«Кобзар» діда Василя

Коли мова йде про Шевченка, я пригадую не підручники, свята чи пам’ятники, а свого діда Василя. Він у мене був суворий, як той камінь посеред ріки. Час летів, розбиваючись об нього,  пінився, зносив містки, підмивав береги, а дід залишався таким самим міцним, непохитним. А от Шевченко зміг відкрити нам його душу заново. І ми були приголомшені тим відкриттям.  

У нашій великій родині зневажали галасливий патріотизм. Старші завжди вчили: не можна про те, що любиш, кричати на перехрестях. Те, що тобі дороге  маєш берегти, як дитину в колисці. Це воно кричить, коли не відчуває твоєї присутності. І кличе тебе з усіх усюд. З поля посеред роботи, з дороги, коли ти за ним смертельно скучив. Отак у діда було із Шевченком.

… Під час Першої світової дід Василь, тодішній бравий вояка імператора Йовжки Ференца, потрапив у російський полон. І опинився у багатому маєтку поміщика на Кубані. Той, видно, був із колишніх переселених українців, бо, як згадував дід, «говорили в них майже по-нашому». Дід Василь, хоч і був полоненим, але працював і жив у пана нарівні із найманими робітниками – вільно, ситно і достойно. Навіть встиг закохати в себе одну із доньок поміщика.  І ледь там не оженився. Але хіба міг він залишитися? Та всі би предки в конопляних сорочках поставали, як свічки, при обійсті і кликали домів. Дівчина мовчки пристала на цю розлуку і дала йому на пам’ять «Кобзаря». Ото і все, що я знав про ті роки.

Дід, великий мудрий ґазда, часто згадував потім, яка там сита земля. Цей лагідний образ ситої землі довго, дуже довго зігрівав нашу родину. Він дихав на нас теплом, як віфлеємські ягнята в стайні. Та й не тільки на нас. У багатьох закарпатських хатах говорили про той далекий край, який годує людей. І, може, тому у Карпатах потім так чекали на «руських», які справді вважалися визволителями і добродійниками. Але, виявилося, що потім у 1944 році прийшли не ті «руські»…

Життя йшло собі далі. Не бездумно, у наріканнях чи в пошуках сенсу. А вперто і впевнено, як віл, що ним орють весняне поле. Зате яким чистим, святим був перепочинок. У неділю, по службі Божій, дід сідав за довгий дубовий стіл і розгортав книжку. Це був своєрідний ритуал, який освячувала тиша в хаті. І це було для мене великою таїною, коли дід зустрічався зі Словом. Що він бачить у тій книзі? Відповіді на свої суворі питання перед Богом? Чи надію на ліпше життя? Або ж виходить, як на доглянутий город, і милується тим, що зійшло на теплому грунті?

Звичайно, я думав, що це має бути «Біблія». Можливо, старозавітна, переповнена давніми голосами сестер, братів, старих батьків та юних синів. Так, мабуть, цю велику родинну книгу про людство читає у святу неділю мій дід. А може він долає новозавітну книгу з білими євангельськими снігами. І знаходить там прохолоду від щоденної пекельної праці?

І тільки потім, коли минули красні роки, я зовсім випадково відкрив: недільна книга, яку дід із селянською побожністю потайки читав-перечитував, виявилась старовинним виданням «Кобзаря» - дарунком коханої із часів полону.

– Діду, я все думав, що ви якусь священну книгу читаєте, а це «Кобзар» Шевченка. Ми ж його у школі теж учили! – зопалу вигукнув я розчаровано.

– Ні, ви мого Шевченка у вашій школі не вчили! – різко відрізав дідо Василь. І глянув із такою суворістю, що я вмить зрозумів: пояснень ніяких не буде!  

На той час я вже друкувався по різних газетах. І на радощах, як ото до найріднішої людини, з тими вістками летів до діда. Але дід був незрушним, як камінь у річці.

– Ну то й що, що друкують? – сказав якось мені. – Все одно так, як Шевченко, ти не напишеш, – і махнув якось безнадійно рукою. 

Я відходив від нього, спантеличений і трохи ображений. Як це так? Дідові байдуже, що його внук пише. Та ж там скільки всього і про нього написано. Я ж знав, що дід мене любить. За тією любов’ю я завжди чувся упевнено, як у Бога за дверима. Невже то все була дітвацька уява? Насправді йому до мене ніякого діла нема.

Ні, не те, щоб дід вразив моє самолюбство. Просто стало якось одразу так порожньо, наче все позбулося третього виміру. Все сфотографоване однині і до віка, і, як на знімку,  більше не рухається, застигло назавжди.

І от дід помер. На той час я мав гарну молодість, багато нових друзів, навчання в університеті, літературні зустрічі, кохання. Але навіть усе це, взяте разом, не могло мені компенсувати великої втрати. Дід був із тих людей, які мають жити вічно. Як горіх, який росте на обійсті, і вже з нього може постати тисячу нових дерев. І без нього неможливо уявити собі ні двору, ні землі, ні життя. Дід не смів померти. Він мав нас тримати своєю силою, своєю глибоко затамованою лагідністю, мудрістю. Але ні. Діда нема, і тепер ми маємо бути такими ж могутніми для своїх дітей. Все це збагнулося в одну мить, на поминках, коли зійшлася рідня і тихо перемовлялася, наче боялася образити того, хто ще з нами, але вже не може нам відповісти.

«А де «Кобзар»? – раптом майнув здогад. – Де дідова недільна книжка?» Виявилося, вона була під подушкою, на якій спав ще живий дід. Розгорнули ми «Кобзаря», а там, всередині, повно якихось папірців. Виявляється, це були вирізки з газет, де я друкувався. Я страшенно розгубився. І заплакав над тими акуратно вирізаними квадратиками із чорними літерами. Уявив, як дід, коли його ніхто не бачив, великими господарськими ножицями виокремлює із газети мої слова. І тепло, як пара від щойно зораної землі, поселилося в грудях і переповнило всього мене. Дід повернув мені свою любов сторицею. Тепер я теж зможу любити і писати. І буду мати сили жити, що б там не відбувалося у світі і зі мною. Я виживу!

А ще мені подумалося, скільки тих «Кобзарів» по всьому світу. На книжкових полицях чи у чиїхось валізах їдуть з кимсь в інші краї. Або ще пахнуть фарбою, зшиваються у друкарнях. Або в золотому тисненні пилюки лежать, забуті на горищах. А вони мають бути на столі. І вчити наш народ виживати.

І цей триєдиний образ Шевченка, ситої землі і справжнього кохання і досі зі мною. І хочеться поділитися ним з іншими. Так, як колись із голодними людьми в Карпатах ділилися кукурудзяним хлібом. Як діляться притулком для подорожнього. Або частинкою просфори. Візьміть кожен свого «Кобзаря». Він не такий, яким ви вчили його в школі, кажу я, як колись казав мені дід.          

Дмитро Кешеля

19 березня 2014р.

Теги: Шевченко, Кобзар


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
/ 24Великий українець Срібної Землі
» Всі записи