«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода

На 23-му році незалежності в Україні з’явилися такі поняття, як «анексія» та «біженці», що раніше були цілком звичними для інших пострадянських республік. У ці дні тема біженців із Криму за своєю актуальністю поступається хіба що полоненим українським воякам та готовністю України протистояти повномасштабній путін­ській агресії. Але, як мовиться, усе це одного поля ягоди...

Незважаючи на найбільшу віддаленість Закарпаття від нинішнього джерела конфлікту, хвиля біженців мало-помалу перекочується і через високі Карпати. Однією з тих, хто залишив гарячий півострів є Олена Т. (прізвище з огляду безпеки батьків просить не називати). Ще напередодні сумнозвісного референдуму молода мама разом із семимісячним Глібом перебралася з Сімферополя до Ужгорода.

Олена – корінна кримчанка, але й Закарпаття для неї не чужина. Вона народилася у Сімферополі у родині, де кілька поколінь були військовослужбовцями. Коли Олені виповнилося 5 років, батька перевели на службу до Ужгорода. Тут вони прожили майже 20 літ, а в 2004 році, коли батько вийшов на пенсію, вирішили повернутися на свою малу батьківщину, де мешкала вся велика родина. Олена за цей час встигла здобути фах економіста у Львів­ській політехніці. Життя в Криму складалося цілком нормально. Звісно, військової пенсії батька не вистачало, то ж родина займалася й приватним підприємництвом.

– Живучи у Криму ви особисто відчували проблеми, пов’язані з політикою?

– Жодних! Розмовляли ми звичною для себе російською мовою, жили поруч та спілкувалися з українцями, кримськими татарами, росіянами. Електризуватися ситуація стала під час Майдану. У Криму більшість населення російськомовна, то ж і пе­ревагу віддають російським телеканалам. В останні місяці, особливо з приходом на центральний канал Росії одіозного журналіста Кисельова, в телеефірі запанував антиукраїнський психоз. Із телевізорів безперестанку лунало, що на Майдані суцільні націоналісти-бЕндеров­ці та терористи, і що сьогодні-завтра вони заполонять Крим, а захистити їх від цієї банди мародерів і гвалтівників мо­же лише Росія.

Думку про те, що Росія є захисником кримчан, нав’язували впродовж останніх кількох років поспіль дуже активно, однак контраргументів в україн­ському інформаційному просторі не було. Нав’язливо наголошувалося, що кримчан очікує українізація, що бандерівці заборонять розмовляти російською мовою. Додала напруги й відміна Верховною Радою України мовного закону Ківалова-Колісніченка відразу ж після перемоги Майдану. Російські ЗМІ почали дуже активно розігрувати цю карту, цитувати явно змонтовані вислови представників «Свободи» О.Тягнибока, І.Фаріон та інших «свободівців», чим реально залякували кримчан.

– Яке було ставлення кримчан до Майдану з самого його початку?

– Скоріш за все негативне. Більшість нинішніх жителів Криму – це нащадки переселенців із Росії та військові пенсі­онери, все життя яких у більшій мірі тісно пов’язане з Росією. Для них євро­інтеграція України – щось чуже і дуже незрозуміле. Крим – не Закарпаття і не Галичина, де люди масово їздять у європейські країни до родичів, друзів, на заробітки, шопінг, відпочинок, лікування, навчання та ще бозна чого. У Криму реально тільки одиниці мали закордонні паспорти і на власні очі бачили життя у Європі. Додайте до цього методичну і цілеспрямовану пропаганду Митного союзу, викривлене висвітлення Майдану як російськими, так і більшістю українських телеканалів. У підсумку кримчан вразив вірус масового переживання за руйнування центру Києва. Мовляв, майданівці, яких найняла Америка, все на Хрещатику поламали, все побили, потрощили, зіпсували. Перемога ж Майдану взагалі злякала кримчан.

– Як оцінювали ці події ваші знайомі?

– Знаєте, хто що хоче бачити, то й бачить. Багато хто твердив, що треба працювати, а не стояти на Майдані. Я пояснювала, що люди змучилися від безробіття, малих зарплат, безправ’я, обкрадання чиновниками та олі­гархами.

– Ви так розповідаєте, ніби говорили про суспільні українські реалії із шведами чи японцями, а не нашими співгромадянами. Попередня влада масово обкрадала всіх, а кримчан чи не найбільше, адже всі ласі шматки мор­ського узбережжя давно належать не кримчанам. Загарбники кримських земель відводили їм роль прислуги у своїх палацах. Невже вони не бачать цього?

– Кримчани, особливо пенсіонери, яких там дуже багато, найбільше боялися перемін. Вони злякалися, що нова влада перестане платити пенсії, які у більшості з них не такі вже й малі.

– А не було боязні, що у випад­ку відторгнення півострова Україна перекриє воду, електрику?

