Свята вода не відмиє Москву від цього злочину

Про страшний голодомор в Україні на початку 30-их років минулого століття знали в усьому світі. У тім числі й за океаном – у США і Канаді. Нещодавно в Ужгороді побачила світ книга Петра Часта «Свобода». Вільне слово американської «України» («ФЕСТ» вмістив рецензію на неї у минулому номері), окремий розділ якої присвячений цій трагічній сторінці української нації. Нижче подаємо виклад цього розділу.

З викривальних матеріялів «Свободи» про Голо­домор 1932–1933 років в Україні можна б скласти декілька томів. Й оскільки нема змоги вичерпно до­слідити цю тему в одному розділі, у багатьох випадках досить буде подавати заголовки з перших сторінок газети – такі вони інформативно виразні і недвозначні. Але й усі більші тексти дозволяють зробити висновок, що в цьому тематичному руслі редакцією керував світо­глядно виважений і системний погляд на тодішню Україну.

«Свобода», 2 липня 1932 року, «Крах колективізації й голод на Україні»:

«...Ось що пише совіт­ський кореспондент німецької газети (не ворожої совітам) «Фошісе Цайтунґ» з України: «Українська житниця Росії є напередодні голоду. І до цього допровадила не посуха, не напад сарани, не кепський урожай, лише надмірне темпо соціалізації. Селянські маси потекли до міст, аби продати витвори праці своїх рук взамін за хліб. На одеських базарах – довгі ряди селян, старих, молодих, жінок і дівчат. Знеможені від недоїдання, стоять вони по вулицях, пропонуючи свої марні пожитки: старі діряві чоботи, хуст­ки... кавалок хліба (3 фунти) коштує 7 руб­лів, кусник сала, як дві коробки сірників завбільшки, – 5 рублів. Мішок кукурудзяної муки – 50 руб. Правдивої муки нема. Продають не «кулаки», а соціялізовані колхозники, яких соціялізація допровадила до жебрацтва та руїни...».

«Свобода», 5 липня 1932 року, «Україна в кігтях московського большевизму» (Очевидець оповідає про відносини на Великій Україні):

«...До 90 відсотків дітвори на Україні жиють прямо в неймовірних матеріальних умовинах. Сільські діти могли б позавидувати долі хоч би малих муринчат з якого-небудь Сенеґалю, бо ті хоч студени не знають. Білого хліба сільська дітвора до 7 року життя взагалі не знає, бо часів НЕП, коли цей хліб був, не пам’ятає, а тепер його нема... І чорного хліба ніколи доволі нема. Не говорю про теперішні відносини, яких я вже – на щастя – не є очевидцем, але ще взимі, обсервуючи харчові умови по селах України, я жахався, що то буде діятися в переднівок. Вже тоді в багатьох околицях України (особливо на північній Волині і на Чернігівщині) царив прямо азійський голод, який очевидно відбивався найтяжче на дітях...»

«Свобода», 11 липня 1932 року, «Голод на совітській Україні»:

«...І знов страшні вісті йдуть з України. Не було тепер неврожаю на Україні під большевиками. Як стверджують самі комуністи, року 1931-го був дуже добрий урожай. І при урожаї – голод! Міліони українських робітників і селян кинулись врозтіч з рідної землі. Одні знайшли собі смерть у каламутній Дністровій воді, інші мандрують на Схід і на Північ, на Московщину.

Є старе українське прислів’я: «Неврожай від Бога, а голод – від людей». Людоненависна влада московських окупантів свідомо нищить Україну голодом. Це не випадково. Тут є своя, пекельно розрахована система. В 1921-22 році з допомогою голоду задавлено на Україні повстанський рух. В 1932 році, коли в світі багато пишуть про справедливість українських змагань до самостійності, Червона Москва хоче зробити з України пустелю. Бо Україна без людей – не країна. З незаселеної території можна зробити, що хочеш – Росію, Польщу, Румунію, Китай, Японію...»

Перша стор. «Свободи» 11 серпня 1932 року: «Ро­бітники не дають вивозити большевикам харчів за кордон. Миколаївські робітники готові були іти на розстріл, щоб лише не дати вивезти з України харчів».

Перша стор. 16 серпня: «Голод на Україні жене людей на певну смерть. Втікають через Дністер, щоб урятуватися від голоду, але падають жертвою куль московських комуністів».

Перша стор. «Свободи» 30 серпня: «Большевики розстрілюють голодних людей. В Україні розстріляно п’ятьох за крадіж зерна на колективній фармі».

Перша стор. 31 серпня: «Жахливі картини голоду на радянській Україні. Селяни лишають на вулицях міст своїх дітей, щоб не бачити їх голодової смерти».

«Свобода», 8 жовтня 1932 року, «Чому є голод в СССР?»:

«...Совіти і Сталін видумали «колективізацію» спе­ціяльно на те, щоби могти більше витискати зі зубожілого населення для потреб армії, міста, Комінтерну, світової комуністичної пропаганди і т. п. При масовім зборі збіж­жя на великих просторах, мовляв, легше буде масово й конфіскувати, ніж лазити по коморах приватника. Спершу ніби сподіванки большевиків виправдалися. Але нагло одурена людність зачала саботаж. Не «кулаки», а ціла сільська людність, з якої вже сему шкуру дерли. Зачалися підпали, відмови збирати збіжжя, «крадіжки» продуктів власної праці. Апетит совітського грабіжницького уряду показався неспівмірним з продукційною здібністю села. Так наступив голод...»

Наприкінці Голодомору вже, самозрозуміло, й бути не могло опору злочинному сталінському режимові – вся Україна стояла на краю могили, але перші голодні літо й осінь не минули без бунтів і справедливої помс­ти.

Перша стор. «Свободи» 28 жовтня 1932 року, «Насе­лення вбиває та б’є комуністичних комісарів по селах і міс­тах»:

«Берлін. – Сюди дісталися таємні відомості ЧК на Україні про події в серпні і на початку вересня біжучого року... За один місяць було в сільських місцевостях 149 терористичних актів проти представників радянської влади, а в промислових районах та містах – 52 акти... Вбито відразу 87 радянських урядників, 44 умерли пізніше в лікарнях від ран, 70 знаходилися при кінці місяця на лікуванню в лікарнях... За місяць на Україні в 63 випадках викликувано військо ЧеКа на допомогу міліції для вгамування заворушень...»

Перша стор. «Свободи» 5 січня 1933 року, «Большевики розстрілюють своїх комісарів на Україні. Карають смертю за те, що не досить ретельно витискали від українських селян збіжє для Московщини»:

«Москва. – Трьох вищих урядовців в Дніпропет­ровській окрузі... засуджено на розстріл... Комуністична влада обвинуватила їх у змові з «куркулями»... Розстріля­но секретаря районового комітету комуністичної партії головіна, предсідника районового комітету Паламарчука й старшого агронома в районі Аністрата...»

Перша стор. 10 січня, «Розстріли й арешти на радянській Україні. Розстрілюють голодних людей за те, що вони «крадуть» збіже».

Редакційна «Свободи» 19 січня 1933 року, «Україна перед голодовою смертю»:

«За царату Москва й вправді використовувала країну еконо­мічно, але все ж таки Україну вважали і тоді шпихліром Европи. І нарід на Україні назагал не голодував. Царат клав більшу увагу на те, щоб позбавити український народ духової поживи, знищити останки української культури й української національної свідо-мости.

Большевицька Москва пішла іншим шляхом. Вона погодилася навіть зі словом «Україна» і з українською мовою як «урядовою» мовою України. Але зате знищила Україну до тла під оглядом економічним...».

«Свобода», 4 лютого 1933 року, «В радянському кітлі кипить»:

«...Страшний азійський хан, якому ім’я Сталін, тепер панує в бувшій Російській імперії. Перед його терором і масовим нищенням народу блідими стають усі історичні Нерони, Ганібалли, Джінґіз-хани й т. п. То все були діточі іграшки в порівнянні з кривавим терором, який за­провадив Сталін у своєму ханстві.

Останніми місяцами в Росії, особливо на Українській території, відбулися народні масові заворушення на ґрунті боротьби населення за хліб. Большевики криваво здавили ті повстання, але тим справи не вирішили. Нарід знову замкнувся сам і готується далі боротися за право жити фізичним життям. Духового життя він уже давно не має. Та ці народні повстання не лишилися без відгуку в Москві. Серед сатрапів Сталіна також почала зроста­ти все більше зневіра в свою перемогу й навіть почало поширюватися недовір’я до самого «вождя» Сталіна. Та­ких «злочинців», що дозволяють собі сумніватися в пра­вовірності Сталіна, жорстоко карають і переслідують. Багато комуністів викинено з партії, багато заслано на Сибір, на Соловки... Немало розстріляно й значне число ув’язнено. Подати точні відомості про це годі, але фактом лишається те, що в лавах комуністичної партії наступила паніка, розклад. Ніхто не вірить нікому й ніхто не знає, чи завтра він не стане з можновладця й сатрапа в’язнем тієї сатрапії, яку витворила комуністична партія, а може навіть доведеться попрощатися з білим світом від кулі чекіста...»

Перша стор. «Свободи» 11 лютого 1933 року, «Большевики висилають на Сибір 20,000 українців»:

«Берлін. – 3 Москви прийшли відомості, що большевики почали на Україні масові арешти серед селянства, яке не виконало большевицьких плянів полевих робіт. Арештованих саджають до зимних тягарових вагонів, міцно замикають двері й вивозять з України під великою охороною чекістів. Куди везуть арештованих, ніхто не знає. За Курськом частину таких потягів направляють на Сибір, а частину – на північ, в Архангельську та Вологодську губернію. Під час того перевозу люди ги­нуть сотками від голоду, холоду й недуг...

З одного лише Полтавського району на Україні ос­танніми днями вивезено 1,000 селянських родин нібито за невиконання продналогу та за спротив колективізації. Майно цих родин держава сконфіскувала, а їх вислано лише в лахміттях, які були на обідраних людях. З ін­ших районів також повідомляють про масові виселення селян та комуністів-опозиціонерів. Населення знахо­диться в жахливому матеріяльному стані й жиє під страшним комуністичним терором, очікуючи весь час переслідування та нових кар, які спадають на його голову з невідомих причин. Вимирання людей від голоду, недуг і холоду на Україні прибирає катастрофальні розміри...»

Перша стор. «Свободи» 31 березня 1933 року, «Міліони населення в радянщині вимирають з голоду»:

«Берлін. – Сюди прибув по дорозі з радянщини до Лондону бувший секретар закордонних справ при премієрі Англії, Ллойді Джорджі, Ґарет Джонс. Він добре володіє російською мовою і йому пощастило пішки перейти майже всю Україну та багато частин Московщини, Поволжя й Північного Кавказу. Те, що він зміг побувати поза містами і станціями залізниць та перейти через села, дало йому можливість зібрати багатий матеріял про становище населення в Росії та на Україні. Він тепер має давати звіт про свої спостереження в Королівському інституті міжнародних справ.

Джонс твердить, що в Росії і на Україні голодують міліони населення, якому загрожує в скорому часі загибель від голоду. Вже тепер люди гинуть кожного дня сотками тисяч. Він знаходив цілі села, які вже вимерли від голоду, і в кожному селі стоять десятками хати, де вже всі вимерли...»

Історія висвітлення західною пресою Голодомору в Україні 1932-1933 років була б історією суцільної ганьби цієї преси, якби підлу брехню таких сталін­ських блюдолизів, як лавреат Пуліт­церів­ської премії Волтер Дюранті, або колишній прем’єр-міністр Франції Едвард Еріо, не нейтралізували своїм непідкупним сумлінням і мужністю такі поодинокі журналісти, як Ґарет Джонс.

Перша стор. «Свободи» 27 квітня, «Україна в кігтях страшного голоду»:

«Лондон. – Секретар Ллойд Джорджа, Ґарет Джонс, друкує свої спостереження з України, які він виніс звідти під час свого недавнього перебування там. Газета «Дейлі Експрес» подає його замітки про Харків у 1930, 1931 і 1933 році. Ґарет Джонс каже, що у 1930 році він бачив, як у Харкові починалися будови ріжних великих будівель, які большевики ставили там за плянами своєї п’ятилітки. Тоді всі жили надіями на майбутнє...

Нарешті у 1933 році Ґарет Джонс побачив Харків уже зовсім не таким. Усе місто страшенно занепало, вулиці були брудні й ненаправлені, величезні будівлі стояли недокінчені, а їх стіни валилися, населення пригнічене, байдуже й без усякої віри в майбутнє. По вулицях бродили тисячі безпритульних і голодних дітей...».

«Неспокутувана вина Едварда Еріо» – це назва спогаду Мілени Рудницької у «Свободі» з 4 квітня 1957 року: «Французький політик Едвард Еріо, який минулого тижня відійшов з цього світу, записався так погано в історії українського народу, а саме під час великого голо­ду 1933 року, що варто пригадати нашому громадянству його непочесну в цій трагічній справі ролю. Він бо був головним свідком, який, всупереч правді, склав перед культурним світом свідчення на користь більшовиков, нібито жадного голоду на Україні нема...»

Що ж до «незнаних причин» голодового терору проти українців, то була одна-єдина: нищили їх за те тільки, що вони українці. І «Свобода» на цей рахунок не мала жодних ілюзій і не вдовольнялася іншими причинами, другорядними й десятирядними.

Перша стор. 17 травня 1933 року, «Московська кампанія проти україн­ського націоналізму розроста­ється»:

«...Газета «Правда» розпочала кампанію проти «єфремовщини» в Українській Академії Наук, себто проти наукової праці Академії в національному дусі. Газета каже, що хоч самого Єфремова засуджено на зас­лання й з Академії забрано, проте там лишилися його учні, які ведуть далі українську науку в українськім національнім дусі.

Далі газета подає, що на десятки українських нау­кових робітників є невеличка група комуністичних дія­чів в Академії, які не в силі переломити україн­ського національного духа в цілій на­уко­вій роботі Академії.

Теги: Голодомор, Свобода, історія

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати