Великий українець Срібної Землі

10 літ тому не стало владики Івана Маргітича

Великий українець Срібної Землі

З тих високих засвітів, куди навіть гадкою не годен дістатися жоден із сущих на землі, згадайте нас у вранішній молитві, владико... Згадайте перед світом, коли вітер з-над Боржави легенько задзвонить в налите весняним соком мерехтливе плетиво віт під  вікном Вашої осиротілої домівки, коли світанок на срібному коні долатиме кряжисті узверхи, коли на мить вмовкне все доокруж в очікуванні нової днини, що явиться на світ Божий вповитою в білі пелени туманів.

Двадцять літ минуло з того часу, як журналістські дороги повели мене зі Львова до Боржавського на зустріч з єпископом Іваном Маргітичем, який згодом стане  духовним побратимом і щирим старшим приятелем-порадником.

«Він був оплотом греко-католицької церкви у краї»

На роздоріжжі біля млина з автобуса нас вийшло кілька чоловік й почимчикували на Боржавське. Дякували ласкавій долі, що десять з п’ятнадцяти кілометрів здолали на колесах. Після кількох кілометрів вже сам-один йшов я звивистою дорогою в Боржавське до єпископа Івана Маргітича: жодного авта ані навстріч, ані попутно. Звісно, міг зуст­рітись з ним у Львові й у редакції чи готелі погомоніти, та це було б не те, тільки рідне село владики могло дати ключ до розуміння глибинної сутності цього непересічного подвижника, воіс­тину значної постаті в житті карпатського краю. Насамденці пам’яті – зустрічі з єпископом у Львові, його навдивовижу глибокі прогностичні дописи до  газети «За вільну Україну», де я працював за­ступником головного редактора; перечитуючи їх,  не раз ловив себе на думці, що кир Іван володіє не лишень живим образним літературним словом, але й має глибокі пізнання і в теології, і в економіці, і в політиці...

Пригадалась розмова з отцем Василем Носою, настоятелем Святоуспенської греко-католицької церкви в моєму Рахові, учнем й послідовником Маргітича. Саме завдяки терпінню й мудрості цих двох духовних мужів вдалося повернути храм справ­жнім господарям; з великим натхненням співали рахівчани «многая літа!» владиці, який кілька років до «визволення» трудився тут священиком. Отець Василь Носа так сказав про свого вчителя: «Він був оплотом під­пільної греко-католицької церкви на Закарпатті, навколо якого ми властиво й вижили. Закарпатські греко-католики вистояли завдяки о. Маргітичу й о. Мадяру, які зуміли згуртувати навколо себе незламних, вірних Церкві священиків та мирян. Знав його 40 літ, щасливий, що можу називатися його учнем. Бог і Україна  були для  нього  святими поняттями!»

У Рахові з великою любов’ю згадують кількарічну подвижницьку діяльність тоді ще молодого отця Івана, що була силоміць обірвана «визволителями», котрі поспішали зліквідувати греко-католицьку церкву. Багато хто у ті страшні ро­ки піддався на улесливі вмовляння, злякався погроз, без поруху сумління зрадив батьківську віру. Отець Маргітич мужньо став в обороні рідної Церкви, як міг кріпив підупалий дух вірників, гуртував навколо себе однодумців. Він постій­но ходив по лезу бритви, нова влада недовго бавилась з ним у релігій­но-полі­тичні ігрища: 25 років заслання йому «вліпили» без особливих труднощів.

Блаженний той, хто йде на самопожертву  в ім’я Віри, Бога й  Держави

Боржавське впізнав здалеку за вже знаною ознакою: риштованням нової церкви, про яку з любов’ю оповідав єпископ. Легко знайшов скромне обі­йстя, проте двері акуратної хатини з одним вікном виявились зачиненими. З сусіднього будинку вийшла немолода жінка: «А владики нема вдома, він в Ужгороді...» І мовби перепрошуючи за невтішну новину: «Брат скоро буде, пойте до хижі, грійтеся...»

Марія Маргітич-Костак, сестра єпископа, радо оповідає про брата Антона, який найкраще в селі читав псалтир й співав у церковному хорі. Допомагаю лущити горіхи (печуться пісні колачі-завиванці), разом з онуками пані Марії тішимося, що нарешті «імилося світло» (два дні не було електроенергії). Ся родинна ідилія з прадавнім закарпатським духом усталених традицій, сповідуванням давніх звичаїв, великою побожністю, пошанівком молоді до старини наводить на сумні роздуми про сучасну міську сім’ю, заокеанські примхливі новації й моди, що аж ніяк не підходять нашому менталітетові, та чомусь приживаються й на українському ґрунті. І в родині, серед най­ближчих людей, владика Маргітич зостається дбайливим пастирем та духівником, усі його брати та сестри, племінники та їхні онуки не полакомилися на юдині срібняки, до кінця стояли за віру й Церкву. Більше того, рідний брат владики теж став священиком.

17 разів викликали у Вино­градів на допити Марію Костак, пішки йшла до тодішнього Севлюша з надією побачити заарештованого брата, не раз обливалася гарячими сльозами, та коли заходила до кабінету слідчого, бачила ненависні сині погони, якась незборима сила наповнювала її душу, жодні погрози й вмовляння не могли надломити цю тендітну жінку. Усі ці роки вона постійно була біля брата помічницею, мужньо зносила насмішки, відверте глузування «землячків», свято вірила, що навіть з попелу постане прабатьківська віра.

…Десь о четвертій ранку біля хати пригальмувало авто. Тривалою була наша розмова в невеликій, скромно обставленій тільки усім необхідним кімнатці владики, що нагадувала скоріш келію, аніж єпископські палати. З невимовним болем говорив про спробу розколу Мукачівської єпархії, гостру нестачу священиків (на 220 зареєстрованих громад у 1993 році було всього 80 отців), про справи релігійні, політичні та світські.

Болем, єдино болем бринів голос владики, коли мовив про Закарпаття, Церкву й Державу. Змалку твердо знав, що він – русин-українець, був активним учасником «Пласту» й «Просвіти», не хотів жити під чеською чи мадярською окупацією.

У 1942-му – перший арешт: мадяри затримали багатьох семінаристів за проукраїнську діяльність, спротив владі. Нову владу зустрів насторожено. Тривожні вісті зі Львова не лишали жодних надій на гуманність «світлого майбутнього». У Рахові в нього доволі скоро забрали ключі від Святоуспенського храму, його місце зайняв «батюшка» в рясі й погонах, який пив горілку у захристі й сипав матюками перед оторопілими парафіянами.

Повернувся до Боржавського безробітним, щодня зранку приїздили до нього з районної «безпеки», забирали паспорт, а пополудні мусив пішки йти до Виноградова, щоб отримати документ. Посипались «настійливі» пропозиції перейти на православну віру московського розливу. І коли, здавалося, безнадія назавше накрила край чорною плахтою, у сні з’явився йому великомученик єпископ Теодор Ромжа з хрестом в руках: «Хлопці, треба рушати!» І вони рушили: Іван Маргітич разом з отцем Іваном Ченгері почали нелегально правити Службу Божу, хрестити, вінчати, сповідати; вони діяли конспіративно, мусили вдаватись до безлічі хитрощів, щоб збити з пантелику всюдисущу безпеку. Знайшовся таки сексот, місцевий вчитель, який виказав священиків. Івана Маргітича засудили на 25 років ув’язнення, по смерті Сталіна амністували...

Безпросвітними концта­бір­ними днями й ночами він ні на мить не забував про Бога, молився, просив укріпити сили й дух. Концтабір пробували влаштувати йому і пі­сля повернення в рідному селі: не дозволяли будувати хату («Досить попу й такої!»); переслідували рідню, стежили за кожним кроком, чи не щодень накладали штрафи. Та він не зважав на це, бо знав, якою дорогою треба йти. Разом з Йосипом Терелею, Іваном Гелем, Володимиром Стернюком, Павлом Василиком, Софроном Дмитерком, Петром Мадяром, Петром Зеленюхом, Ярославом Лесівим, іншими достойними владиками, отцями та вірниками без тіні страху трудився в комітеті захисту УГКЦ. У підпіллі був висвячений на єпископа.

Усі ці роки на собі відчував потужний прес безбожної каральної системи, що прагнула будь-якою ціною зламати його дух, покалічити фізично («організували» дві автокатастрофи, та Бог помилував), купити за срібняки, але все надаремне: Бог і Україна множили його сили, гартували волю...

Достойний учень великих священиків-патріотів Олександра Духновича, Августина Волошина, Теодора Ромжі, єпископ Іван Маргітич усе своє священиче й єпископське життя був духовним охоронцем нашої державності на найзахідніших землях України – Закарпатті, мудрим провідником й пастирем русинів-українців, твердо й несхитно стояв в обороні рідного слова й прабатьківської віри. Важко хворим не припиняв поїздок, не минав віддалених високогірних районів,  де на нього чекали вірники. Так і помер на 83-му році життя під час освячення престолу в  Пилипці на Між­гірщині.

«Боже, нам єдність подай…»

Нині нам призначено  виконати його духовні заповіти, найперший з яких – добитися єдності Мукачівської єпархії з УГКЦ.  Під проводом владики Івана Маргітича на Закарпатті були проведені два плебісцити щодо єдності МГКЄ з УГКЦ – 1992 і 1997 років. 63 і 54 громади відповідно одностайно підтримали таку єдність, протоколи першого плебісциту з підписами владика передав папському нунцію в Москві (у Києві на той час ще не було представництва Святого престолу), а свідчення другого волевиявлення – кардиналу Любомиру Гузару. Однак…

Статус sui iuris, закріплений  кількадесят років тому за Мукачівською греко-католицькою єпархією, вже вичерпав свої ресурси і нині породжує чимало проблем (сегрегація греко-католиків за місцем проживання, спроби посіяти розбрат у греко-католицькій спільноті України, зведення до формальностей усіх контактів між МГКЄ з УГКЦ, що нагадують взаємини між Римом та Константинополем доби патріарха Фотія;  сепаратні лобіювання у найвищих колах Святої Столиці суто політиканського проекту створення русинської церкви, який у випадку реалізації спричинить  розбрат, ворожнечу та викличе сер­йозні звинувачення Ватикану в антиукраїн­ській політиці; латентна підтримка ідей національної та конфесійної нетерпимості до українців, що яскраво засвідчують  публікації та лекції окремих викладачів Богословської академії ім. Т. Ромжі, ізоляціонізм, зведення за роки незалежності нової берлінської стіни між греко-католиками Закарпаття та їхніми братами з інших суміжних регіонів України; витіснення державної мо­ви з широкого вжитку – в заснованій катехитично-дяківській школі не передбачено бодай факультативного вивчення українських богослу­жінь, etc). Клір і священництво особливі сподівання покладають на високоосвіченого, проєв­ро­пей­сь­кого владику Мілана Шашіка, який разом з проукраїнським проводом дасть адекватну відповідь викликам третього тисячоліття. Тим часом з нетерпінням чекають перекладу на україн­ську мову двох важливих для щоденних служб і молитов книг – «Ірмологіона» та «Великого ізборника», що дозволило б зберегти обрядову особливість Мука­чів­ської єпархії.

Еліта краю стривожена спробами антиукраїнських сил використати внутрішньоконфесійні протиріччя в політичних цілях. Свята Столиця подала усім нам повчальний урок католицької єдності, коли за наполяганням папи Івана-Павла ІІ відбулося об’єднання римо-католицьких церков України, причому римо-католики не менш багатонаціональні, ніж греко-католики, однак це не стало перешкодою для об’єднання, оскільки Ватикан визнає межі кожної помісної церкви в межах державного утворення. Одна держава – одна церква!

На часі розпочати процес беатифікації владики Івана Маргітича, людини, яка пройшла через радянське пекло з незайманою душею й не набралася скверни, зосталася чистою у щирій молитві.

Пам’ять ще раз «прокручує» незабутні зустрічі й бесіди з владикою Іваном Маргітичем. Думалося: як добре, що у тьмавому мороці зневіри спалахують нам, мов зірниця уночі, віще слово й чин незламних провідників, Мойсеїв, котрі виводять нас з пустелі бездуховності на осоння, зцілюють душі й укріплюють дух. Ким ми були б без них?

Олександр Масляник, заслужений журналіст України, лауреат премії імені В. Чорновола

09 вересня 2013р.

Теги: Маргітич

Коментарі

шон 2013-09-14 / 19:48:57
Бог то всьо поставить на свої міста, як воно має бути.

Мішо 2013-09-13 / 23:39:53


Тут не місце для реклами політрусинства. Досить вже поділу наших людей у Словаччині. Коментар видалено. Адмін


Не Мішо чи як тебе там 2013-09-13 / 22:10:15
Не замилюй очі політичними подіями Словакії бо чоловік чи хто там, добре написав іде мова про конфесії котрі як зберегли свою ідентичність у Словакії, значить одні могли, а другі не змогли.При чому там хто яку національність обновив, треба зберігати свою мову в хаті, в Церкви.

Мішо 2013-09-13 / 19:29:26
За Дубчека в Чехословакії в 1968 позволили Греко-Католицьку церкву, а теж переписані на українську національність русини восточної Словакіі требовали обновити ай русинську національність. Но інвазія Чехословаччини військами Варшавського договора перерушила обродний процесс. Церкву Греко-Католицьку лишили, айбо національність русин в Чехословаччині не обновили, бо Бржневовське політбуро, особенно товариш Шелест з політбура бов проти русинської національності. Се ухосновали опортуністи католики на Словакії и завели словацький язик до Греко-католицької церкви. Легко ся удало се зробити, бо по окупації Чехословаччини войсками Варшавського договора люди не хотіли ани чути, ани відіти азбуку. А тих русинів-українців на Словакії є мало, около два споловинов тисячів (2500) людей. Українців є около 5000, які суть розташовані по всій Словакії і емігровали з України по 1991 році за роботов. Векшина є з центральної и восточної україни и більше бісідувуть по-руськи як українськи.

Про русинів словаків 2013-09-13 / 18:01:16
У Словакії православні брати зберігають церковнослов'янську мову, а греко-католики майже повністю втратили.Ось нам і любов словаків до русинів-українців греко-католиків.

Йосип 2013-09-13 / 17:56:11
НЕТ.НИТРЕБА НАМ НИЯКОГО ОБЄДНАННЯ З УГКЦ.МИ МУКАЧІВСЬКА ЄПАРХІЯ Є ЄПАРХІЯ СВОГО ПРАВА ТАК БУЛО ЗАВЖИ ТАК І МАЄ БУТИ.

Anders 2013-09-13 / 17:47:49
Пряшівська єпархія, на жаль, пословачена, але русини-українці не пословачились так сильно. Мукачівська греко-католицька єпархія, на мою думку, після об'єднання з УГКЦ, можливо стане містком між УГКЦ та доньками МГКЄ. Тим паче, що завдяки цьому може і повернутись церковнослов'янська традиція оча би до Пряшівської єпархії. Бо у Крижевській єпархії наша найстаріша діаспора усе зберігає.

Шоне-шоне, Мішо-Мішо 2013-09-13 / 16:36:39
Приєднають вас до Кирила.

Мішо, 2013-09-13 / 15:21:58


А куди приєднаєте тоті Греко-Католицькі Епархії (Г-КЕ) які возникли з Мукачівської/Ужгородської Греко-Католицької Епархіі (М/УГ-КЕ), як є Пряшовська Г-КЕ. До 1818 року Пряшовська Г-КЕ бола частиною М/УГ-КЕ, подобно Орадеа/Надьварад Г-КЕ ся отділила от М/УГ-КЕ в 1823, а о 30 років пізніше в 1853 році з М/УГ-КЕ виділилася Герта/Самошуйвар, а накониць в 1912 з М/УГ-КЕ виділила ся Епархія Гойдудорог. Окрем того, што пак с Кріжевацьков Г-КЕ де 50% віруючих суть русини, а што пак с Грецьков (Бизантин Рутеніан) Католицьков Церквов США, яка коріння має в Мукачівській/Ужгородській Г-К іде наследовні Г-К Епархії в США в сих містах як Пітсбург (Пенсилванія), Пассаік (Ню Джерзі), Парма (Огайо), Ван Нуис (Каліфорнія) итд. М/УГ-КЕ прієднаєте к Галичській Г-КЕ, а што с дитинами М/УГ-КЕ, немавуть право до того говорити? Лем Общество Владики Маргитича має рішати и глава Української Г-К Церкви?

Шоне-шоне 2013-09-12 / 23:02:32
Треба читати історію, і знати, що східня Церква Синодальна і Колегіяльна, рано чи пізно нас кудись приєднають, і це може статися в тому напрямку як до війни, ось тоді буде проблема.

шон 2013-09-11 / 13:54:25
Так ми є в єдності і сопричасті з Римським Архієреєм із УГКЦ теж, а те що юридично ми непідпорядковані це не велика проблема.

Ужгород 2013-09-11 / 10:23:50
Якщо Ватикан обєднав в одне ціле всіх католиків України (німців, словаків, угорців, поляків та інших), то обєднає і греко-католиків. Така логіка. В одній державі -- одна структура.

Йосип 2013-09-11 / 07:28:57
Об"єднання нам непотрібне нам і так добре.Голевне те, що ми є вєдності з Апостольським престолом з РИМСЬКИМ АРХІІЄРЕЄМ.

Anders 2013-09-10 / 23:20:36
Давайте не сваритись за те, хто і що робить! Я впевнений, що владика Мілан поважає і шанує світлу пам'ять владики Івана Маргітича. Але і об'єднання з УГКЦ - це правильний шлях розвитку обох найближчих і найрідніших єпархій-сестер. Я і владику Мілана поважаю, але й хочу, аби здійснився заповіт ввладики Івана і наших предків.

Йосип 2013-09-10 / 22:50:09
А я молюся до Бога.За всіх-архіієреїв(втому числі і за преосвященного владику Мілана),ієромонахов,ієреїв,дияконов,іноков,інокинь і за всіх людей.
А ви шановний вірнику показуєте свою ненависть до владики Мілана.а РОБИТЕ З СЕБЕ ..........

вірник 2013-09-10 / 22:04:58
Йосип, молитися треба Богу, а не на Шашіка.

Йосип 2013-09-10 / 21:55:33
Непотрібно нам ніякого об"єднання з УГКЦ.І попросивби вас неображати преосвященного владику Мілана який дуже старається для ношої єпархії.
ДЯКУЄМО ВАМ ЗА ВСІ СТАРАННЯ ПРЕОСВЯЩЕННИЙ ВЛАДИКО.

вірник 2013-09-10 / 20:34:51
Справжні християни мають прагнути єдності з єдинокровними братами по вірі. А такі як Шон і Шашік проповідують розбрат і розділення. От ви і покайтеся!

шон 2013-09-10 / 20:13:47
І що такого особливого дасть ця єдність?Чим вам погано так,як є тепер? Вам ніхто не забороняє молитися на українській мові, а ви пишете всілякі дурні неправди на Владику і керівництво єпархії. Чи так мають поступати справжні християни??? Думаю владика Іван Маргітич, такого непроповідував і не навчав, як робите ви "спілка" ПОКАЙТЕСЯ!!!!

Anders 2013-09-10 / 17:25:55
Більшість українського греко-католицького населення Закарпаття, повірте, за єдність.


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи