Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»

Усьому світу відомо, що комуномосковська імперія була країною тюрем, концтаборів, у яких томилися десятки мільйонів безправних невільників, звинувачених у політичних «гріхах». Сотні в’язнів щоденно гинули від голоду, холоду і куль катів та охоронців. Імперія ГУЛАГ збагачувалася за рахунок тяжкої праці в’язнів у таборах жорстокого режиму, які були зведені за Полярним колом Воркути, Інти, в піщаних пустелях Казахстану, на далекій і холодній Колимі, в Іркутських болотистих лісах, у снігових просторах Норильська та лісах Мордовії.

Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за  54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»

У кожному таборі було по 70-80% українців. На сьогоднішній день у живих лишилися одиниці. П’ять років тому я зустрілася зі свідком тих далеких часів Ніною Бечук із Великого Бичкова Рахів­ського району, яка погодилася розповісти про пережите її родиною. 22 січня цьогоріч  Н.Бечук померла. Подаю частину нашої розмови з пані Ніною.

– Наші нащадки повинні знати про всі безчестя радянської системи. Ми, свідки, маємо розповісти і написати, як невинні люди ставали жертвами полі­тичних репресій імперії, – жінка показує архівні фото з часів заслання та з відомими політиками України – політ­вязнями Левком Лук’яненком та В’ячеславом Чорноволом.

Ніна Чудінова народилася у 1925 р. с.Перемилівка Млинського району на Волині неподалік польсько-радянського кордону в сім’ї офіцера царської армії Дмитра Чудінова та української селянки Степаніди Кондратюк. 1932-го у 45-річному віці помер батько, залишивши напівсиротами трьох дітей. 

– 17 вересня 1939-го року на західноукраїнські землі прийшла Червона армія визволяти нас від поляків. Ми раділи радянським братам. Я побігла по квіти і вітала ними солдатів, а старша на п’ять років сестра Олександра – хлібом та сіллю. Того ж таки дня «визволителі» забрали в селян коней та корів, людей називали куркулями. І ми зрозуміли, що нас не визволяти прийшли від поляків, а загарбати. Тієї ж осені сестра пішла вчитися до медучилища, а брат Юрко – до Дубнівської гімназії. Що два тижні приїжджав додому на велосипеді за продуктами. У 40-му кілька тижнів не з’являвся. Мама занепокоїлася. Отож запрягла коня і поїхала до Дубна. Зайшла в шкільний гуртожиток. Коли спитала про сина, то учні наче перелякались. Один хлопець відкликав маму і сказав: «Хлопців забрали вночі». За два місяці до нас прийшли енкаведисти, все в хаті перетрусили. Допитували маму: «Де твій син?». Упродовж року так було кілька разів. За місяць перед війною, 22 травня 41-го, вночі прийшли енкаведисти до нашої хати і сказали стати до стінки. Один зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР, тобто за політичний злочин із висилкою в Сибір на 25 років. Маму – за сина, а мене – за брата. Хоча більше року ми його не бачили і не знали, де він і що з ним. До того Юрій грав у драматичному гуртку «Просвіти», гарно малював. Мені не було ще і 16-ти. Дали 15 хвилин для збору. Дозволили взяти тільки необхідні речі. Візники були з сусіднього села. Один із них дав мамі торбину з мукою, а енкаведист, як побачив, то вирвав у нього  муку. Та коли той відвернувся, візник все ж непомітно поклав нам торбинку до воза, – пригадувала жінка.

Шість сімей із Перемилівки чекісти повезли до залізничної станції Олика. Там чекав товарняк із 40 вагонами. До кожного загнали по 60 осіб, зібраних на Волині. До Сибіру везли цілий місяць, у вагонах були нари. Від голоду, холоду та хвороб люди вмирали. Трупи з вагонів викидали. В Омську в’язнів погнали до села, яке було із самих землянок. До кожної вселили по 2-3 сім’ї. Жінок відправили на роботу в поле, а молодих – косити траву на мочарі. За два тижні роботи у болоті все тіло Ніни було в фурункулах. Від болю не могла спати. Працювала по 12 годин. Ще не одужала, а дали доїти 16 корів. Наглядачі пильнували, аби доярки не від­пили бодай ковток молока. 

Із тієї білої муки її мама пекла коржики. Одного разу до Ніни піді­йшов старший місцевий чоловік, відкликав у бік: «Скажи матери, когда будет печь лепешки, пусть закроет окна, а то Коленька, мой внучек, и пионеры подглядывают и говорят: «Дед, эта хохлушка – колдунья, она из снега лепешки печет. Они не знают, что такое сахар и белая мука».

Навесні Ніну з мамою перевезли далі на північ – у м.Салехард. Там вони будували бараки для політв’язнів. За неповний рік із 370 в’язнів залишилося 62. Повимирали від цинги, бронхіту, сипного тифу.

1944-го в ГУЛАГу організували курси медсестер, дівчат готували для фронту. Взяли і Ніну, бо мала російське прізвище – Чудінова. Після складених екзаменів за три дні закінчилася війна, отож і надалі працювала на будівництві. Вийшла заміж за політв’язня Олексія, народила дочку Емілію. Та через два роки розійшлися. За 17 років на Півночі пройшли її найкращі роки, де втратила здоров’я.  Найстрашнішим для Ніни було бачити, як розстрілюють невинних людей.

56-го з комендатури її відпустили в Молдовію. Там можна було підлікуватися. У поїзді познайомилася із закарпатцями, які їхали в Комі АРСР на лісові роботи. Іван Бечук пригостив червоними пахучими йонотанками. Обмінялися адресами, листувалися. Після звільнення Ніна з мамою та Емі­лією на запрошення Івана поїхали до Великого Бичкова. Пропрацювала 24 роки медсестрою у місцевому дитсадку. Від Івана народила сина Петра. Нінину дочку Емі­лію чоловік полюбив, як рідну.

– Бог дав мені прекрасного чоловіка. Ми з ним розумілися. Він підтримував мене у всьому. Разом брали участь у різних культурно-просвітницьких та суспільно-політичних заходах, шевченківських вечорах, Днях матері, ходили колядувати, членами Руху стали ще 1989 року. Виготовили і встановили пам’ятний хрест на місці загибелі від куль МГБ члена ОУН, учительки Олени Копер­льос. Чотири роки тому Іван помер. А за рік не стало 52-річної Емілії – мала рак молочної залози. Лише смерть вождя всєх народов Сталіна прискорила наше звільнення з концтабору. Однак мене реабілітували аж у часи Незалежності України.

До речі, саме Ніна Бечук відродила на Рахівщині День Матері, який в Україні святкують у другу неділю травня. Щороку брала участь у заходах на Красному Полі під Хустом, організовувала вечори пам’яті героям, розстріляним у Бабиному Яру 1942 року. А ще Ніна Дмитрівна багато років поспіль опікувалася пацієнтами соціального будинку пристарілих у смт Ясіня. Возила їм фрукти, сушениці, одяг.

Тетяна Грицищук

27 травня 2014р.

Теги: репресовані, ГУЛАГ


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
/ 24Великий українець Срібної Землі
» Всі записи