Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери

Жінку на пішохідному мості в Ужгороді, яка закликає перехожих «допомогти ближньому», пожертвувати хоча б гривню для безпритульних та знедолених, можна побачити чи не щодня і за будь-якої погоди. Багато хто проходить повз неї байдуже, але є й такі, хто зупиняється і виймає кілька гривень. Що спонукає Олену Горняк, одну з організаторів громадської ор¬ганізації «Щасливі роми», у дощ, вітер, спеку чи мороз виходити на вулицю і просити пожертви, вирішили з’ясувати ми, аби переконатися, що гроші, які дають перехожі, не потраплять до рук шахраїв.

Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери

– Пані Олено, розкажіть, як виникла ідея допомагати безпритульним?

– Це – моє покликання. Я віруюча людина, і Господь покликав мене допомагати тим, хто цього потребує. Я виростала у неблагополучній родині, мама мала пристрасть до алкоголю. У той час, у Радянському Союзі, були ЛТП, але вони не допомагали, після них люди пили ще більше. Я – москвичка, але в Ужгороді живу вже 32 роки. Тут я вийшла заміж, Бог дав мені чудового чоловіка Роберта, хорошу родину. Разом із ним і почали цю справу. 

Годуємо людей уже 3 роки й чотири місяці за будь-якої погоди. У п’ятницю – біля базару «Білочка» (біля приміщення хімчистки), у середу – на «П’яному базарі», а в суботу – два дитячі кормління: на вулиці Тельмана та на Радванці. В основному це діти з бідних сімей, половина українських родин, половина – ромських. Приміром, є сім’я, в якій виховується десятеро дітей. Нормальна сім’я, але з ними трапилася біда – захворіла дитина, і на операцію по¬трібні були гроші. Вони взяли кредит – 20 тисяч гривень. Від-давати треба з процентами – і виходить, що родина вже три роки не може вибратися з кредитного зашморгу. 

Майже два з половиною роки ми годували їх за власні кошти. До справи долучалися члени громадської організації, збиралися, складали гроші й купували необхідне. Посприяло й керівництво ТЦ «Дастор», яке дозволило у супермаркеті проводити акції зі збору допомоги безпритульним.  

– Чи багато людей допомагає вам?

– Наразі є двадцять волонтерів, чотири команди, кожна з яких відповідає за конкретне годування. Вдома готують їжу, чай, збирають речі, одяг, іграшки. Люди це роблять за «дякую». Вони долучилися до цієї вкрай потрібної справи, і це приносить їм радість та щастя...

– Чи охоче відкликаються люди на прохання допомогти?

– Небайдужі люди є завжди. Жертвують не так уже й багато, але я рада кожній копійці, кожній гривні. Нині в країні складна ситуація, але ми не повинні забувати про людей, які залишилися на узбіччі життя. Якщо не ми це зробимо, то хто? Уряд нинішній, як і всі попередні, має більш важливі справи, турбота ж про безпритульних – завжди не на часі. Проте не можна їх так залишати. Ви не уявляєте, як вони живуть: їх підпалюють у підвалах, їх б’ють чужі люди та власні діти, вони замерзають на вулицях, часто днями вони не мають і рісочки в роті. Ніхто не знає, що буде з ним завтра. Тому цей обід  часом рятує їх від голодної смерті. 

– Ви лише годуєте людей?

– Цим наша робота не обмежується. Перед кожним годуванням ми разом молимося «Отче наш», вони каються, просять прощення за свої гріхи. Щоразу намагаємося повернути їх до нормального життя, радячи пройти спеціальну програму в реабілітаційних центрах. Такі центри є у Львові, Стрию. Ми маємо з ними домовленість. Говоримо з людьми, просимо йти в ці центри. За три роки 12 людей погодилися пройти реабілітацію, але пройшли лише троє… Бо коли їх ставлять у рамки, їм це дуже важко. Один із них – 30-річний хлопець, наркоман. Батьки вже не знали, що з ним робити. Після реабілітації живе і працює в Києві. Інший чоловік оселився у Фастові, де живе нормальним життям. Ще одна «реабілітована»  живе у родині, де доглядає за важкохворим. 

Мріємо, щоб і в Ужгороді функціонував подібний центр. Чоловік має велике бажання створити його, аби там рятувати наших краян. Проте немає підтримки від влади. В.Погорєлов обіцяв посприяти, проте не встиг. Дуже сподіваємося на розуміння та підтримку нинішньої влади. Потрібне якесь приміщення або для їдальні, або ж для притулку чи реабілітаційного центру, аби працювати з тими, хто цього потребує.  

Дітям прищеплюємо такі цінності, як любов до Бога, до ближнього, до своєї країни, вчимо шанувати батька й матір, бути корисним для суспільства, щоб вивчитися і стати хорошими громадянами своєї країни. 

– Скільки людей і хто харчується у вас?

– Лише на «Білочку» приходить до 90 людей. Усього за тиждень разом із дітками харчуємо 200–250 осіб. У нас є бачення, де ми ще могли б годувати. Але, на жаль, через фінансові труднощі поки що не можемо реалізувати ці задуми. 

Приходять в основному ужгородці. Багато одиноких, пенсіонерів, інвалідів, людей, які через пияцтво чи підставу втратили житло. Є і люди неалкозалежні. Деякі приходять, бо в них у родинах лежать паралізовані люди.  

Пробую поспілкуватися із «відвідувачами» Олени. «Будулай», кремезний чоловік із курчавою чорно-сивою шевелюрою виявляє бажання поговорити. Проте спілкування з 52-річним безпритульним  не наладилося: він наполягав, аби не фотографувати людей і не писати про них нічого.  

Підходжу до пристойної ззовні жінки. Світлана (трохи напідпитку) каже, що їй 51 рік, і вона вже кілька років як втратила своє житло на вулиці Джамбула в Ужгороді. Квартиру відібрали, бо підписала «не ті документи». Показали довіреність, нібито підписану нею. Вона наразі судиться, і 25 листопада повинно бути чергове судове засідання. Жінка каже: якщо не виграє, то повіситься, іншого виходу не бачить. Родичі відвернулися від неї.  Вона змушена жити у доньчиного співмешканця. Але це до пори до часу. Каже, що її мама, яка також живе в Ужгороді, могла б її забрати до себе, та боїться, що онука прийде й буде дебоширити. Мама приносить жінці поїсти, трохи їй допомагає.  А донька, разом із своїм співмешканцем, п’ють і б’ють її. Боїться, що можуть забити до смерті. Світлана каже, що дуже хотіла б влаштуватися кудись на роботу. Раніше працювала на заводах, але нині її не беруть нікуди, бо не має прописки. А сюди вона приходить поїсти та ще й взяти обід для доньки та її співмешканця, бо ті соромляться приходити самі...

Едуарду також 51 рік. Він не схожий на більшість із спитої публіки: інтелігентне обличчя, охайний одяг, струнка постава. Каже, що раніше працював директором «Уж-моди». У 2000 році проводився перший у краї конкурс на «Кращого роботодавця», у якому він став переможцем. А потім партнери так його «любили», що задавили. Залишився без роботи, доходів. Є ідеї, щоб започаткувати бізнес, проте потрібні гроші, яких немає...

Підходить жінка (обличчя свідчить, що полюбляє випити) у чорному: завтра похорони її 35-річної доньки. Каже – спилася…

– Чи не страшно контактувати з цими людьми (упродовж обіду між деякими із них спалахує сварка, часом бійка)?

– Я йду до них із добром, і вони це розуміють. Звичайно, буває якийсь вияв неповаги, проте насправді вони дуже шанобливо і з вдячністю ставляться до мене та й усіх волонтерів. Я знаю більшість із цих людей, їхні проблеми – вони розповідають: то їх побили, то підпалили, то очі болять. І доводиться купувати їм ліки чи ще щось вкрай потрібне. Вони приходять, просять: у мене штанів немає, у мене ліків тощо. І кожному допомагаємо. 

– А як щодо вашого сімейного життя?

– Як і кожна жінка, маю ще й чимало своїх родинних клопотів та радостей. Окрім благодійної діяльності, доводиться працювати й заробляти якось на життя: Роберт працює на заводі «Унгвар», а я прибираю квартири подобово. Маємо двох дорослих дітей, четверо онуків. А ще одна прийомна дівчинка чотирьох років. Діти розуміють нас, підтримують і допомагають. Живемо всі у двох кімнатах. Часом виникають деякі непорозуміння, проте доводиться поступатися один одному, бо ми – глибоко віруючі люди і розуміємо, коли ми праві, а коли – ні.

– Що хочете сказати ужгородцям та краянам?

– Є така дуже цікава цитата: якщо хочеш зробити людину щасливою на хвилину – посміхнись їй, якщо на одну годину – скажи комплімент, на день – нагодуй її, а якщо хочеш зробити людину щасливою на все життя – навчи її допомагати іншим людям. Знаєте, коли ужгородці дають гривню-дві, вони щасливі. Бо я вдячна їм за це, а вони розуміють, що допомагають тим, кому це дуже потрібно. 

 
19 листопада 2014р.

Теги: діти, смерть, волонтери


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
/ 24Великий українець Срібної Землі
» Всі записи