Володимир Смоланка – від А до Я

Його називають лікарем від Бога. Хтось – надійним другом. Ще – порядним і скромним. Дипломатичним і поступливим. Хоч уміє іноді стати таким каменем, перед яким відступають усі. Ця людина презентує нашу державу у світі. І затято тримається Ужгорода, доводячи, що талант проб'ється всюди – було б бажання. Його важко зловити, бо постійно заклопотаний. "Замку" нарешті це вдалося. Хотілося розпитати про все-все. Тому обрали максимально складний для інтерв'ю формат – асоціацій із кожною літерою алфавіту. Але, здається, тільки краєчком ока зазирнули у ду-у-же глибоку криницю...

"Для мене це тільки додатковий виклик"

– А. – Альма-матер. Крім дитинства, 7 років роботи в Києві й року в Берегові, усе моє життя пов'язане з Ужгородським універ­ситетом. Як казали в радянські часи, я пройшов тут увесь шлях – від студента, асистента кафедри, доцента, до завідувача кафедри, професора.

– Останні події з об'­єд­нан­ням-приєднанням закарпатських вишів. Що про це думаєте і як, на ваш погляд, варто б зробити найраціональніше?

– У контексті реформи вищої освіти в Україні – це, мабуть, незворотний і логічний процес. Хоча й не безболісний для колективів педагогів і студентів. Наприклад, широкого розголосу набули протести проти ліквідації УжНУ за схемою, викладеною в першій редакції розпорядження Кабміну.

– Вас називають одним із претендентів на посаду ректора...

– До кола моїх амбіцій останнього десятиліття насамперед входило стати висококласним ней­рохірургом.

– Як це можна зробити в Ужгороді? Вважається, що розумні люди десь там – у Києві, Москві, в Америці...

– Треба визначати собі мету. Я поступово йду до неї – все своє професійне життя. Став членом виконкому Європейської асоціації нейрохірургічних товариств, де найкращі фахівці з нашої спеціальності. На жаль, наскільки знаю, наразі єдиним з українських медиків, хто увійшов до складу тренувального комітету однієї з Європейських асоціації. З цього приводу мій друг, лікар, який живе в Будапешті, колишній ужгородець, якось сказав: "Те, що ти це зробив з України, – вже фантастика. А ще й з Ужгорода – взагалі неймовірно".

Звичайно, було трохи складніше, бо для успіху треба багато – і не все залежало тільки від мене. Не секрет, що наша діагностична база, операційне обладнання поступаються західним. Але для мене це додатковий виклик. Так, я не мав і не маю тих інструментів, які мають закордонні колеги, скажімо, такого операційного мікроскопа, однак роблю те, що й кращі нейрохірурги світу.

З початку 90-х 13 років поспіль частину кожної відпустки я проводив у якійсь клініці Європи або США. Грошей не було взагалі. Але були контакти із закордонни­ми нейрохірургами, проживав нерідко прямо в клініках, студентських мотелях. Дуже вдячний усім, хто показував, що вміє, відповідав на мої запитання. 96-го року, коли вперше поїхав до США з допомогою колишнього ужгородця о. Стефана Сіладі, зробив близько 3,5 тисяч сторінок ксерокопій із зарубіжних монографій, атласів нейрохірургічних операцій. Бо не те що я не бачив багатьох операцій – в Україні їх ніхто не вмів робити, навіть не мав, де взяти інформацію. Згодом я і виконував такі  хірургічні втручання – просто прочитавши про них. Але й це теж був виклик...

Тепер легше: є можливість їздити, дивитися, користуватися відеозв'язком, вже демонструю своє відео на Європейських курсах іноземним нейрохірургам.

– Думаєте, досягли най­вищої планки?

– Ні. Є сильніші. Скажімо, взірець для мене – професор Гернесніємі з Фінляндії. Імовірно, найкращий нейрохірург світу. Можливо, ніколи не оперуватиму так досконало. Але він старший від мене на 13–14 років. Є певний резерв часу, хочу досягти його рівня. Та й прогресувати треба постійно.

"Син сказав: "Хочу вчитися біля тебе".

– Б. – Батьки. На жаль, їх уже немає... Люди, які життя поклали, аби нас із братом виховати. Найсвітліше і найтепліше. Взірець для мене.

– Д. – Насамперед діти. З синами пов'язане тільки все позитивне. У мене чудові діти, двоє старших уже вибрали медицину. Старший, Андрій, проходить інтернатуру в нашому Центрі. І я дуже ним задоволений – має ґрунтовну теоретичну підготовку, добре знає англійську і, схоже, має вправні руки. Володя – студент ІІ курсу медичного факультету УжНУ.

– Ви їх загітували в медицину?

– Ні, я не впливав на їхній вибір.

– Але ж ви могли, напевно, зробити їхній шлях легшим, щоб починали його не з Ужгородського університету?

– Міг. Але вони вирішили так. Їм тут комфортно. І вчитися, і жити. Думаю, різниці між нашим і київським університетами немає. Радше могло йтися про закордон. Але старший на моє запитання з цього приводу відповів: "Хочу вчитися нейрохірургії біля тебе".

– Ви згадали про вправні руки. Як це визначити?

– Це збірне і образне поняття. Хірургу потрібні інтелект, чудове знання галузі, насамперед анатомії, певні властивості характеру – має бути достатньо сміливим, наполегливим і водночас поміркованим. Швидко приймати рішення, часто ризиковані, але ризикувати зважено. А в нейрохірургії важливе, ще й, як я це називаю, 3D-бачення. Ми працюємо у дуже вузьких "операційних коридорах", під мікроскопом, але поза тим мусиш чітко уявляти все, що з усіх боків цього коридору, навіть якщо патологічний процес змінює анатомію. Нейрохірургія, безперечно, найскладніший розділ медицини. Судіть навіть з такого простого, можливо, меркантильного мірила: у США нейрохірург отримує зарплату удвічі вищу, ніж кардіохірург, а решта фахівців – ще нижчу.

– За кордоном вас сприймають "на рівні" чи почуваєтеcя з "третього світу"?

– У Європейській Асоціації нейрохірургів дуже приязна атмосфера, тому – ніяких комплексів. Маю хіба людський пієтет перед корифеями – майстрами, старшими віком.

– Чому обрали саме нейрохірургію?

– Першокурсником хотів бути невропатологом або психіатром. Мене приваблювала нервова система, здавалося, вона недостатньо вивчена. А потім мій старший брат, який мав на мене великий вплив, обрав хірургію. Тоді і я вирішив стати хірургом, але від неврології відмовитися не міг. Так і вийшло – неврологічна хірургія.

– Але на Закарпатті і, мабуть, в Україні прізвище Смоланка насамперед асоціюється саме з вами?

– Ні. Мій брат Іван – доктор медичних наук, професор, заві­дувач відділення пухлин молочної залози Національного інституту раку. І його добре знають, бо багато людей у нього лікувалися. Тривалий час він працював у відділенні торакальної онкології інституту,  провідний фахівець в Україні. Іноді мені з гумором кажуть: ти хороша людина, але твій брат – кращий.

– Г. – Мабуть, гордість. За всіх своїх дітей. Хочеться, щоб вони виросли достойними людьми.

І за наш Центр. До нас приїздять лікуватися з усієї України з найбільш складними захворюваннями.

"... крила виростають!"

– Кому і чому порадите їхати за кордон на лікування з вашого профілю?

– Ми можемо зробити операцію будь-якої складності... Хоча, наприклад, є  аневризми, які краще оперувати у того ж Гернесніємі. Утім вони трапляються не так часто, а в Європі такі операції коштують десятки тисяч євро.

– Наскільки для вас болісна тема: хворий мусить платити? Якщо говорити про систему, яка діє у нашій державі.

– Я категорично не сприймаю, коли вимагають гроші, або ставлять в такі умови, щоб платити. Ніколи в житті ще нікому не сказав "дайте, тоді буду оперувати". І не дозволяю, щоб таке було у нашому Центрі.

– А можна при цій державній системі лікарю нормально жити, мати не те що розкіш, а елементарно потрібне – житло, машину?

– Можна. Зазвичай людина, коли їй допомогли, хоче віддячити. Не кажу безпосередньо про гроші. Але це її справа, її можливість обирати. Найприємніше, коли тиснуть руку і кажуть: "Ви мені повернули здоров'я". Крім того, є інші способи заробляння грошей у медицині. Наприклад, проводячи апробації методик і препаратів для медичних компаній світу. Для того, щоб отримати це право, треба бути відомим фахівцем в своїй галузі.

– Д. – Друзі. Хай як дивно, у мене їх досить багато. Справжніх. Таких, що знаю: при потребі встануть стіною. Люблю з ними проводити час.

