Попри берлінську розкіш, Ужгород для Михайла Мільмейстера — творча віддушина

«Таємницю зеленого вогника» цієї неділі розкрили в Закарпатському обласному ляльковому театрі «Бавка» – казкові герої вчили малечу правилам дорожнього руху.

Попри берлінську розкіш, Ужгород для Михайла Мільмейстера — творча віддушина

Чорний кіт Мурчик облизувався на бутерброд, малі Наталка і Миколка шукали Мурчика, міліціонер Соловейко розбирався з Піпапом, Папупом і Пупупом – зеленими, як огірки, інопланетянами, а дядя Вася ремонтував НЛО.

Поряд за всім дійст¬вом пильно спосте¬рі¬гав режисер-пос¬та¬новник вистави, видатний маестро пантоміми, культурний діяч краю, митець, людина з тонким музичним смаком – Михайло Мільмейстер. Часу на розмову з метром – обмаль. Незабаром він повертається до Німеччини, де проживає з родиною ось уже 11 років. Там, у Берліні, його вже з нетерпінням чекають шестеро внуків.

І зовсім недарма сучасні мистецтвознавці порівнюють театр з організмом: сценарій у ньому – серце, актори – руки, ноги й голова, а режисер  –  життєдайна кров.

– Можна безліч метафор навести. Передусім – це віддушина. Це та моя ніша, яка до кінця ніколи не заповнюється. А в цьому організмі цікаво й жити, і крутитись, і вигадувати… Пам’ятаю, найбільше мене вразив спектакль «Синій птах», коли мама привезла мене, шестирічного хлопчика, до Москви. Пізніше ж була пантоміма.

– То все завдяки «синій пташці»?

– «Синій птах» уперше відкрив мені театр. Спектакль тоді так зачарував мене, що враження від нього пам’ятаю й досі. Вже не раз акцентував: якщо щось закладено в мені – то це від моїх батьків, генетично. Адже мама була великою актрисою одного глядача – мене (сміється. – Авт.). Вона чудово співала, проте так і не самореалізувалася. Хоча й навчалась у музичному училищі, яке так і не закінчила.  Ні, вона працювала, але зовсім в іншій сфері. Та не лише «Синій птах» вплинув на мене. Якось у першому класі мама взяла мене до філармонії на виступ чудового танцівника Махмуда Есамбаєва. Через спектакль Леоніда Єнгібарова «Зоряний дощ» закохався в цього «клоуна з осінню в серці». І французький мім Марсель Марсо… Востаннє я бачив його у Берліні. У свої 82 він зіграв останній спектакль. А через тиждень помер…

«Пантоміма – особиста казка…

– У хорошого режисера є правила?

– Режисер – це тільки роль.  Як не парадоксально, але насамперед слід розуміти тих, хто поруч із тобою. Увесь механізм не запрацює, якщо, скажімо, не буде нормального сценарію і «моторів», себто акторів. Режисер прислуховується, придивляється до них, бо вони – практики; він повинен бути добрим фізіономістом, бо має вдало підібрати акторові роль. Адже в кожного своя маска. Наше життя – взагалі грандіозний театр, і всі ми в ньому актори. Це давно вже не таємниця. У мене завжди був демократичний підхід до режисури. Певною мірою, можливо, з роками я став більш «засмиканим», знервованим, але це манера. Якщо її зрозуміють ті, хто поруч, то, врешті-решт, приймуть.

– А виникали у вас коли-небудь сумніви, бажання змінити професію?

– Вагаюся до цих пір. Адже в мені сидить ще й художник. Я закінчив училище прикладного мистецтва. Проте якось напівжартома собі сказав: допоки можу рухатися, займатимусь театром і пантомімою, зокрема. А потім, можливо, сидячи у кріслі, тремтячою рукою візьму пензля і почну малювати.
– Пантоміма вплинула на ваш характер?
– Безумовно. Пантоміми в «тому» житті було… Маю на увазі, до мого від’їзду за кордон. 27 років проіснував наш театр «Жест». І найбільшою втіхою, звісно ж, були фестивалі. Ми багато подорожували, чимало побачили. Пантоміма – це моя особиста казка, в якій знаходжуся й досі.

