пасли овець, а вівчарів «пасли» опришки, грабіжники, звірина. Як дати знати в село людям про небезпеку? – Сесе чинила трумбета, – каже він. – Кождий вів­чарь мусів знати спеці­альну новту, яка означала сигнал про небезпеку. Коли я був ще малим дітваком, чув такий переказ: одного разу розбійники напали на вівчарів, забрали сир, овець, а самого пастуха прив’язали до бука, аби не повідомив у село про пограбунок. Той схитрував і попросив дати йому трумбету, аби міг відганяти від себе вовків. Коли роз­бійники відійшли подалі, він заграв: «Татуню, татуню! Бери на ся гуню, та тоту тайстрину, що висить на клину! Іди в полонину, там твоя дітина!»… Звук трембіти з гори чути у долинах на віддалі 3–5 кілометрів, тож люди хопили до рук сокири, вила, коли, огняні гирчі і побігли на виручку. Розбійники не встигли за короткий час далеко відігнати сотні овець, і люди дуже скоро вислідили їх. Рятуючись від розлючених і озброєних селян, злов­мисники мусіли швидко і далеко тікати.

Гра на трембіті, як і випасання отар на полонинах, – справа сезонна. Вперше журливий спів трембіти лунає весною, коли перед виходом отар йде мішання овець. А з поверненням худобини на зимівлю додому, вів­чарі відкладають свої інструменти до весни.

За цей час Федір Тарахонич змайстрував бі­льше тридцяти трембіт. Ціла низка своєрідного символу Верховини нині перебуває у приватних колекціях за кордоном. Останнім часом блукати лісовими нетрями у пошуку розтрощених громовицею смерек уже несила, тож відмовляв усім покупцям (а давали йому за неї 300 доларів). Однак не вберіг…  На одному з районних свят кілька літ тому чиновник від ра­йонної культури Тарас Бойчук видурив від діда трембіту, сказавши, що бере її на зберігання, а через якийсь час заявив, що трембіта кудись пропала…

НА РІЗДВЯНІ СВЯТКИ

Спересердя дідо Фе­дір змайстрував нову трембіту, яку продемонстрував нам під час зу­стрічі в його оселі. Нині він мешкає сам – дружина Марія померла рік тому. Відтоді патронат над дідом взяв онук Федір, який мешкає за 5 кілометрів у райцентрі Міжгір’я. Він забезпечує його дровами, поміняв на хаті столярку. На Святвечір у дідову смерекову хату приходить уся його родина і допомагає готуватися до свят. Різдвяні старожитності тут бережуть віками.

– Найперше кожен газда перед Святвечором мав обійти худобину й добре погодувати її, обв’язати дерева вівсяним повереслом, оби щедро родили й наступного року. А котрі цьогоріч не врожаїли – тричі лякали їх гострою сокирою. Від­так до хати заносили снопи вівсяної соломи, окропляли хату свяченою водою. Дружина тим часом готувала 12 пісних страв, у числі яких обов’язково мав бути щойно спечений хліб-керечун, капуста з грибами, оселедець, вареники з картоплею, заправлені домашньою олією, голубці та узвар.

По вечері чекали перших колядників. Як правило, це сусідські хлопчаки, яких довго за столом не утримаєш. Потім сусіди починали навідувати оселі один одного з побажаннями щасливого Різдва та веселими колядками.

Цьогоріч знаменитий верховинський трембітар Федір Тарахонич теж чекатиме у своїй оселі колядників, які сповістять йому радісну новину про народження Божого Си­на. А з нею – і сподівання на прихід щасливого, мирного і вдалого Нового року, чого так нині потребує вся Україна, кожен її громадянин на безкраїх обширах – від стрімких грунів Карпат до неозорих степів Таврії і Придніпров’я.

Василь Ільницький

27 грудня 2014р.

Теги: трембіта, Федір Тарахонич, Репинне


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
/ 24Великий українець Срібної Землі
» Всі записи