– На самому початку налаштованість прихильників референдуму зводилася до вимог надання більших повноважень кримській владі. Цими настроями дуже вміло скористалися ті особи, які сьогодні захопили владу у Криму. Вони – бандити і злодії, і кримчани чудово про це знають. Але люди їх не обирали – вони самі призначили себе. Я говорила своїм знайомим, що Україна не стане співпрацювати з кримінальною владою і може відключити електрику, газ, воду. Вода – це взагалі болюче питання для Криму, адже 80% води на півострів йде з України. Вони не вірили, що таке може статися. Нині, розповідає мама, в Криму вже немає стабільного постачання електроенергії: запроваджено так звані віяльні відключення цілих районів. Спочатку не було світла у Ялті, Алушті, а тепер відключають уже і в Керчі, Феодосії. Перебоїв з водою поки що не було.

– Що розповідають вам батьки про сьогоднішню ситуацію у Криму?

Доволі все напружено. Банки не працюють, у магазинах платіжні карточки не приймають, народ стоїть у чергах за російськими паспортами. Батькову пенсію перерахували у рублі, перемноживши на коефіцієнт 3,8, ціни в магазинах також у рублях.

– Чи й справді кримчани масово взяли участь у референдумі?

– Ні! В основному бігли голосувати зомбовані пропагандою бабусі й дідусі. Зрештою, їх і не треба було зомбувати – вони усі ці роки жили маренням про Радянський Со­юз. Люди молодшого покоління дуже сподівалися на підтримку уряду України, особливо війсь­кові, але її не було. В такій ситуації багато людей голосували просто від безвиході. Прихильників України залякували, переслідували. Мої батьки не збиралися йти голосувати. Так до них додому прийшла міліція з «самообороною», і змусили їх піти.

– Чому ви прийняли для себе рішення самій залишити Крим, адже ваша родина залишилася там?

Ми бачили, як щодня зростає кіль­кість російських військ та розв’язано починає вести себе так звана «самооборона Криму». У її лавах агресивно налаштовані малолітки, яких спрямовують дорослі чоловіки, вдягнуті у камуфляж та озброєні пістолетами особи, котрі до цього тусувалися на смітниках, і не лише кримських, та козаки з Кубані. Батьки реально боялися бойових дій та розгортання широкомасштабного військового конфлікту за участі кримських татар. Ще один вагомий аргумент – реальна перспектива залишитися без води та електрики. Батьки сказали, що вони за своє життя наїздилися багато і знову зриватися, ледь обжившись на новому місці, не мають сил, тому спробують якось вижити за цих умов. Якщо конфлікт перейде у фазу збройного протистояння, то, звісно, тікатимуть. Наразі вирішили не ризикувати маленькою дитиною. В Ужгороді у мене живе подруга і я зателефонувала їй. Вона відразу запросила мене до себе. Ось так і входимо у роль біженців.

– Чи допомагає місцева влада Закарпаття обживатися на новому місці?

– Наразі ніяк не допомагає. Де-юре я не можу отримати статус біженки, оскільки Крим вважається українською територією. Може, з часом отримаю статус переселенця. Єдине, чим допомогли – перевели державні виплати на дитину з Сімферополя в Ужгород. Це, до речі, дуже важливо, оскільки у Криму сьогоднішня влада заблокувала всі соціальні виплати, а в РФ інші порядки надання допомоги для дітей.

Що я буду робити завтра – не знаю. Найближчий місяць поживу у подруги, а далі видно буде. Наразі я вдячна українській владі й за те, що не залишила мене наодинці зі своїми проблемами. Жодної іншої, у тім числі й правової допомоги, я не отримувала і не знаю, куди мені слід за нею звертатися.

– Якщо у Криму все поступово нормалізується, не буде збройного протистояння, чи збираєтеся ви повертатися до своєї родини на півострів?

– Упродовж усього мого свідомого життя мене вчили любити свою Батьків­щину – Україну. Я не уявляю собі, як зможу поміняти свій прапор, паспорт. Я просто не хочу бути росіянкою. Я україн­ка, я патріот своєї країни і відмовитися від України не можу!

Василь Ільницький

Р.S. Заступник керівника Закарпатського обласного штабу з питань розміщення сімей військовослужбовців, які прибудуть з АР Крим Віктор Лукеча поінформував, що в області планується розмістити 2100 осіб.

Штабом визначено перелік з 20 закладів на загальну кількість 2394 місця, у яких планується розміщення сімей військовослужбовців. Рішенням обласної ради внесено зміни до Програми «Турбота»  щодо посилення соціального захисту громадян на 2014 рік, якою передбачено 1,8 млн.грн. для транспортування, харчування та розміщення зазначених сімей у закладах Закарпатської області, що в разі необхідності можуть прийняти родини з АР Крим та м. Сімферополь.

За станом на 26 березня 2014 року інформації від сімей військовослужбовців з Криму про прибуття на територію Закарпатської області не надходило. За інформацією департаменту соціального захисту населення, за станом на 25 березня 2014 року на територію області прибули 11 дорослих та дітей із Автономної Республіки Крим, яких розселено на території області.

01 квітня 2014р.

Теги: Крим, Сімферополь

Коментарі

БАМчик 2014-04-09 / 19:51:50
І ще. На жаль про таких людей мало пишуть і мало їх показують. Зато морди царьова і єже з ним крутять цілодобово

БАМчик 2014-04-09 / 19:46:12
Таких людей мало( відносно) для яких слова Україна, Держава не пустий звук. Варто подякувати ....


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
/ 24Великий українець Срібної Землі
» Всі записи