Творчі кордони

– Кажуть, нині маємо кризу дитячого театру. Чи справді це так?

– Важко судити, оскільки сьогодні я живу в Німеччині, й мені досить складно простежити все, що відбувається в Україні. Проте театр для маленького глядача потрібен. Помітив, що останні кілька років відновлюється інте¬рес до дитячого театру і культури загалом, однак її дефіцит відчуватиметься завжди. Важливо ставити питання глобально: що в нас є, із яких інгредієнтів складається наше життя – не тільки із «поїсти», «попити». Інгредієнти – це наші інтереси. Гадаю, усі проблеми слід вирішувати нарівні. Якщо наша влада не знехтує культурою і поставить її на одні ваги з іншими проблемами, то розвиток буде.

– У Німеччині інакше? Краще?

 – У всякому разі культуру не ігнорують. Там, безумовно, теж є проблеми – насамперед фінансові. У Німеччині нема можливості утримувати великі трупи, а тільки невеличкі, компактні, за якими пильно стежить керівництво.
Мені дуже сумно, що класика ніби розчинилася в повітрі, кудись зникла. З одного боку, причиною тому є сучасність нашого життя – комп’ютери, різні інноваційні технології… Інформації багато, але читати ми стали менше. Те саме із кіномистецтвом. Майже зник великий екран, його замінили монітори. У Німеччині  ж навпаки. Хіба враження від коробки порівняти з екраном кінотеатру? Це зовсім інша річ, явище достоту атмосферне.

За радянських часів пантоміма потужно культивувалася. Починаючи з 50-60-их років, це було щось дивовижне. Створювалось безліч груп, пантоміма мала попит. 90-ті внесли свої корективи. Кажуть, у творчості нема кордонів… Є. Ми вже не в змозі так легко спілкуватися, як раніше. У Німеччині маю великі можливості бувати на фестивалях, адже це все-таки шенген. Найбільш цікаві обов’язково відвідую, бо фести для мене – дещо особливе. У цьому плані я виграв – маю на увазі свій паспорт.

Любов і класик

– А як за кордоном приймають ваші постановки?

– Не можу похвалитися, що всі мої задуми реалізувалися. Певною мірою у творчому плані для мене це крок назад. Можливо, побут, мій соціальний рівень зріс, проте сказати, що до кінця знайшов себе… Ні. Тому з радістю погоджуюсь брати участь у театральних проектах на Батьківщині – тут моя віддушина. До речі, 27 листопада матиму прем’єру в німецькому Потсдамі. Це спектакль за твором Антона Чехова – автора, безумовно, сучасного. Бо про любов. Бо це класика. А класика завжди жива.

– Сьогодні ви розкрили діт¬кам «Таємницю зеленого вогника». Чи виникали труднощі з постановкою спектаклю і чи все вдалося на прем’єрі?

– Звісно, не все. Спектакль триває понад годину, а за правилами маємо вкластися в 45 хвилин. Тож, працюватимемо ще над тим, аби трохи його скоротити. Однак, вважаю, якщо буде цікаво, то витримають усі. Труднощі виникали й під час самої вистави. Річ у тім, що у нас замало акторських рук. Можливо, було б чесно й правильно, якби всі мали по одній ролі. Тож за кулісами – страшна метушня. Встигнути було найбільш складно.

Ми намагалися зробити все для того, аби цікаво й пізнавально було не лише діткам, а й дорослим.  «Таємниця зеленого вогника» – це сімейний спектакль, адже приходять і бабусі, і дідусі, і мами, й татусі… Наша вистава не тільки вчить правилам дорожнього руху, вона – про взаєморозуміння. Гадаю, вдалий спектакль загалом – про любов. Любов – та тема, яка хвилює людство тисячоліттями. І маленьким глядачам теж треба про неї розповідати. Любов не лише між чоловіком і жінкою, а до всього – до природи, тварин, людей…  До того ж, варто розуміти, що час не зупиняється. Слід рухатися на вістрі сьогодення, на гребені хвилі. Адже нерідко ретроспектива випливає раптово з неочікуваного боку, і ми знову занурюємося в нові підводні пристрасті.

– Де черпаєте натхнення? Як налаштовуєтесь на виставу, як створюєте собі потрібний настрій?

– Натхнення… (замислився. – Авт.) Це завжди складне запитання, навряд чи хто-небудь однозначно може відповісти. Де? Ні, не так – від усього. Можна поглянути на річку – і раптом у тебе з’являється натхнення. Дивимося на небо – і думаємо про любов. Цвях, до прикладу, може викликати абсолютно протилежні асоціації. Тому точно вказати джерело мого натхнення не можу. Людина або творча, або ні. Цей механізм науковцями ще не роз’яснений.

– А Ужгород вас надихає?

– Ну, звісно ж! Тому і приїжджаю сюди. Намагаюсь якомога частіше бувати в рідному місті. Як правило, раз у році, а нині вже втретє. І вже незабаром я приїду знову. Маю велике щастя – невідрубані зв’язки на Батьківщині.Сподіваюся, з часом вони тільки зміцняться.

Надія Вишневська
 

30 листопада 2011р.

Теги: Михайло Мільмейстер, вистава, сценарій

Коментарі

НОВИНИ: Культура

10:18
/ 2
Провідного актора Закарпатського муздрамтеатру удостоєно звання "Заслужений артист України"
22:05
Фестиваль "Срібний Татош" цьогоріч скасували
15:38
Завершується прийом творів на Конкурс малої прози імені Івана Чендея
12:11
/ 1
Дерев'яні церкви Закарпаття – національна спадщина
16:04
Вийшов друком четвертий випуск наукового щорічника "Етніка Карпат"
02:23
/ 4
Не тільки Україна повинна вшанувати Уласа Самчука
11:33
Закарпатки, що проживають нині в Будапешті, влаштували поетичний флешмоб до дня народження Ліни Костенко
09:25
Письменниця Тетяна П’янкова презентувала в Ужгороді роман "Чужі гріхи"
11:11
Через карантин Мукачівський драмтеатр транслюватиме свої вистави онлайн
15:04
/ 2
В Ужгороді представлять нові видання про Карпатську Україну
11:36
У Зняцеві на Мукачівщині представлять книжку до сторіччя Юрія Гойди
02:51
Зірки балету Катерина Кухар та Олександр Стоянов везуть в Ужгород "Кармен-сюїту" і "Шехерезаду"
14:05
"Максимум хітів" презентували в Ужгороді
09:36
Виставу "Думи мої, думи" до Шевченківських днів показали в Ужгороді
09:23
Концерт до Міжнародного жіночого дня відбувся в Ужгороді
01:03
Ще п'ятеро закарпатських письменників стали членами НСПУ
02:56
У Виноградові відкрилася виставка художниці Гелени Матій
13:02
Дмитро Кешеля презентував школярам в Ужгороді свою нову книгу "Весільна феєрія"
10:44
/ 1
Закарпатську шевченкіану на сцені Закарпатського муздрамтеатру продовжить вистава "Думи мої, думи..."
09:16
В Ужгороді відкрили фотовиставку "Вона"
09:20
До ювілею Ужгородської дитячої музичної школи ім. Чайковського викладачі влаштували "весняний" концерт
18:06
206-у річницю від дня народження Тараса Шевченка відзначили сьогодні в Ужгороді концертом "У нашім раї на землі”
11:42
У скансені в Ужгороді відкрилася "весняна" виставка "Заквітчані"
11:17
/ 1
В Ужгород із концертом завітає Народна артистка України Людмила Марцевич
03:59
/ 1
В Ужгороді звучала "Весна на вулиці Волошина"
» Всі новини