Закарпатська діаспора в Сербії стає ближчою

«Я їхав за красивою легендою. За міфом про далеких родичів. Які два з половиною століття тому переселилися з Карпатських гір до Паннонської долини – межиріччя Дунаю і Тиси майже при місці їхнього злиття. І про­тягом віків не розчинилися в часі та просторі. Зберегли себе навіть краще за нас, оскільки, аби вижити серед інших народів, мусили законсервуватися», – так розпочинається новий «роман-подорож у часі і просторі» Олександра Гавроша «Блукаючий народ». 300-сторінкову книжку про найдавнішу українську діаспору в Європі, оздоблену 70 ілюстраціями, вже з успіхом презентували в Ужгороді, Пряшеві та Львові. На черзі – презентація в Києві. Про унікальність цього видання, що вийшло недавно у видавництві «Нора-Друк» у серії «Мандри», – у нашій розмові з відомим закарпатським журналістом і письменником.

Закарпатська діаспора в Сербії стає ближчою

 

Пане Олександре, як виникла ідея написання книжки про українську діаспору в Сербії?

– Мене завжди цікавили українці, які опинилися за межами нашого краю. Адже до Першої світової війни історичне Закарпаття простягалося значно ширше за нинішню Закарпатську область. Значна частина наших земляків опинилася у Словаччині (Пряшівщина), ще частина – в Румунії (Затисянщина). Велика частка виїхала до США. Але була ще одна еміграція, про яку ми нині майже нічого не знаємо. Саме про неї йдеться в «Блукаючому народі».

Від 17 січня 1751 року, відколи русинам-українцям Угорщини  дозволили оселитися у нещодавно прилучених до Австрійської корони південних землях, минуло вже 260 років. Вони прийшли на терени між Дунаєм і Тисою при місці їхнього злиття ще з назвою «руснаки», а свою мову називали «руською». З того часу чимало води потекло у Чорне мо­ре, але свою ідентичність вони зуміли  зберегти. Нащадки тих двох-трьох тисяч переселенців з історичного Закарпаття досі живуть у Воєводині, хоча вже немає ні Габсбурзької монархії, ні Угор­ського королівства.

– І скільки їх там нині?

– Тепер у Сербії мешкають близько 15 тисяч руснаків. За два з половиною століття вони не тільки не зникли з лиця Землі, але їхня кількість зросла уп’ятеро. Щоправда, глобалізаційні процеси позначаються й на них: частина емігрує в заможніші країни, частина розчиняється у змішаних шлюбах, дається взнаки і демографічна криза. Тож кількість руснаків у Сербії з другої половини ХХ століття стало зменшується. Адже колись їх було 25 тисяч.

– Ви вважаєте їх найстарішою ук­раїнською діаспорою?

– А це справді так. Адже всі інші українські розселення – на Кубані, Далекому Сході, в Канаді чи в Південній Америці виникли пізніше. Саме бажання зафіксувати це унікальне явище і стало поштовхом до написання «Блукаючого народу: роману-подорожі у часі і про­сто­рі». На жаль, про воєводинських руснаків широким колам в Україні майже нічого не відомо.

– А чому так склалося?

– Думаю, причина полягала у нашому тривалому бездержавному стані. Адже ми самі собі не могли дати ради, а не те що діаспорі. Першим згадав про руснаків газетяр і фольклорист Михайло Врабель у збірнику «Руський соловей», що вийшов у 1890 році і містив пісні наших земляків із Бачки (основний регіон їхнього заселення у Воєводині). Іван Франко надрукував відгук на це видання, який зацікавив Володимира Гнатюка, що пильно приглядався до Закарпаття. І так потягнулася перша ниточка з теренів України до воєводинських руснаків.

Саме останньому – відомому вченому, фольклористу, етнографу довелося мовити про руснаків вагоме слово. У 1897 році Володимир Гнатюк здійснив кількамісячну експедицію у Воєводину. Свої записи фольклору і дотичні міркуванні він видав у п’ятьох томах у Львові. Це було перше фахове дослідження про руснаків тоді ще Південної Угорщини. Однак наступні історичні катаклізми, Перша світова війна, розпад Австро-Угорщини призвели до того, що воєводинські руснаки опинилися в Югославії, відрізані від свого народного кореня кількома кордонами.

– Це позначилося на їхньому житті?

– Аякже! Адже доти вони жили в одній державі разом із закарпатцями, галичанами і буковинцями. А тепер опинилися на цілковитій самоті. Віддаленість від основного національного материка призвела до консервування і подальшого витворення помітних особливостей у придунайських руснаків. Від 1918 року вони стали жити своїм особливим полі­тичним і культурним життям, зумовленим зовсім іншими обставинами, ніж ті, в яких перебували їхні далекі родаки на Закарпатті та Пряшівщині. Одним із наслідків цього стало утворення своєї літературної норми, яка суттєво від­різняється не тільки від загальноукраїнської, але й від закарпатських діалектів.

– І Україна про них знову забула?

– На півстоліття. Бо другим, хто подав голос про руснаків, був відомий учений, літературознавець Олекса Мишанич. У 1966 році у київському журналі «Вітчизна» він надрукував статтю «Там, коло Дунаю», в якій розповів про найдавнішу  і цілком забуту діаспору. За життя Олекса Мишанич опублікував кілька десятків дописів, присвячених руснакам Воєводини, увів відомості про їхніх найзнач­ніших діячів в українські енциклопедії.

Єдиною книжкою, що вийшла в радянській Україні про найдавнішу нашу діаспору, став збірник оповідань «Там, коло Дунаю» із творами сімох руснацьких авторів та передмовою Олекси Мишанича. Видання побачило світ у 1976 році в ужгородському видавництві «Карпати» невеличким, як на ті часи, накладом – 15 тисяч примірників.

– Невже навіть у часи незалежності про руснаків не згадували?

– Уже за незалежної України вийшли в Ужгороді антологія руснацької поезії «Ми тут не гості» (1997) у перекладі Петра Скунця та вибрані оповідання Михайла Ковача «Тихі води» (1999)  у перекладі Івана та Михайла Чендеїв. Кілька книжок за два з половиною століття!

Тому такою гострою є потреба у заповненні інформаційного та культурного вакууму, який утворився довкола руснаків Воєводини. Адже цілісної і вичерпної картини про них досі в Україні нема.

– Тому ви вирішили податися до Воєводини?

– Так, я здійснив місячну подорож до Бачки, аби зафіксувати побачене на липень 2009 року. Ці спостереження і лягли в основу книжки «Блукаючий народ». Окрім того, видання містить другий план, що розповідає про історію 260-річної еміграції. Переплетення сучасного і минулого додає подорожнім нотаткам необхідного фактажу і водночас робить їх, як на мене, цікавими не тільки для фахівця, але й для широкого читача. Книжка побачила світ у вересні 2012 року у київському видавництві «Нора-Друк» у серії «Мандри» накладом тисячу примірників.

– Чому така несподівана назва – «Блукаючий народ»?

– Назва є метафоричною. Оскільки у середньовіччі русинів часто так прозивали (латиною «gens vaga») за їхнє бажання селитися на нових землях, аби не платити подат­ків. З огляду на суперечки про національну ідентич­ність, які досі тривають серед воєводинських руснаків, така метафора видається цілком сучасною. 

– На вашу думку, що треба ще зробити для популяризації на­шої найдавнішої ді­аспори?

– Ясна річ, однією книжкою не можна заповнити прогалину про 260-річне життя найдавнішої української діаспори. Тому важливими є подальші кроки. Наприклад, давно слід видати українською мовою історичну працю Янка Рамача «Русини у Пів­ден­ній Угорщині (1745–1918)», переклад якої існує як кандидатська дисертація, котру він захищав в Ужгородському національному університеті. Примірник цієї праці зберігається у професора Михайла Тиводара, який був науковим опонентом при захисті цього найкрупнішого руснацького історика.

Також слід перевидати окремою книжкою статті Володимира Гнатюка, що містять спостереження про воєводинських руснаків сторічної давності, та видати збірник публікацій Олекси Мишанича про руснаків Воєводини. Це все є готовим і не потребує навіть перекладу.

Слід готувати подальші переклади українською мовою із руснацької літератури. (На сьогодні маємо тільки три невеликі збірники, а 15-тисячна діаспора має до сотні письменників. Причому, дуже цікавих). І ще треба перекласти літературознавчі праці найбільшого інтелектуала воєводинських руснаків – академіка Юліана Тамаша. Зокрема, його концептуальні праці «Історія руснацької літератури» та «Українська література між Сходом і Заходом».

– Ви ще плануєте повернутися до «руснацької» тематики?

– Я би дуже хотів перекласти кількох авторів із Воєводини, бо ця література має інакший колорит. Але, на жаль, бракує часу. Проте з’явилася ідея зняти документальний фільм про  нашу найдавнішу діаспору. Сподіваюся, що наступного року ми цю стрічку зробимо. 

Розмовляла Оксана Чужа,  Ужгород

04 січня 2013р.

Теги: діаспора, книга, блукаючий народ, руснаки, Гаврош

Коментарі

Гаврош 2013-01-11 / 08:14:38
Дякую, Петре, на доброму слові. :)

Сподіваюся, що ти вже книжку прочитав :)

Мідянка 2013-01-10 / 15:23:48
Гаврош своєю книжкою з претензійною назвою "Блукаючий народ" не відкрив "руську Атлантиду" в Сербії.Про них активно писав академік Микола Мушинка.В пана Миколи не ганьба повчитися.Наша співпраця триває з часу падіння "залізної завіси".Ті руснаки друкували нас,а ми їх.На жаль,Гаврош хоче бачити тільки те, що зробив він,як Петровцій , що привіз у Керестур два куфри шурупів.Коли б ще переклали дитячі книжки Гавроша , не натішилися б коцурські та дюрдьовські "оводаше". А так... "у рускей пустинє Гаврошова ґамила здиха..."

Володимиру 2013-01-05 / 08:22:27
Ви давно відстали від життя. В багатьох країнах (наприклад, у Польщі при останьому переписі) вже можна вказувати навіть не одну національність, а дві як свої рідні. Наприклад, українець і поляк. А русин-українець вживається ще з початку ХХ століття. Коли обидві назви одного народу були у паралельному вжитку, аби не плутати людей, почали писати їх через дефіс, як паралельні. Подивіться на назву багатотомної "Історії Руси-України" Михайла Грушевського.

Anders 2013-01-04 / 21:20:28
Володимире, українці себе до 20 століття звались русинами. І Слава Богу, што на Підкарпаттю русини так і ся лишили. Но прийде один прекрасний динь, коли вшитки українці вернуть собі назву, авать зрозумівуть, шо они теж є русинами.
І ми маєме знати, як там жиють руснаки у Югославії. Бо вони є частинов нашой културы.

Володимир 2013-01-04 / 20:58:38
Немає русинів-українців.Є або українці або русини.Русин-українець,це звучить як вагітна дівчина.Є або дівчина або жінка.Доста ся вже збытковати над русинами.

Влад 2013-01-04 / 20:29:49
Можливо комусь і чужа,але явно не Гаврошу...


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи