Снігова троянда і незабудки Василя Ігната

Цими днями поету виповнилося б 70.

Снігова троянда і незабудки Василя Ігната

Ім’я поета Василя Ігната нинішньому поколінню краян маловідоме. Але багато закарпатців, молодість яких припала на 60—80-ті роки минулого століття, можливо, ще пам’ятають його самобутні, щирі поезії. А ще Василь Ігнат був талановитим журналістом, публіцистом, та, найголовніше, і досі, через 24 роки після його відходу в небесні світи, згадуємо його як людину винятково щиру, широкої і світлої душі, благородних помислів.

8 грудня Василю Ігнату виповнилося б 70 років. У цей день на його могилу, що на кладовищі в Барвінку біля Ужгорода, прийдуть рідні, друзі, побратими по перу, щоб вклонитися його світлій пам’яті, згадати добрим тихим словом.

З нагоди 70-річчя від дня народження поета в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Федора Потушняка розгорнута виставка книг і публікацій про його життєвий і творчий шлях. Там же, в понеділок, о 16-й годині відбудеться вшанування пам’яті талановитого співця Срібної Землі — Василя Ігната.

Він був добрим сопілкарем

Піднімаючись на Лису гору, що на околиці села Оноківці, на якій ще у 70-ті роки влада виділила земельні ділянки під дачі для ветеранів війни, художників, письменників, іду повз дачу поета Василя Вароді. Поряд — ділянка, що належала поету Василю Ігнату. Тепер вона загучала шипшиною, терном. Одне слово, занедбана. Бо господаря немає вже давно — з 26 березня 1990 року. Але для мене важливо не це. Мене хвилює, бентежить інше — ця місцина пов’язана із долею Василя Ігната. Тут він знаходив радість, втіху, спокій, натхнення. Тут — частина його короткого життя. Зупиняюсь не гак, щоб передихнути, а щоб згадати свого доброго друга. Здається, що він у своїй хатині приліг відпочити і зараз почую голос Василевої сопілки. Він був добрим сопілкарем. Часто удвох із Василем Вовчком грали. Змагалися, хто краще. Та сопілки не чути. У соснах, що обступили дачі, тужливо зітхає вітер. Не залишається нічого більше, як іти далі, гортати сторінки-згадки про Василя, на яких і снігова троянда, і ніжно-сині незабудки.

Василь Ігнат належить до того покоління українських поетів, яке ввійшло в літературу у нелегкий час. Закінчилась хрущовська відлига, відгриміли овації на честь першої шеренги «шестидесятників». Буквально на очах учорашні дебютанти Борис Олійник, Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Коротич, Петро Скунць стали класиками української поезії. А от їх наступникам — поетам трохи-трохи молодшим — не поталанило. Із висот трибун найрізноманітніших форумів часто-густо критикувалися вони партійними функціонерами та кололітературними клерками за низький ідейно-художній рівень творів і т.д.

Зрештою, спрацював принцип — одним полівили і побачили, що з того вийшло. На тому загравання влади із творчою інтелігенцією припинилося. У такий несприятливий час Василь Ігнат став на літературну стежину. Спочатку все йшло ніби гаразд. Після закінчення середньої школи у рідній Стеблівці Хустського району приїхав в Ужгород, вступив на заочне відділення філологічного факультету і пішов працювати слюсарем на Ужгородське АТП. Як молодого робітничого поета його охоче друкували в обласній пресі. Але не більше. Про книжку можна було тільки мріяти. Таких молодих, талановитих, як Ігнат, була ціла когорта — Василь Вароді, Василь Кохан. Олекса Янчик, Іван Іванчо... Коли ж керівництво Спілки письменників і видавництва «Карпати» переконалося, що стримувати молоду творчу хвилю далі не можна, у 1966 році вийшла в світ касета книжечок «Поетичні зошити». Самі ж автори жартома нарекли її «братською могилою». У ній було з десяток малесеньких перших збірок молодих поетів Закарпатської, Івано-Франківської і Чернівецької областей. Мій земляк, Василь Вароді, представлений у касеті збіркою «Повноліття». Саме він познайомив мене, ще школяра, із своїм другом, колегою по перу Василем Ігнатом. Його «касетна» збірка називалась романтично і загадково — «Снігова троянда». Коли ж я запитав, чому саме з таким іменем пішла вона у світ, Василь загадково відповів: «Поживеш — сам зрозумієш, чому». Життя скоро таки «допомогло» мені зрозуміти суть поетового замислу. Митець в умовах дійсності завжди приречений на долю снігової троянди — пробиватися крізь товщу снігу, витримувати морози, заметілі. І зберегти при цьому своє єство — ніжне, чутливе до всякої фальші, брутальності, категоричності сильних і владних цього немилосердного світу.

Поет сповна відчув на собі долю придуманої ним снігової троянди

Василь після виходу першої збірки перейшов працювати у «Молодь Закарпаття». Час від часу буваючи в редакції, я спілкувався з Василем, читав йому свої вірші, а зрідка — він свої. Редакційна робота, чесно кажучи, відбирала в нього багато часу. До того ж як здібного аналітика керівництво обкому комсомолу часто залучало його до написання різних довідок, інформацій, доповідей… З часом довелося перейти на постійну роботу в апарат обкому комсомолу. Ось тут сповна і відчув на собі Василь долю придуманої ним снігової троянди. Він став тягловою робочою силою. З раннього ранку до пізньої ночі доводилось нидіти над паперами. Та виконував свою марудну і тяжку роботу совісно, справно. За це і поплатився. Йому не було росту. Ні в чиновництві, ні в літературі. Тяглову силу важко замінити... Тому свою наступну збірку «Кроки часу» він зміг випустити аж через 11 літ — у 1978 році! У цьому була його біда, його трагедія. Він усвідомлював ситуацію і глибоко в душі переживав. Зарадити ж нічим не міг.

А скільки разів вибивали в нього з рук перо! Несправедливими, а часто просто брехливими наклепами, образами, огульними рецензіями. Пригадую й таке, що поважний викладач філологічного факультету не давав собі труда усвідомити, наскільки принижує сам себе в очах студентів, нагадуючи через раз, що був, мовляв, такий собі Василь Ігнат, який учився у вузі 14 років. Дивіться, мовляв, щоб і з вами таке не сталося. І ми дивилися. Лиш не туди, де вказували вельможні палички, а в книжечку Василя, зовсім тоненьку, — «Снігова троянда». І знаходили в ній і мудрість, і зрілість, і обшир знань, чого не всім нам було сягнути.

Особливості довголітньої роботи функціонера у чиновницьких — комсомольському і партійному — апаратах, жорсткі реалії життя, за яких дрібний чиновник просто не мав права на власне «Я», позначились на характері Василя Ігната. Службові обов’язки — це, зрозуміло, важливо. Але ж він був творчою особистістю — талановитим поетом, журналістом. Глушити в собі емоції, переживання було непросто. Такої мовчазної людини, як Василь Ігнат, годі було шукати. Іноді, зібравшись у спілці письменників з нагоди чийогось ювілею або виходу нової книжки, за пляшкою вина, він жадібно слухав розмови, що велись у веселому товариському колі. Але дуже-дуже рідко встрявав у бесіду, а тим більше звичну для творчого люду суперечку. Таким він був і потім, коли працював відповідальним секретарем обласної організації Національної спілки журналістів України, в облпрофраді. Знаходив розраду в міцній чорній каві, споживаючи в день по декілька чашок, і сигаретах. Він був самотнім серед людей. Ми спілкувалися. І то, як правило, у владних коридорах.

І все ж нагода для ближчого знайомства випала, коли Василь перейшов на роботу в спілку журналістів, а мені, редактору видавництва «Карпати», випало бути редактором його третьої, на жаль, останньої прижиттєвої збірки віршів «Народження полум’я». Переді мною постала зовсім інша людина. Я не впізнав Василя, наче з пліч він скинув неймовірний тягар. Працювати з ним було цікаво, бо нарешті він опинився у своїй, творчій стихії. Тішився, радів по-дитинному, коли художник приніс макет книжки, її художнє оформлення. Коли рукопис відправили в набір, він запросив мене у свій робочий кабінет у спілці журналістів.

Розкоркували ми пляшку вина і, запаливши цигарки, повели неквапливу розмову про поезію, життя, читали вірші. «А тепер, — сказав Василь, — я тобі заграю». Він вийняв із свого потертого дешевенького дипломата сопілку — звичайну верховинську, на шести воронках. І полилися мелодії — дзвінкі, грайливі, як гірські потоки, як гомін рідної нашої Тиси. Лице Василя осяяло щастя. Це було його, рідне, дароване Всевишнім і матір’ю. Де й поділася ота скутість, в яку закайданило його чиновництво?!

Спілка журналістів і спілка письменників у 1983 році були в одному будинку на нинішній Жупанатській, 3. Я не витерпів і зателефонував Василю Вовчку:

— Василю Юрійовичу, ходіть до журналістів. Тут конкурента маєте, сопілкаря істинного.

— Знаю, знаю того конкурента. То Вася Ігнат. Зачекайте, хлопці, я зараз там.

Василь Юрійович приніс свою сопілку. Виявилось, що і для нього вона постійна супутниця-розрадниця. Так випадково я мав щастя побувати на незвичайному концерті, який із задоволенням згадую й досі.

Пішов з життя, не підкоривши навіть своєї 46-ї вершини

Ставши майже сусідами по дачі, з Василем зустрічався частіше. Піднімаючись до себе, зазвичай зупинявся то у Василя Вароді, то у Василя Ігната. Обидва були добрими господарями, і в кожного можна було багато чому навчитись. Та головне інше. Василь Ігнат тут, на гірській червениці, ожив, піднявся, як озимина після благодатного дощу. Майже щоразу запрошував послухати вірші з рукопису нової книжки «Межа покори». Викроював на роботі кожну хвилину і усамітнювався на дачі. Писав вірші, ростив виноград, висаджував квіти. Одного разу похвалився: «Завівся я, неборе, в незабудки. Мене не буде, а вони нагадуватимуть людям, що тут жив поет». Я сприйняв це за жарт і додав, що тоді треба подбати і про меморіальну дошку, хоча б фанерну. Посміялися ми тоді з цього, бо і на гадку не могло спасти, що в невеселому жарті може бути гірка правда.

...Березневого вечора 1990 року тривожним телефонним дзвінком увірвалася трагічна звістка: «Василь Ігнат із відрядження не повернеться ніколи!»

Він дуже любив гори. Особливо у весняну пору, в час пробудження дерев, народження трав, коли гірські вершини співають потоками. Тож неймовірно зрадів, як йому, працівникові облпрофради, дали доручення поїхати на Рахівщину, підготувати довідку з якогось соціально-побутового питання. Виконавши завдання, сповнений враженнями, зачарований зустрічами із дорогими серцю краєвидами Гуцульщини, повертався додому, в Ужгород. На вокзалі у Хусті була досить тривала зупинка, і він вийшов з автобуса освіжитись, вдихнути весняного повітря, випити у привокзальному кафе кави. Ступив крок, другий... останній. Це сталося 26 березня 1990 року. Тоді він ішов до своєї 46-ї вершини.

Тієї ж весни, не більше як через сорок днів, на ділянці Василя рясно зацвіли-засиніли незабудки. Та так дружно і так буйно, що люди мимоволі зупинялися намилуватися тим видивом. Мені уявлялася між ними білосніжна, непорочна у своїй чистоті снігова троянда. Білий спалах зими в ореолі весінньому. Знак самобутньої поезії Василя Ігната.

Василь Густі

На фото з архіву: На Днях української літератури у Воловецькому районі (1989 р.). 

Зліва направо: Ярослав ДОРОШЕНКО (м. Івано-Франківськ), Василь ІГНАТ, Петро ХОДАНИЧ (м. Ужгород)

 

15 грудня 2014р.

Теги: Василь Ігнат, поет

На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
Суничний бум у Виноградові та його міжнародні наслідки
/ 4"Правильна" закарпатська свальба: старшому поколінню – традиційні страви, молодшому...
/ 2"Народ мене визнає". Присвячується пам'яті знаної балетмейстерки-постановниці Клари Балог
Підкована блоха та Мона Ліза на рисовому зерні: Майстер мікромініатюр Володимир Казарян творить шедеври між ударами серця
/ 1300 дерев'яних церков на дерев'яних тарелях планує створити ужгородский різьбяр
/ 2Примари минулого
Новий ангіограф у Хусті тестують медики
/ 2Безпритульним собакам у Виноградові лікуватимуть зуби, робитимуть рентген та оперуватимуть
/ 1Закарпатець став свідком трагедії "Титаніка"
» Всі записи