– Е. – Емоції. Наш фах дуже емоційний. Бо бачиш різних людей, важкохворих, і це не може не викликати негативних емоцій, переживань. З одного боку, стикаєшся з чужими емоціями, з іншого – треба стримувати свої. Я колегам постійно наголошую: навіть якщо хворі чи їхні родичі поводяться, сказати б, не зовсім адекватно, пам'ятайте: вони прийшли сюди з бідою. Найкраще у медицині – можеш хворій людині допомогти стати здоровою. Це найкласніше, що є в житті. Зустрінеш когось на вулиці, а він нагадує: 5 років тому ти його оперував, і він забув про недугу – це... крила виростають!

Кажуть, люди часом моляться за лікарів, бажають їм здоров'я і всього найкращого. Мабуть, це значною мірою й тримає нас на світі.

"Після медфаку мало не пішов на ... режисерський"

– Коли говорять про вас одним словом, часто кажуть: це надзвичайно порядна людина. Свідомо стараєтеся таким бути?

– Ні. Це, ніби саме по собі. Насамперед виховання і, мабуть, генетика. Таким, як я є, мене зробили батьки.

– К. – Кінематограф. Колись навіть хотів стати режисером. Якось у Києві, вже після закінчення медфаку, мало не поніс документи в інститут ім. Карпенка-Карого. Люблю кіно. Хороше. І, як для нефахівця, досить добре знаюся на кінематографі.

– Яке це хороше кіно?

– Якщо запитаєте про блокбастери – я майже жодного не бачив. Це не моє. Маю надзвичайне задоволення від хорошої акторської гри. Важливо, коли грають очима, емоціями, інтелектом. Люблю хороше європейське кіно, некомерційне американське.

– Якби ви сьогодні знімали, то про що?

– Про складні життєві ситуації, мабуть, якісь психологічні драми. Щоб показати глибини людської душі.

– М. – Мистецтво, в тому числі музика. Люблю її і буваю на концертах цікавих мені виконавців, частіше в Будапешті.

– Чула, ніхто в Україні не робить стільки операцій, як Смоланка. Вистачає часу і на музику, кіно, мистецтво?

– Щодня, як правило, виконую дві операції. Іноді одну, іноді –  три. Але знаходжу можливість... Хоча не все у житті встигаю. Є, наприклад, задум написати ряд монографій, але... Та ще, мабуть, трохи лінивий.

"Є відчуття, що працюєш в одній команді"

– П. – Не виникає асоціацій.

– А політика? Вона вас діймає чи ви в неї влазите?

– Я пішов у політику під час загального підйому у 2004–05 роках. Тоді, з нинішнього погляду вже немає великого значення за кого конкретно, люди не побоялися вийти, висловити протест. Вперше за історію України. Не побоялися зламати ситуацію.

Потім втягнувся  в роботу з колегами в облраді, є відчуття, що працюєш в одній команді. Хочеться ще те зробити, інше...

– Чи уважно слідкуєте, що робиться на загальнодержавному політичному рівні, місцевому? Вас хвилює, хто з ким, що, яким тоном сказав, які тенденції, переміщення?

– Мене цікавлять проблеми Закарпаття, бо я тут народився. Я хочу щоб у нас було все краще, все рухалося вперед, прогресувало, щоб усім було комфортно. А політиканство мене ніколи не цікавило. Не люблю чуток, пересудів. Дізнаюся їх один з останніх.

– Чи важко вам бути менеджером, дипломатом, спілкуватися з чиновниками, бюрократичною системою?

– Вони такі ж люди, і особливого дискомфорту не відчуваю. Мій принцип – завжди бути собою. Коли людина бачить, що не крутиш, не дуриш, то зрозуміє, навіть якщо зробиш щось не так.

– Якби ви мали можливість реформувати охорону здоров'я, що б зробили?

– Треба вводити страхову медицину.

– Але люди платити не хочуть, та й не можуть, роботодавці й так голосять, що нарахування на зарплати понад 50%, страхові компанії норовлять надурити...

– Залежить від того, наскільки адекватну схему страхової медицини приймемо. Звичайно, у бідній країні це не працюватиме так ефективно, як у багатій.

На Закарпатті, як ніде в Україні, унікальна ситуація: медичні заклади, насамперед, звичайно, обласні, добре забезпечені. Тоді як чи не всюди в інших регіонах України лікування починається зі списку, з яким треба бігти в аптеку. У нас практично повне забезпечення медикаментами в лікувальних закладах обласного підпорядкування. Така політика на Закарпатті протягом останніх 5 років. Але однаково страхова медицина потрібна. Якщо буде хороша система контролю якості наданої допомоги, слабших – і лікарів, і заклади – система відсіє. Блеф, що у нас чудові фахівці, а погане обладнання, не вистачає апаратури. Маємо недостатньо сильну систему підготовки спеціалістів, таку ж післядипломну освіту. За підвищення своєї кваліфікації, як на Заході, повинен платити сам лікар або дирекція закладу, де він працює. Курси мають бути короткі, протягом тижня. Заняття – зранку до вечора. А у нас в країні – тижнями, місяцями, екстенсивно, з низькою ефективністю.

– Мабуть, вас завжди питають: чому залишилися тут? Було ж багато можливостей, пропозицій краще влаштувати життя?

– А я не вважаю, що воно погано складається. Слава Богу, добре.

– Тоді, якщо можна, про релігію. Мабуть, стоячи під операційною, родичі хворих, навіть якщо вони не вірять в Бога, однаково моляться...

– Було багато ситуацій, і в професійній діяльності, коли я теж звертався до Бога. Іноді розумієш, що навіть при тому, що робиш усе правильно – ти за волосинку від фатального результату. Кожен мій успіх – це... Скажімо так: мені було дозволено досягти успіху. Поразка, вважаю, – найчастіше моя помилка, мій недолік чи неправильна оцінка ситуації. Однак намагаюся бути об'єктивним і знаю, до чого призводить збіг обставин. Буває, ти не можеш нічого зробити. А іноді виходиш з операційної окрилений – все вдалося, а людина помирає. Це найгірше.

– Часто задумуєтеся над метафізикою мозку – душа, розум, інтелект?

– З огляду на те, що багато знаю про мозок, вони не є для мене суто метафізичними. Але часто говоримо про це з друзями. Маю від цього дуже велике задоволення, бо це дуже розумні люди.

– С. – Свобода. Неймовірно ціню її, не сприймаю будь-які елементи утиску. Зрозуміло, що абсолютно вільною людина не може бути. Ми-ж бо живемо не поза суспільством. Але, іноді заздрю людям творчих професій, які є в цьому сенсі близькі до повної незалежності. Ловлю себе нерідко на такій думці, коли слухаю класну музику.

А ще – студенти. Кращих беру на роботу у наш Центр. Критерії два: високий рівень інтелекту і бажання досягати професійної досконалості. І якщо зі мною, не дай Бог, щось станеться – щодо неврологічних захворювань, я б хотів лікуватися тільки у них. Однозначно!

– А хіба сучасна молодь не сяка-така?

– Ні, вони класні. Не інші – просто вміють використовувати більше і нових можливостей. Я, мабуть, не можу щодо комп'ютерних технологій тримати крок на рівні навіть зі своїми дітьми, але що стосується їх використання, здається, суттєво не відстаю, бо вони дозволяють нам рухатися вперед. А мій принцип: якщо зупинився, то завтра ти – позаду всіх. Кращі наші працівники – молодь. Можу сказати, що уже сформувалася школа.

– У. – Ужгород. Я, хоч це, може, пафосно звучить, патріот свого міста. Це – моє. Так, багато що не подобається. Можливо, воно трохи замале. Але... моє. Легко адаптуюсь і в десятимільйонному місті. Але... я тут, де хочу бути.

– Ф. – Фантазії. Хоч, напевно, доречніше тут слово мрії. Хочеться, щоб діти реалізувалися в житті. Щодо професії – ще маю до кого тягнутися. Втім це на третьому місці. А на другому – щоб Центр звучав на весь світ.

– Тут ще буде добудова?

– Реконструкція. Хоча будемо добудовувати приміщення для ще одного, сучаснішого магнітно-резонансного томографа, зробимо три операційні (наразі працюємо у двох), а відтак розширимо реанімаційний блок. Поліпшимо палати, бо, на жаль, нині лежать і по 8 хворих, а в нейрохірургії це неприпустимо.

– Іноді кажуть: гроші треба вкладати в профілактику, щоб люди не хворіли, натомість знову дали на Центр Смоланки.

– Профілактика не вимагає так багато грошей – потрібні знання лікарів та робота з населенням через мас-медіа. Гроші треба вкладати туди, де ефективно ними розпоряджаються.

– Щ. – Щирість. Хочеться, щоб люди були максимально щирими один із одним. Це дуже допомагає у житті. Якось про мене сказали: Смоланка – це усмішка. А який я маю бути? Суворий, бо я лікар, і дути щоки, бо професор?..