Федір Манайло. Світло і тіні призабутого Майстра

Федір Манайло у спогадах тих, хто його знав

Федір Манайло. Світло і тіні призабутого Майстра

 

Цього місяця, 19 жовтня, Федору Манайлу — корифею закарпатської школи живопису, заслуженому та народному художнику України виповнилося б 102 роки. Він працював у галузі монументально­декоративного живопису, був серед ініціаторів створення закарпатського музею народної архітектури і побуту та Ужгородського училища прикладного мистецтва, одним із перших художників Будинку народної творчості, Закарпатського українського музично­драматичного театру, обласної філармонії, художників­графіків видавництва «Карпати». Запам’ятався ще як художник­консультант знаменитого фільму Параджанова «Тіні забутих предків». Разом з тим, тільки Федору Манайлу можемо завдячувати, що не вмерло давнє народне мистецтво — декорування диньок. «Митець поєднував у своїй творчості дивовижний хист доброго казкаря і розсудливого реаліста, фантаста і побутописця, замріяного романтика і спостережливого аналітика», — так характеризує його Олена Приходько, мистецький критик. «Новини Закарпаття» зустрілися з тими, хто був особисто знайомий із Федором Манайлом, і дізналися чимало нового та цікавого про митця.

Внучка Вікторія Манайло­-Приходько

Кажуть, ваш дідусь мав складний характер. Як це впливало на стосунки з родиною?

— Домінує аксіоматичний образ нашого дідуся як різкого безапеляційного критика. Навіть мій батько скаржився на його вимогливість, на те, що, маючи можливість, не допомагав просуватися життєвими та мистецькими шляхами. Проте саме це породжувало прагнення щось довести самому собі, вдосконалитись, а відтак піти іншим, можливо, цікавішим шляхом. Кожен художник знає, якою небезпечною є нещира похвала, яка заколисує, відкидає потребу пошуку, штовхає на колію відтворення одноманітних комерційних робіт. З огляду на це, можливо, та «манайлівська критика» була не такою і поганою.

Чи доводилося вам бути свідком того, як народжуються картини з­під пензля Манайла? Можливо, навчав малюванню?

— На наше щастя, дідусь дуже прихильно ставився до дітей і ніколи не критикував. А чи навчав малюванню? Пригадую, як гарного сонячного дня нас із рідним братом Андрієм та двоюрідним Ігорем залишили на дідуся. І нині перед очима, як він сидить у фотелі вітальні, смалить свою улюблену люльку, неквапливим рухом покрученими поліартритом пальцями гортає художній альбом. Час від часу прижмурює очі й придивляється до репродукцій. Ми, діти, ходимо навшпиньки – дідусеві ж не можна заважати. А коли не можна, тоді дуже хочеться. Хочеться грати в схованки якраз у майстерні, перестрибувати через гору декорованих диньок, викладених нашим дідиком на просушування у центрі досить великої кімнати, пробувати малювати необачно залишеними на довгому балконі вже майже видавленими з тюбика фарбами. Але ось дідусь виходить з вітальні й кличе нас у двір: «Пойте най укажу вам, як ростуть диньки». Бере із собою рейсфедер із циркульного набору та півциркуля з голкою. Ми, звичайно, його давно обігнали і вже скачемо по горі каменюк (їх зібрав дідусь як зразки каменів, які є на Закарпатті, для роботи над монументальними панно). Диньки ростуть на сонячній ділянці зразу коло нашої «гори». Обережно, мов малу дитинку, бере диньку і тим рейсфедером упевненим рухом проводить подвійні лінії – контур жінки, її волосся; голкою – обличчя, деталі вбрання, орнамент вишиванки. Ми заворожено спостерігаємо. Дозволяється попробувати і нам провести лінію. Це — непросто. Хоча дідусь небагатослівний, але найменший наш успіх обов’язково помічає і схвалює… Ось така світла пам’ять збереглася про нього.

А хто із закарпатських художників був близьким його другом? Чи важко розлучався зі своїми роботами?

