Закарпатська кавоманія: У наших селах про каву не знали, зате пили «кавіль» із ячменю

Суботні ласощі закарпатців: фанки і кавіль з молоком

 

Закарпатський історик Сергій Федака припускає, що вперше з кавою познайомили закарпатців турки і ще у ті далекі часи, коли наш край входив до складу Угорського королівства. Поступово споживання цього незвичного для нашого регіону напою стало синонімом багатства й розкоші, тому можна припустити, що кавувати на Закарпатті першими почали члени знатних родин Другетів, Перені, Довгаї, Ілошваї. Можливість смакувати кавою ще дуже довгий час була привілеєм заможних людей – саме тому в закарпатських селах майже до 60-х років ХХ століття мало хто пробував цей напій, хоча чули про нього всі, називаючи по-своєму «кавіль».

 

Письменник Дмитро Кешеля, котрий написав цілу трилогію так званої «народної» історії Закарпаття, розповідає, що в його рідному селі Клячаново на Мукачівщині справжню каву аж до середини минулого століття куштували хіба що вчителі, як представники сільської інтелігенції. «Звичайно, прості люди знали, що таке кава, адже при чехах і мадярах серед панства, котре жило переважно у містах, було дуже модно кавувати, – згадує письменник. – Однак селяни пили свій «кавіль» – ячмінний. Він був набагато дешевшим, та й ним люди балувалися нечасто. Я досі пригадую, як кожної суботи в моїй родині пеклися фанки (іноді з повидлом, а іноді «пусті»), а до них готувався цей ячмінний кавіль з молоком і цукром. Діти його страшенно любили».

 

Донька першого мера Уж­города Петра Сови Світлана Совіна добре пам’ятає так званий чехословацький період Закарпаття. «Замку» вона розповіла, що навіть серед інтелігенції Ужгорода кавування в ті часи не було розповсюдженим явищем. «Я добре пригадую, як ми з мамою та іншими дамами відвідували кондитерські Ужгорода й різні кафе», – ділиться спогадами Світлана Петрівна. – Серед жінок тоді було прийнято пити чай, чоловіки ж частіше за все ходили у ресторани та винарні, де споживали вино з газованою водою. Каву мало хто пив, і кав’ярень як таких у місті тих часів я взагалі не пригадую».

 

Ячмінну каву закарпатські селяни готували самі, а згодом купували у пачках із додаванням цикорію. Для приготування такої кави ячмінні зерна спочатку підсмажували на сковороді до коричневого кольору, а потім розмелювали на борошно. Одну-дві чайні ложки ячмінного борошна додавали у кавник або каструльку з киплячою водою і кип’ятили 2-3 хвилини, постійно помішуючи. Потім напою давали відстоятися і додавали цукру і молока за смаком. Медики відзначають, що смажені злаки добре діють на імунну систему людини, тому закарпатці, самі того не знаючи, споживали напій неабиякої користі. Слід наголосити, що в інших регіонах України прості селяни теж «кавували» не заморським напоєм, а переважно його сурогатом, виготовленим із того ж ячменю, буряку, насіння груш і навіть… жолудів.

 

Та були на Закарпатті села, де навіть кавового сурогату люди не вживали аж до 70-их років минулого століття, споживаючи у великих кількостях лише вино і мінеральну воду. Відомий Дід Медовик – Юрій Куцин, котрий у селі Калини на Тячівщині утримує власний ботанічний сад, пасіку і навіть приватний міні-музей, розповів, що вперше привіз у рідне село каву лише у 1970-му році. Чоловікові у житті неабияк пощастило: працюючи будівельником, він об’їздив 102 країни світу, звідусіль повертався додому з цікавими подарунками. Одним із таких стала кава, привезена з Куби. Юрій Іванович пригадує: коли зварив її, бажаючи пригостити сусідів, люди були насторожені, але, спробувавши, сказали, що це смачно.

 

Ще тоді у Юрія Куцина виникла ідея привезти саджанець кави, аби збирати власний урожай зерен. Ідею втілив у життя у Мексиці, звідки маленький саджанець невідомого сорту перекочував у Калини. Він добре прижився у кадці і за роки став справжнім деревом, яке дає плоди. Юрій Іванович їх збирає, а далі вже або продає, або фантазує: то сік із них вичавлює, як це бачив у Тунісі, то по-різному смажить, щоразу отримуючи зовсім інший смак кави. Звичайно, виходить у нього непрофесійно, зате кава ця своя, а тому для Діда Медовика – найкраща.

 

 «Золотий ключик» був клубом для інтелігенції

 

 

Моду на кавування і Світлана Совіна, і Дмитро Кешеля пов’язують з ужгородськими кафе «Золотий ключик» та «Білочка». Власне, багато хто зі старшого покоління закарпатців нині неприховано ностальгує за цими закладами, особливо ж за «Золотим ключиком», котрий був ну просто легендарним місцем відпочинку городян і гостей міста. «Коли на початку 60-х років після інтернатури я повернулася до Ужгорода, «Золотий ключик» уже був шалено популярним, – розповідає Світлана Совіна. – Це було культове місце насамперед завдяки своєму розташуванню просто в центрі міста – на перехресті нинішніх вулиць Корзо та Волошина. Там завжди були величезні черги за міцною кавою у маленьких чашках».

 

Історія кафе «Золотий ключик» гідна окремої розповіді, адже це – місце, де зародилася мода на закарпатську каву. Був час, коли навіть львів’яни цілими родинами приїздили до Ужгорода на вихідні спеціально для того, аби нею поласувати. Ужгородці старшого віку пригадують, що у 70-х роках міцний напій у «Золотому ключику» коштував 7 копійок, ще 2 просили за цукор. Поруч продавалися соки, однак їх мало хто купував. Зате каву люди брали одразу по 6-7 порцій, оскільки зайти в «Золотий ключик» і не побачити там знайомих, яких хотілося пригостити, було просто неможливо. Слід зауважити, що цей заклад був своєрідним клубом, де збиралася переважно одна й та сама клієнтура: медики, вчителі сусідніх шкіл, викладачі університету, студенти, чиновники – тобто все та ж інтелігенція.

 

Присісти у «Золотому ключику» було неможливо, адже місця біля високих столиків були стоячими. Тим не менше, каву там пили довго, зустрічаючи все нових знайомих і обговорюючи свої справи. Особливо ж великі черги спостерігалися біля кафе у 80-ті, коли в СРСР був відчутним дефіцит цього напою. Тоді в кав’ярні продавалося близько 1500 порцій кави на день! Чому ж за такої популярності «Золотий ключик» несподівано закрився, не знає ніхто. Сталося це десь у 1992 році, однак досі про легендарний клуб кавоманів на вулиці Волошина нагадує металевий ключик, що звисає з будівлі банку, який нині займає приміщення колишнього кафе.

 

Оскільки у важкі перші роки незалежної України кав’ярні в містах Закарпаття були майже рідкістю, люди стали звикати споживати зерновий напій, зварений власноруч у домашніх умовах. Відроджувати моду на кавування в Ужгороді почали з 1998 року, коли одна з відомих нині по всій країні торгових марок відкрила в обласному центрі перший магазин із продажу зернової кави, де можна було спробувати напій із її зразків.

 

Власник цієї торгової марки Фелікс Бірман розповідає: закарпатці, мовляв, настільки скучили за закладами типу «Золотого ключика», що скоро, коли відвідувачів стало багато, услід за магазином відкрилися «фірмові» кав’ярні, які швидко набули популярності серед городян і гостей міста. Нині лише в Ужгороді таких у торгової марки 5, до закарпатської кави вже почали привчати і кавоманів Києва, Івано-Франківська, Львова, Чернівців.

 

Феномен закарпатської кави Фелікс Бірман пояснює способом обсмажування кавових зерен. «Є кілька способів обсмажування кави, – розповідає він. – До прикладу, італійці люблять пересмажувати її, через що смак справжньої італійської кави стає гірким. Закарпатцям же така гірчинка не до вподоби, тому ми взяли за основу улюблене нами середнє, або ж «закарпатське» обсмажування, від якого кава отримує особливий, карамельний смак».

 

Ще декілька особливостей кавування по-закарпатськи відзначає ужгородський бариста (фахівець із приготування кави) Євгенія Діус. «Італійці п’ють зазвичай 25-35-мілілітрові порції кави, у нас же склалися свої цікаві традиції, адже 35 мілілітрів для закарпатця замало, а 100 – вже забагато, – пояснює Євгенія. – Тому закарпатське кавування відрізняється і кількістю напою, адже у нас прийнято випивати 45-50-мілілітрову порцію. Також цікава особливість: у Києві каву зазвичай приходять пити ближче до або ж після обіду, а нас вже о 7-ій годині ранку під кафе стоять люди. Для закарпатців традиція пити ранкову каву є приємною дрібничкою, яка дозволяє підняти настрій вже на початку дня».

 

 Кава з коньяком, молоком чи печивом

 

 То яку ж каву нині найбільше полюбляють наші кавомани? Євгенія Діус розповідає: спочатку, коли кав’ярні зі своїм різноманітним асортиментом тільки з’явилися у закарпатських містах, багато хто замовляв усілякі кавово-десертні коктейлі. Нині мода на них минула, залишився попит на класику, тобто «чистий», густий еспресо. Як додаток до нього популярністю користуються вершки або молоко.      

 

До слова, історик Сергій Федака стверджує, що у минулих століттях каву в нашому регіоні було прийнято запивати великою кількістю вина. А що ж нині вживають із кавою закарпатці? Євгенія Діус каже, що старше покоління досі полюбляє в домашніх умовах додавати до кави масло. Це робиться для того, аби пом’якшити вплив міцного напою на підшлункову залозу. Саме з цією метою багато хто (особливо зранку) випиває перед вживанням кави склянку поданої до неї питної води. Однак вода до кави подається і з чисто естетичних міркувань – гурманам, котрі люблять відчувати смак кави, пропонують почергово робити ковток гарячої кави і холодної води, що створюватиме яскравий контраст.

 

Натомість із вином каву у нас пити не полюбляють (хоча у Словаччині і навіть Чехії ця традиція досі зустрічається доволі часто). Набагато міцніше увійшло в закарпатський побут поєднання кави з коньяком. Бариста Євгенія Діус знає, що добре поєднується кава з якимось легеньким дамським кремовим лікером – такий полюбляють пити жінки, як правило, ближче до вечора. В Європі ж нині нова мода: там каву подають зі шматочком спеціального злакового печива.

 

Як бачимо, кавоманія по-закарпатськи має хоч і невеличку, але насичену історію. Однак за роки вона так міцно увійшла у наш побут і свідомість, що, мабуть, надовго зробить Закарпаття кавовим краєм.

 

Тетяна Літераті