Іван Ілько: «Суть у тому, яким світом ти ся годуєш»

Сьогодні, коли тривають дискусії про закарпатську школу живопису, як ніколи, важлива думка корифеїв. Іван Ілько, який днями зустрів свої 75, на це явище має власні судження.

Іван Ілько: «Суть у тому, яким світом ти ся годуєш»

До того ж останнім часом усе частіше згадується тандем Івана та Михайла Ільків – батька і сина. Михайло – художник, дизайнер, директор креативної агенції «StairsforDesign», член правління благодійного фонду «Мистецький арсенал». І батько, який рішуче обстоює патріотичні засади закарпатського малярства. 14-літнім вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Згодом – студент Ленінградської академії мистецтв. Але зірки вгорі над хлопцем порадилися між собою і вирішили, що йому краще додому. Там все буде по-справжньому: і малярство, і труднощі, і робота, і сяйво радості, яке залишається після неї. Тим більше, що на той час тут була така школа живопису, якій могли позаздрити у столицях.

Іване Івановичу, здається, це ви самі створили таке резюме власної творчості – світ, що минув?

– Суть якраз у тому, яким світом ти ся годуєш, де підсвідомість бере для себе поживу. Бо коли б митці жили однією тільки свідомістю, о, стільки би було геніїв, що страх! Так, щодо майстерності, ремесла – тут свідомість важлива. Але якщо підсвідомість потрапляє в інше середовище, вона блокується. Картина в такого художника може бути кольорово грамотна, високопрофесійна, з правильним композиційним вирішенням. Але суті нема.

Бо мистецтво – це така паскудна річ, що ти не знаєш, розцвіте воно десь у в’язниці чи десь у горах. Май красивого прикладу нема, як поет Петро Мідянка із Широкого Лугу. В нелегких умовах зростав його талант. І то велике щастя, що він із своїх гір не вирвався, бо ми б не мали того явища, яке маємо зараз. Бо ті кілька його рядків бабахкають у саме серце. А візьмімо художника Антона Шепу. Він тут мав бути, на цій землі, а поїхав у Київ.

Ви малювали поряд з Манайлом, Контратовичем, Коцкою, Бокшаєм. Але найчастіше згадуєте Шепу.

– З Шепою в нас була найбільша близькість у розумінні мистецтва. Бокшай, наприклад, не дуже схвалював мої посилення контуру, несподівані ракурси – то десь гору підняти, то драматизувати ситуацію. Бокшай говорив так: Бог створив світ, я його ліпшим не намалюю.

А з Шепою в нас внутрішня спорідненість була велика. Ми обходили разом гори, починаючи із Коломиї до Ужка – цілих шість років. Я йому дуже зобов’язаний. Одна справа, коли малюєш сам, а друга, коли поруч з тобою майстер. Який, може, не так тонко відчував Карпати, бо він долинянин. Але в поглядах на мистецтво він був мені дуже близьким.

Але мистецтво не часто дає гроші на прожиток. Вам якось вдавалося це поєднувати. І не відійти від малярства. Яким дивом?

— Моє щастя було в тому, що я був селянський хлоп. Що кожну роботу я сприймав як обов’язок, а якщо з’являлися душевні пориви, дуже сокотив тоті моменти. Я робив тиждень, місяць те, що давало гроші на життя. А потому йшов у гори малювати.

А ще художнику, думаю, в житті потрібен однодумець. Наприклад, були імпресіоністи, які віддалися малюванню цілковито. Не мали навіть особистого життя. І така істина має право бути. Але інший приклад – Рембрандт, який без Саскії ніколи б не піднявся на свою висоту. Жінка має бути або ворогом, суперечити у будь-якому питанні, або однодумцем. Бо митець — він завжди диктатор. І найперше до себе. Інакше не виходить.

То сьогодні Ерделі, Бокшай – символи закарпатського малярства. Але патріархальний, врівноважений Бокшай і імпульсивний, несподіваний Ерделі були дуже різними людьми. В нинішньому суспільстві вони б мали багато причин гризтися між собою.

— Тут справа в порядності – до своєї роботи, до колег. Поетові не треба бути порядним до оточення. Йому треба бути дуже чесним до свого таланту. Блискучий приклад – Кремницька. Майстриня, яку недооцінили ще й зараз. І роботи її десь порозтринькувалися. Так, були в неї великі матеріальні труднощі. Але якось так влаштовано, що художнику зовні не дуже можна допомогти. І Христу допомагав Симеон нести хрест. Але на якусь мить. І тому, якщо тобі Бог дав талант, неси цей хрест і, будь ласка, не нарікай.

Але й долі наших корифеїв приголомшують. Бокшаєві – всі звання та титули, сталий матеріальний добробут, іншому – коли не вигнання, то цькування.

— Так, система, щоб показати себе у доброму світлі, давала Бокшаєві все. І це попри те, що він займався сакральним живописом. Але то дуже страшні часи були. Тоді людей просто могли розстріляти, ламати через коліно. Бокшай пробував щось сказати в захист Ерделі, коли його почали цькувати. Але художник, який отримав гран-прі в Парижі, не міг бути визнаним у Києві. Це ніби визнати свою поразку перед загниваючим капіталізмом.

Ерделі сказали: або робимо тобі персональну виставку, або даємо заслуженого. Художник відповів, що в Європі ніде такого звання нема, зробіть мені персональну. Але йому не дали зробити виставку в Києві, тільки у Львові, бо боялися.

Коли Ерделі вигнали з училища, йому стало зовсім сутужно. Бо зароблені там гроші були єдиним джерелом існування. Можна було хліб, оселедця купити. І тоді голова облспоживспілки взяв над ним опіку, давав йому машину, в санаторії влаштовував. Не побоявся допомогти космополіту.

Але Ерделі мав ще й багато недоброзичливців, заздрісників. Елегантна постава, європейські манери. Та вже одного цього було доста. Ерделі мав досконале тіло, він просто по-чесному ставився до свого зовнішнього прояву. Уявіть Ерделі в куфайці! Це було б неправдиво, нещиро…

Ви були близькі з Манайлом. Чи не надто опоетизовані сьогодні його стосунки з Параджановим?

— Манайло був наремний у роботі, але поступливий. Мож казати так: ми з ним стояли на одній дошці. Не дуже широка дошка, деколи нам затісно було. Деколи я йому заважав. Але в мене завжди була до нього глибока синівська поштивість. Батько теж деколи сина відлупить, але пробачає і любить. Десь такі взаємини були і в нас. Він переймався мною. Я навіть ще тепер не усвідомлюю всього того, що він для мене зробив. Ерделі для мене залишився як візуальний образ. Та й я всього три роки з ним бачився. З Бокшаєм – то зовсім інший світ. А з Манайлом нас єднала ота велика любов до всього народного, справжнього.

Параджанов взяв від Манайла ідеї, суть. Він взагалі почав думати над фільмом «Тіні забутих предків» після персональної виставки Федора Манайла в Києві. Там був багатий образний світ, там був кінематографічний світ новітньої хвилі. І Параджанов це зрозумів одразу. А взагалі фільм – збіг дуже щасливих обставин. Це й неперевершений оператор Ільєнко, який на льоту ловив ідеї. В архітектоніці стрічки також Якутович ніби продовжив Манайла. І, звичайно, Іван Миколайчук – постать, без якої цей фільм неможливо навіть уявити. Ну і, само собою, фабула Коцюбинського – цього ніяк не можна відкидати. Ось так Манайло відійшов на другий план. Залишилися Ільєнко, Миколайчук. Але у світі кіно таке часто буває.

Які роки найбільше вас змінили?

— Найбільш драматичний момент – хвороба дружини. Я поїхав у Братиславу до відомого професора, взяв із собою усі аналізи жінки. І лікар мені сказав, що дружина помре. Навіть сказав приблизно коли. Помилився тільки на місяць. Як я звідти приїхав, сам не знаю. Ще два рази колесо підводило в дорозі. А коли повернувся додому, намагався навіть вигляду не подати, що в мене погані новини.

Взагалі я перебув кілька важких періодів. Найперший – то Тячів. Коли ледве пережив голодну і холодну зиму. І можу я тепер вдавати із себе героя, якщо це зовсім не так. Деколи по зовсім тоненькій планочці проходив. І думаю собі: чому не звалився, чому не спився? Напевно, тому, що зі мною завжди був дід. Навіть після того, як він помер, я з ним подумки радився. І це працювало.

Я і в дитинстві, і до цього часу нічого не боявся. Бо було відчуття сили. І воно знову ж від того, що був упевнений: я не сам. Я знаю, що не у всіх так буває. Але мене справді це завжди живило.

Марина Боднар

07 березня 2013р.

Теги: Ілько, художник

Коментарі

yzy 2013-04-03 / 11:25:49
А корифеям не обов"язково стильно одягатись?

закарпатське око 2013-04-03 / 11:23:56
Насокотив, пан митець, млн у.о. Славна галерея...

толік 2013-03-19 / 19:54:28
був в Києві на виставці в Арсеналі, підходжу до полотен іздалеку ніби шось йокнуло у серці .підходжу , а там Ілько і наші гори

Влад 2013-03-07 / 19:19:48
Іван Ілько-останній із могікан крайової школи мистецтва,один із її основоположників...Це вже історія...

санна 2013-03-07 / 13:37:48
Природа-мать когда б таких людей ти иногда не посилала миру-засохла б нива жизни.Ці слова відповідають вашому духу.Будьте такий яким ви е.

Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
Суничний бум у Виноградові та його міжнародні наслідки
/ 4"Правильна" закарпатська свальба: старшому поколінню – традиційні страви, молодшому...
/ 2"Народ мене визнає". Присвячується пам'яті знаної балетмейстерки-постановниці Клари Балог
Підкована блоха та Мона Ліза на рисовому зерні: Майстер мікромініатюр Володимир Казарян творить шедеври між ударами серця
/ 1300 дерев'яних церков на дерев'яних тарелях планує створити ужгородский різьбяр
/ 2Примари минулого
Новий ангіограф у Хусті тестують медики
» Всі записи