— Попри важкий, як ви зауважили, характер, друзів у нього було багато. З ним було надзвичайно цікаво спілкуватися. Ерудований, товариський, з почуттям гумору Федір Манайло притягував до себе. Володимир Микита, його учень та близький друг, часто їздив з дідусем на пленери. А він тісно товаришував з письменником Іваном Чендеєм, братами Баллами – художником Карлом та письменником Ласлом. Проте всіх я і не знаю, а багатьох просто не пригадаю. Щодо картин, то завжди дуже легко дарував свої роботи. Якось мистецтвознавець Чернега­Балла зауважила, як їй подобаються дідусеві «Обороги». То він, не вагаючись, зняв картину зі стіни й подарував жінці. Роботи свої писав швидко, був плідним художником і віддавав легко – тому що писав для людей.

У вашій родині — багато художників. Хто з них є послідовником творчості вашого дідуся?

— Син Федора Манайла Іван був художником, онук Андрій – також, зараз я на останньому курсі здобуваю художню освіту у Закарпатському художньому інституті. Всього нас пішло цим шляхом четверо. Правда, якщо рахувати ще правнуків нашого дідуся, які люблять малювати, то й десяток набереться. Жартую… Надзвичайно талановитим є мій батько Іван, відкриває все нові й нові грані свого таланту брат Андрій. А у мене, сподіваюсь, ще все попереду.


Володимир Микита, народний художник України:

— Його характер був дуже гармонійний з творчістю. Хотів пізнати світ. В будь­якому художньому на­прямку був майстром. А як людина — дуже розкутим ще з молодості. Любив наші закарпатські народні речі, досліджував їх. Студентом пішки сходив гори та села, замальовував та вивчав побут закарпатців.

Як педагог запам’ятався прямолінійним, спочатку говорив суворо та різко, а потім лагідніше, але при цьому залишався справедливим. Пам’ятаю, до нього ніхто не хотів йти на консультації. В кінці свого життя він сказав мені: «Микитко, ти єдиний, хто мене витримував». Бувало й таке, що я через його критику плакав, але опісля вибирав найкраще з робіт, і це допомагало мені в майбутньому підвищити свій рівень і виділяти, де я намалював добре, а яку деталь потрібно перемалювати.

Вас вважають послідовником Адальберта Ерделі. А є у Федора Манайла «спадкоємець» серед закарпатських художників?

— Не було і не буде, бо Манайла скопіювати неможливо, він малював свої роботи на глибоких пізнаннях. Після війни (після 1945 року) перейшов на пейзажі, але навіть для цього він мав знати все про гори, їхню геологічну будову. Якщо виїжджали малювати пейзажі, то Федір Манайло брав великі панорами, і на одному диханні народжувалася картина. Ми разом часто малювали великі розкладні декорації. Останні роки я був наближеним до нього, ми говорили з ним на «ти». Пам’ятаю, я навіть був у нього «наливайком» (він хворів і не міг сам обслуговувати гостей). Наприкінці життя по пам’яті малював цілі серії робіт для душі. Перейшов на декорування та вирощування диньок, бо лікарі радили більше поратися на городі та працювати фізично. І до цього він підходив творчо: наносив на диньку графіку, знав технологію, як їх зберігати та не дати перестигнути. Був і театральним декоратором. Портрет Федора Манайла, який я намалював, прийняв зі сльозами на очах. Зрозумів, що я хочу його увіковічити.

Чому навчились ви у Манайла?

— Коли їду в гори малювати, то малюю за Манайлом: сплю в найбіднішій хаті для того, щоб відчути життя людей, їздив із селянами й сіно збирати, а опісля робив замальовки. Бо з готелю це відчути неможливо. Цього я навчився у Федора Манайла.

Як вважаєте, чому його, як і решту тогочасних майстрів пензля, недооцінювали за життя?

— Так, справді, Манайла дуже пізно визнали. Його й інших недооцінювали, бо наші закарпатські художники мали свій стиль і свою тему й висвітлювали її наперекір тогочасній владі. Недолюблювали, бо кожен був індивідуумом. Якби він жив і творив, наприклад, у Франції, його б знали в усьому світі.
 

Вікторія Фолтіна, завідувачка Меморіального будинку­музею народного художника України Ф.Манайла:

— Я знала його десь три останні роки життя. Почала працювати в художньому училищі, де директором був його син Іван Манайло. Пам’ятаю, Федір Манайло і декоровану диньку мені подарував, яку сам виростив і розмалював. Часто з ним зустрічалися і на захистах дипломів. Федір Федорович був дуже відвертою людиною, свою думку не приховував, а говорив прямо в очі. Не для того, щоб образити, він хотів наштовхнути студентів чи співбесідників загалом на правильний життєвий шлях.

Як ви вважаєте, хто був авторитетом для Федора Манайла?

— Він захоплювався творчістю багатьох художників, але його суверенний стиль і творчість незрівнянні. Його метою було засади народного мистецтва перевтілити у професійне. Тому авторитетом для нього стала саме закарпатська народна культура.

Яка була манера його викладання?

— У нього вона була особливою: він намагався в кожному студентові відкрити талант, дуже пильно приглядався до них. Міг і покритикувати. Коли Федір Федорович хворів, до нього додому часто приходили студенти за порадами. Він ніколи не відмовляв у допомозі. Під час загострення хвороби (поліартрит, який мучив ще з молодості) жодної виставки не пропускав. Пам’ятаю, як ми допомагали йому сідати в машину, бо дуже мучила його та болячка.

Розкажіть трохи про маму художника, адже чула, що саме від неї він перейняв свій талант.

— Його мати була вчителькою, а на той час вчителі знали і трохи плести, і вишивати, і грати на музичних інструментах, і малювати. Вона була дуже ерудованою, милою жінкою. На жаль, в архіві музею залишилася лише одна її робота, але навіть з неї видно, що мала хист до малювання. Виховувала дітей без батька, і тому часу на реалізацію свого таланту було не так вже й багато.

 

Клара Балог, балетмейстер­постановник, народна артистка України:

Коли ви вперше побачили Ф.Манайла?

— Я народилася в будинку, де зараз ЗОШ №1 — там була чеська школа (в 20—30­ті рр.). На першому поверсі жив Адальберт Ерделі, а мій батько був у цій школі правником. На третьому поверсі в цьому приміщенні є великий зал, добре освітлений, і наші майстри пензля там часто малювали, серед них був і Федір Манайло. Я пам’ятаю, як маленькою бігала по тому залу разом зі своїми сестрами, коли там творили художники. Директор тієї школи дозволив їм проводити свої уроки з дітьми. Вони часто брали учнів собі на коліна і показували, як малювати. Учні малювали нас малих з натури. В цьому ж залі вони і роботи свої виставляли (на той час не було в Ужгороді виставкових залів). У нас вдома було багато картин наших митців, вони дарували їх моїй мамці.

Федір Манайло знався на закарпатському народному одязі. Чула, навіть допоміг одягнути перший колектив закарпатського хору.

— Так, не лише знався, але й цінував наше народне вбрання. В 40­х рр. на Закарпатті організували ансамбль пісні й танцю (в його складі був хор і балет). Але його учасників потрібно було вдягнути. І цим займалися художники Коцка, Манайло і Борецький, які мали підібрати справжній сільський народний одяг. Їздили із села в село. Пам’ятаю, Федір Федорович був дуже прискіпливим під час шиття одягу для колективу: там гомбиця не такого кольору, там нитка має бути іншою, а сорочка до спідниці не підходить, бо вони з інших районів. У 1947 році була наша перша з балетом поїздка в Москву, виступали в концертному залі ім. Чайковського (перші костюми робили Коцка з Манайлом). Яким був прискіпливим, як слідкував, щоб усе було, як треба – ніколи не забуду. Вже пізніше, років через 40, коли ми виступали за кордоном, то всі велику увагу звертали саме на народне вбрання ручної роботи – цього нас навчив Федір Федорович. Він казав, що не має бути фальшу, все має бути справжнє, навіть маленька стрічечка на фартусі. Навчав також, як себе поводити на сцені. Коли Федір Федорович ходив на наші концерти (а він їх рідко пропускав), то весь колектив дуже хвилювався, бо той усе підмічав. «Ти в гуцульському костюмі маєш вести себе, як сільська людина – скромно (макіяж також не повинен бути занадто яскравим), а не випендрюватися», — казав він нам. Малював і ескізи деталей костюмів. Виготовив і першу афішу. Коли Манайло дуже хворів, я приходила до нього в гості. «Приїдеш додому – мусиш мені все розказати», — говорив перед моїми гастролями (бувало, що і на півроку ми виїжджали із Закарпаття). Він дуже любив, коли зустрічалися з ним на вулиці, розпитував про гастролі, бо рідко бачились. Подарував мені одну зі своїх робіт, сказав, що любить мене як свою дитину.

Анастасія Ножка

27 жовтня 2012р.

Теги: Манайло

Коментарі

Михайло Мейсарош 2012-11-02 / 10:24:49
А хіба у Ґобія і Vlad"a нема ексклюзивних роздумів або спогадів про феноменального Фері-бачія, його неповторний стиль письма?

Марта 2012-11-02 / 10:23:17
Михайле, не зважайте на нібито байдужість до Вашого допису. На жаль, і справді нинішні "манали високе, як луйтра в небо, мистецтво" А якщо й цікавляться ним, то хіба як джерелом власного збагачення (купи-продай) Маю тут на увазі багатьох, так би мовити, творців сучасних. Одного, бідолашні, не збагнуть: їхні "нетлінки" і під горшки підкласти не захочуть років через сто, тоді як Манайло - вічний. І загалом складається враження, що сучасним "корифеям" комфортніше живеться, як тоді, коли поруч були великі, які і "взути" могли за халтуру і просто покепкувати. Тепер же вони "розцвіли буйним квітом" Поросль, панімаєш...

Михайло Фединишинець 2012-11-01 / 19:20:14
За дві години - ні гу-гу. Або, як сказав би Мишко Ґорбі, ні ху-ху. Виключаю комп. До завтра!

Michaylo Fedynyshynets 2012-11-01 / 17:30:46
Погода - нікудишня, настрій - також. Прийшов додому, зазирнув на сайт з надією, що нарешті бодай один челядник похвалить мене за герцівський спогад про Фері-бачія. Та де! Усі, перепрошую, манали Манайла і його високе, як луйтра в небо, мистецтво. Якщо відверто, то правильно. Правда, водночас душа б"ється в запитанні: що робити? На жаль, серце відповідає словами цімбора: сикати й ховзатися!

Михайло Фединишинець 2012-10-27 / 20:46:37
А це спогад Юрія Герца, прощін най буде, про свого вчителя:
– Ми, студенти, інколи слухали лекції Манайла з відкритими ротами, айбо мало сьме розуміли з того. То був дуже ерудований чоловік. Орієнтувався в мистецьких течіях – «ізм» такий, «ізм» сякий, називав імена відомих художників, одне слово, знав матеріал, як свої п’ять пальців. Тоді тяжкі часи були. На початку 50-х над Манайлом прокотилася хвиля: партійні бонзи звинуватили його у формалізмі, абстракціонізмі, ідеологічній непідкованості і бозна-чому. Також нагадали, що був старшим лейтенантом в угорському війську. Тому в училищі начальство організувало комсомольські збори, на яких викладачі, студенти мали висловити Манайлові недовіру, звільнити з роботи. Коли художника розпинали, я був одним із тих, хто виступив на його захист. «Юрку, ниґда не забуду тото. Якби мене вигнали, міг-им із голоду вмерти», – опісля не раз і не двічі казав мені Манайло, будучи вдячним до кінця життя.
Ми з Наталією (дружина Юрія Герца. – Авт.) довго жили в Хусті. А Манайло на своїй цуравій «Побєді» їздив до сина Івана (вони періодами сварилися, періодами мирилися), котрий женився на тутешній дівці. Щоправда, провідавши, майже завжди ночував у нас. Дуже хропів. «Зачиняйте двері, бо не зможете спати!» – усе попереджав перед тим, як лягти.
Художники, було, переповідали один одному, як на рахівській полонині Думен за Манайлом, Коцкою і Контратовичем бик бігав і як вони тікали. Тямлю, як ми втрьох – Манайло, Шолтес і я – зупинилися в Текові, неподалік каменоломні. Малювали-сьме, звідки рукою подати до глибочезного обриву. Подув сильний вітер – і Манайлове полотно, як планер, полетіло вниз. Я напрошувався спустися, принести. «Та де, Юрку! Я сам піду». Пішов. А на мості стояли охоронці. Поцікавилися, хто ми, подивилися картину. «А кто вам разрешил мост рисовать? Это секретный объект» – уповіли й забрали роботу. Тоді Манайло показав парадне посвідчення Спілки художників. Подіяло, щоправда, міст заставили замалювати. А як у Великій Копані створив чудову панораму Тисянської долини! Тису не любив, а обожнював, вважав священною річкою. Складалося враження, що Манайло мав очі і ззаду – на тому полотні так її файно закрутив, так оригінально, темпераментно зобразив гори, що всі дивувалися. А які милі й глибокі сюжети вирізував на динях! Тетяна Яблонська його майстерністю, орнаментами захоплювалася.
Одного разу я два місяці лежав в обласній лікарні. Тиск мав-им високий, фіґля така. Я часто приходив до Манайла, доста говорили-сьме. Він направляв мене, роз’яснюючи, що і як треба малювати, показуваючи, як сам малює. Я ся не сердив, а уважно слухав. Якось увидів кілька моїх картин. «Та се модерні роботи», – радісно вповів. А після виставки в Мукачеві-Підгороді звиновкував: «Юрку, ти не задарь 20 годів прожив у Хусті. Ти відчув дух Верховини, а се найцінніше. Те, що ти маєш створити в нашому мистецтві, нині жоден художник не вчинить». Я вже тоді фігуральні речі малював, своєрідно компонуючи. Манайло був скупим на похвали, не розкидувався. «Файно!» – ще ось так, одним словом любив оцінювати роботи колег. І се «файно» було для всіх авторитетним. Молодим колегам звик був казати: «Хлопче, кидь хочеш бути художником, добре підкоти ґаті». Щоправда, сам не завжди міг витримати шалений тиск, тому йшов на компроміси, малюючи станції, заводи, заводські труби, трансформатори, електричні стовпи. Приходили чиновники з обкому – хвалили його, ставили в приклад.
Тоді була мода замовляти роботи на лотерею в Київ, стандартний розмір яких був, здається, 30 на 55 сантиметрів. Якщо купували в художника 10-15 картин, то пристойні гроші отримував. Манайло не мав робіт такого формату, тому й порізав великий пейзаж на кілька частин. Потім обоє сміяли-сьме ся, фіґлювали з приводу того. Фіґлювати любив, з жонами фліртувати, називаючи себе фатювом, танцювати любив, слухати народні пісні, любив випити, словом, був живим чоловіком. Шкода, що багато свої задумів не реалізував. Приміром, на мукачівській горі Ловачка виношував ідею спорудити якийсь великий монумент із каменя. Що прикметно: на народну тематику. Уже й проект підготував, айбо хтось позаздрив, хтось висміяв, хтось запідозрив – і цього доста було, аби не склалося.
Я від Манайла навчився оформляти свої роботи. Рамка має бути дерев’яна, проста, біла, аби глядач фокусував увагу на картині, аби його ніщо не відволікало. Здавалося б, дрібниця, айбо дуже важлива.
Трохи болить мене, що не виконав останню волю Манайла. Незадовго до смерті я навідав його. «Юрку, хочу ще увидіти Іванівці, ті ґруньки над Лоховим, по яких я босим ходив», – просив, відчуваючи, що вже йде з цього світу. Айбо я тоді був сирохманом, тобто не мав можливості замовити авто з Ужгорода. А згодом лише почув про похорони.
Наприкінці життя Манайло тяжко ходив, йому скрутило пальці, мав проблеми зі шлунком. І все одно кажуть, що лікарі помилилися при операції. Щось порізав не так Фединець – і врешті не зміг зупинити кровотечу.
Я щасливий, що моїми вчителями були Ерделі, Бокшай, Манайло. Якби не вони, міг би й не тим шляхом піти.

На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
Суничний бум у Виноградові та його міжнародні наслідки
/ 4"Правильна" закарпатська свальба: старшому поколінню – традиційні страви, молодшому...
/ 2"Народ мене визнає". Присвячується пам'яті знаної балетмейстерки-постановниці Клари Балог
Підкована блоха та Мона Ліза на рисовому зерні: Майстер мікромініатюр Володимир Казарян творить шедеври між ударами серця
/ 1300 дерев'яних церков на дерев'яних тарелях планує створити ужгородский різьбяр
/ 2Примари минулого
Новий ангіограф у Хусті тестують медики
/ 2Безпритульним собакам у Виноградові лікуватимуть зуби, робитимуть рентген та оперуватимуть
Закарпатець став свідком трагедії "Титаніка"
» Всі записи