В Ужгороді презентували поетичні висоти Ольги Тимофієвої

В Ужгороді презентували поетичні висоти Ольги Тимофієвої
А по ідеї: жінка ж – тільки жінка...
Ліна Костенко
 
"Висоти вічних журавлів", "Невтоленність", "Під знаком червня", "На відстані руки" – це назви поетичних збірок. Трохи змі­с­тивши ак­центи матимемо: "Невто­лен­ність ви­соти вічних жу­равлів під зна­ком черв­ня на відстані руки..." Так, саме так, любі па­­ні й панове, слід чи­тати. Са­ме це і є від­міт­ним, якщо роз­мо­ва про поетичну твор­чіс­ть Оль­ги Тимофієвої.
 
Поетка ввійшла в літературу наприкінці ХХ сто­літ­тя. Ув­і­­йшла прос­то, впевнено, шля­­хетно. Вона не змі­нила сві­т, не відкрила но­­­вої системи вір­шо­тво­рен­ня, не стала vip­-по­­­пу­­­лярною... Її лірична ге­­роїня – сучасна жін­­ка, як за­зна­ча­­ли критики, підперта три­піль­­­сь­­ким мітом у по­єд­нан­ні з пос­т­­мо­дер­ном, – "ко­рінням у минулому, а душею – в Не­­­бі... Її жінка – "у довічному прагненні ле­ту, в інс­тин­к­­тив­но­­му ру­сі тво­рення і обе­ре­гу, в силі слабкості. Жінка, що по­­­за ча­сом, але за­вжди на часі"..." (Зимомря Микола. Слово, як блиск сьлози // Галицька зоря. – 2007. – 6 серпня. – С. 3). Її образи зримі й зро­­зу­­мі­лі, ко­чу­­ють з першої в другу, з другої в тре­тю збір­ки, пе­ре­ко­ну­ю­чи чи­та­ча у віч­но­му: "життя – це лю­бов. любов – це життя", що, врешті, є життєвим і мис­­те­ць­ким кредо по­­­етки. Але ж, попри всю, ко­рис­ту­­ю­чись ра­­дя­н­сь­кою тер­мі­нологією, "ти­по­вість в ти­по­­вих обс­та­ви­нах", Оль­га Ти­мо­фі­єва – від­бу­­ла­ся. Від­бу­ла­ся як жінка. Як поет. Як жін­ка-по­е­т.
 
Ось уже добрий десяток літ ми "беремо й п'ємо" її вір­­­ші, при­кипаючи до них влас­ним єством, користуємось ни­­ми при на­го­ді, пе­­речитуємо їх "під на­стрій", про­па­гу­є­мо с­е­­­­ред дру­зів, чекаємо, коли на­пишуться но­­в­і­.­..
 
То що ми шу­каємо в них і що зна­хо­ди­мо? Чого від них хочемо і отри­­муємо? Чо­му скуповуємо в крамницях і не дає­мо при­­пас­ти пи­лю­кою в книжкових шафах? Оче­вид­но, у них є те, що нас хви­лює. Це просто. Ми не звертаємо ува­ги на май­с­терність ри­му­вання і химерність вислов­лю­ва­­них ду­мок: як­що вони на місці, то читається лег­ко й з на­­со­ло­дою; нам байдуже, чим скористалася по­­­етка – ме­та­форою чи евфемізмом: го­лов­не – ми зро­зуміли; ми при­міряємо "оде­­жу ду­мок, пе­ре­жи­­вань і по­чут­тів" ав­тор­ки до своїх ду­­­­мок, пе­ре­жи­вань і по­чуттів; нас хви­лює на­­скіль­ки те, про що го­во­рить вона, спів­­па­дає з саме на­ши­ми упо­до­бан­­­ня­ми. За ве­ли­ким ра­хун­ком, ми вражені тим, що час­то па­ні Оль­­­­га краще за нас са­мих висловлює най­­­по­­та­єм­ні­ші пра­г­нен­­­ня кож­ного, чіт­кі­ше фо­р­­мулює на­­ші мит­тє­нос­­ні на­строї, ски­да­ю­чи з на­шої сві­­до­мос­ти шо­ри інфан­тиль­­­нос­­ти.
 
"Де ж є місце для тебе у ві­­ку шаленстві, книж­ко мудра і спокійна, – сплав еле­мен­тів, по­єд­наних навіки ба­ченням мит­­­ця?" (Чеслав Мілош. Вибрані поезії. – Львів: Ка­ме­няр, 2000. – С. 17) – про­бував ви­зна­чи­ти колись поль­сь­кий поет Че­с­­лав Мі­лош. І сьогодні місце сво­їм словам шу­­кає Ольга ти­­­мо­­фієва. Її звичайні, дещо збо­­ле­ні, буває зра­не­ні, тро­­хи під­­несені, ча­сом утаємничені, міс­цями за­на­д­то від­вер­ті, про­­­те завше щирі слова шукають спо­­рі­д­не­ні ду­ші, серця, очі, долоні, щоб впасти до ни­х, "зро­ди­ти хви­лю", "роз­чи­ни­­ти­­­ся і роз­чи­­нити в собі", при­слухатися до ти­ші, по­ба­чи­­ти на­­­пів­прозору ду­шу-ме­те­ли­ка, що "зн­я­в­ся з ду­ба в ви­­со­чінь", мет­ну­ти­ся за жу­рав­линим кли­­ном, ви­лу­щити "зер­­нят­­ка сен­­су" з "що­ден­ності луш­пин­ня", ви­ко­­ли­су­ва­ти в ма­­­­льо­ва­ній ко­лис­ці любов, а за "мент роз­мо­ви" тан­­цю­­ва­ти на розпаленій "гра­ні чардаш"...
 
Це те, що лежить на по­верх­­ні. Що видно й до­ступно.
 
А є ще той – ін­ший – світ, що "на від­ста­ні ру­ки", оз­на­чений не­вто­лен­ним черв­нем, зі­­тка­­ний з віри і доб­ра, пе­­ре­­­тя­тий паву­тин­ка­­ми не­­пев­­нос­ті й сумнівів, випле­ка­­ний ні­ж­­­ніс­­тю й одер­жи­­мі­с­тю, огор­ну­тий від­­да­ніс­тю й спраг­ліс­­тю, куди не ко­ж­­­но­му до­зво­ле­но вві­йти і ко­т­рий не вся­кий в змозі ося­г­­ну­ти, той, що три­­­ма­ють на крилах у ви­со­кос­ті жу­равлі, задля яко­­го і пи­са­­­ні вір­ші, бо ж ни­ми мож­на ска­за­ти біль­ше, ніж про­зою, бо тіль­­ки в поезії вда­ється ви­­словити те, що в дис­­кур­сивній мо­ві ба­чи­ть­ся неви­слов­лю­­ва­ни­­м...
 
Це світ, створений Ольгою... Її світ...
 
*   *   *
Заміни, близький мій Боже,
заплющені очі на широко відкриті...
Кароль Войтила
 
Ольга Тимофієва зросла, вивчилась і до­сяг­ла ви­сот за ра­­дян­сь­ких часів. Проте не на­бра­лася тої скв­е­р­­ни, а збе­рег­ла золото­по­ті­ць­­кий нескорений дух і в житті, і в творчості: во­­на, зі святою вірою роз­­по­ві­да­ючи легенду про над­зви­чай­­­ну пе­ре­мо­гу одно­сель­ців над лю­­тим во­ро­гом, не без гор­­дості від­значає Бо­же за­ступ­­­­ництво за них.
 
Маленька моя батьківщино,
Сперезена батогами,
Розтоптана і розбита
Чужими й своїми гріхами.
Ти знову і знов золотієш
Воскреслою з попелу птахою...
Надії твої не марніють,
Лелеками мріють над дахом.
 
Її життєва до­рога не всте­ле­на всуціль тро­­­ян­до­вим цві­том: бу­ва­ло вся­ке – дип­ло­ми з відзнакою, професійна оде­р­­­­жимість, пов­не безгрішшя, найвище визнання, зра­дже­­­на лю­бов, щас­­­тя мате­рин­­ст­ва, втра­ти др­у­­­зів... Па­ні Оль­га щиро зі­зна­­­ється, що тіл­ь­­­­ки ві­ра в Бо­га допомогла здо­лати не­га­ра­з­­­ди жит­­т­я:
 
Я не мала корон з кришталю,
Ні ланців золотих з самоцвітами –
Повне серце дістала жалю
З калиновими білими квітами.
І дороги мої не текли
Ні бетонами, ані асфальтами,
А стежинами вгору вели
Понад прірвами та розп'яттями.
Я подяку, мій Боже, кладу
Щирим словом святої молитви
За любов, за печаль, за біду,
Що дозволили душеньці вижити.
 
Життя видається героїні скошеним об­го­рі­­лим полем, у ду­­ші – су­м'яття і відчай. Та все ж життя триває. є в ньо­му жи­вий пло­­­мі­н­ь духу, є могутні хорали очисної зли­­ви, є ди­­во­виж­на нитка до­лі, і вже ясні­шає і світліє овид, пра­віч­не ко­ріння роду ве­де до сонця і прав­ди... кінця тій до­ро­зі не вид­­но:
 
Чи довга ще ця дорога,
Чи видно її кінець?
Тримає на ній, о Боже,
Лиш Віри Твоєї вінець.
 
Лірична героїня О. Тимофієвої прийшла до Бога по­сту­­по­­во і сама. Її грішна душа про­сить відпустити гріхи "при­­тлум­­леної лю­бові", "при­спаних слів", "нена­ро­дже­них ді­­тей", "не­­ви­смі­я­ної радості", зне­вір і образ, бла­гає на­вчи­ти Гос­­по­да нести свій хрест, зня­ти з очей по­луду, щоб очис­­ти­тися сльо­зою і побачити не тільки пов­ний віз грі­хів, а й Бо­­жест­вен­ний Сад Душі, припадає перед Ним на ко­лі­на в щас­­ли­вих митях од­кро­вен­ня – чекає про­щен­н­я:
 
...Посвячення у люди,
Зняття облудної полуди
З душі, з очей і з того зору,
Що робить Світ напівпрозорим...
Та ми, сліпці, лише через сльозу
Той Світ поволі відкриваєм...
 
Вона звертає свої молитви й до Зар­ва­ни­цької Божої Ма­­­тері в надії зцілити не­стер­пні болі й пекучі рани всіх про­­­­чан, омив­ши їх джерельною водою й діт­кну­в­шись до їх сердець всеохопною любов'ю:
 
Матінко Божа, кохана,
Зціли їх пекучі рани,
Омий їх водою з джерельця,
Любов'ю діткнися до серця!
 
Боже провидіння завжди і всюди су­про­воджує лі­рич­­ну ге­­роїню, воно допомагає їй відродити тою ж таки лю­­бов'ю по­топ­та­ну красу Саду Душі, побачити на "трем­­­ких ви­­ти­нан­ках долі" Його (Бога? Коханого?) про­­філь, не згубити за кан­­делябром "світ­ло очей", не про­йти байдуже повз нуж­ден­­ну жебрачу душу, не чекати від­­дачі й ки­ну­ти гріш "в ста­рий капелюх на брудному ас­­­фаль­­ті", врешті, усвідомити, як мало нам від­ведено ча­су, щоб бути такими без­печ­ни­ми і "навпомацки, сліп­ця­ми, по колу" не топ­татись "безкрило", а освя­ти­ти­ся лю­бо­­в'ю, не розгубити най­­­чис­­тіших почуттів, за­ховати "під ка­­пелюшок стомлене во­­лос­­ся", а за окуляри – набіглу сльо­­­­зу, на­ки­ну­ти "плащ зі спо­­кою" і, гордо про­іґ­но­ру­вав­­­ши байдужість, лице­мір­­ство, зраду, піти... Бо ж над на­ми – "вічність напинає спа­сен­но-огняні вітрила":
 
Бог, коли він у серці, схожий з квітом,
Що тепла від сонця прагне... –
 
писав Кароль Войтила у "Піснях про Бога за­хованого" (Войтила Кароль. Пісня про Бога захованого / Пе­реклад з по­л­ь­сь­кої Ста­ніслава Шевченка. – Льв­ів, 2001. – С. 65). У Оль­­­ги Ти­мофієвої там, де Бог, там теж весна, цвіт, про­ліс­­ки, світ­ло, сон­­це і подібне – ті одвічні атрибути, що ся­га­ють сво­їм ко­рінням у таї­ну язичництва, жив­ляться со­ка­ми хрис­тиян­сь­ко­го сві­то­гля­ду, а, наразі, є невід'ємною скла­­до­вою люд­сь­кої мо­ралі. Пані Ольга скла­дає щиру по­дя­ку Все­­вишньому за по­да­ро­ване Різдво, за яск­­­равий пло­мінь свіч­ки, за красу Кар­пат­сь­ко­­го краю, за ра­дощі й бо­лі жит­тя, за від­чут­тя роси і грози, за можливість по­чу­ти ти­шу, за.., за.., за... – "за Його незмірну ласку і муд­­рість. За яс­ні ови­­ди, за гармонію, за див­ну частку без­мір­но­го світу", "за мож­­ність щи­ру до Господа торкнутися не­зримо...".
 
Жити з Бо­гом, творити Добро, сіяти на­в­ко­ло себе Лю­­бов – то ве­ли­ке щастя. І як­раз у ньому людське життя на­­­бу­ває смис­лу, бо ж громада цінує це ж людське життя не за довжину, а – в першу чергу! – за "на­пов­нення". Оль­­га Ти­­мофієва творить себе, свій світ, промовляючи лю­­дям сло­во на ­ра­дість, працює, думає, вбо­лі­ває за гріш­ну зем­­лю, прагне вдосконалити суспільство, а за­­га­лом – співає хва­­лу Життю, "широко від­кривши очі", на­пов­нивши "ян­­голь­ським ко­ханням до нестями" серце... Во­на щас­ли­ва...
 
*   *   *
Життя присвяти коханню,
Тільки серцю вір...
Ралф Волдо Емерсон
 
Господи, на щастя, Ти не створив по­е­тів, які не пи­са­ли б про любов: надто вже ва­гоме місце займає вона у люд­­сь­кому жит­ті. Лю­бов окрилює, надихає, очищує, під­­­­носить... Від любові хме­лі­ють і бо­же­во­лі­­ють. Від лю­бо­­ві – щастя і сльо­зи. Від лю­бо­­ві – життя і смерть. Усе – від любові.
 
Щодо любовної лірики Ольги Ти­мо­фі­є­вої, то вона роз­­­ви­ва­є­ть­ся широким спект­ром: від найвищої на­пру­же­­­нос­ті, куль­мі­на­ції почуттів, що часом доходять на­ві­же­­нос­ті, до спокійних, врів­но­важених, усві­дом­ле­них вчи­н­­ків. Чому? Бо лірична ге­рої­ня чіт­ко знає, що "в жорстокім світі є твоє пле­че"... Їй дано гли­боко і тонко від­чувати не­­­в­га­мовну си­лу при­страсті, пізнати со­лод­кий по­­лон лю­­бощів, пе­ре­жи­ти "експресію чер­в­невих ди­во­виж", по­­­чу­ти несказані сло­ва, згорати в жагучому вогні по­чут­тів, "ба­чи­ти світ з висоти Кохання", лю­би­ти так, що "в най­­кращих снах не при­сниться"... Во­на від­найшла Ко­­­ха­но­го – "все­видячого і все­­про­с­­тимого, все­вмі­ю­чо­го і не­­вто­­­ли­мо­го", до кот­рого йш­ла "через по­ті­чок думки ков­­з­­ки­­­ми ка­мін­цями слів", "че­­рез рі­ку ба­жан­ня хит­кою клад­­­кою чут­тя", якому від­да­ла "тер­п­­­­кий вар чуттів" і "ок­­­­ра­єць доб­ро­го сло­­ва", коло Ко­ха­­но­го шу­кала за­хи­с­т­ку і теп­­ла, ба­жа­­ю­чи, як Божу бла­го­дать, всі по­чу­т­тя ви­­пи­­­ти до дна, "щоку до скро­ні при­ту­­­ли­ти", за­­хме­лі­ло зн­о­­ву по­ри­ну­ти у віч­ну каз­­ку лю­бо­­ві, щоб бу­­­ти роз­п'я­тою на хрес­ті ба­­жань, "від­чу­ти млість, що пах­­не чеб­ре­цем", отри­­ма­ти в по­­да­­ру­нок літо по­серед зи­­ми:
 
Зимовий день вже викресав зорю,
На вії тихо сипле іній ночі,
А я горю, мені дарує він
Прекрасну мить –
Твого жадання очі.
Дарує літо посеред зими,
І зливу слів, і повінь нетерпіння,
І підіймає до єства глибин,
У весни кличе дотиком прозріння...
 
Щасливий обранець, безсумнівно, виле­лі­­­яний уявою ге­роїні, йо­­го образ витканий на "маревному полотні ілю­зій", він вміє ра­п­том забрати в казку і виколисати в муш­лях до­лонь, він – жа­гу­чий і спраглий, гріховний і жа­­да­ний, як "сон со­лодко-гір­ку­ва­тий", він та­­кий, якого хотіла зна­йти: "згук гро­зи серед зи­ми", "блиск сльози се­ред ви­ни", "слід Не­бес се­ред життя"... Та й вона ба­жає бути для ньо­­­го не тільки мит­тю чи маревом, чи "ве­чо­ро­­вою хма­рою, що тінь дає", чи роз­топ­ле­ним безвольним воском, а й кри­цею, що "за­іс­к­ри­ть­­ся і роз­рубає вузол марноти", гід­ною жін­кою, якій "хоч за­хо­ди­ть­ся на плач", все ж стачить си­ли не пе­­ре­творитися на бран­ку лю­­бові. Вона – в усьому. Чо­го торк­нешся, що побачиш і від­чу­єш. Вона – у серці ко­ха­ного, хоч воно прагне са­мот­нос­ті. Лю­бов Ольги Ти­­­мо­­фі­євої – це сила, висока, мо­раль­на, чис­та, віл­ьна, що не тер­пить при­ниження, вона да­ється Все­виш­­нім як дар, як щас­тя. У ній – від­сутній розум. Він за­мовкає, щоб лю­бов за­по­лонила всю душу, а по­тім, коли знову по­­чи­нає про­яв­­ля­ти­­ся (розум починає про­яв­ля­ти­ся), то знаходить в собі знач­но біль­ше світла, теп­лоти, доб­­ра... І не­має значення, чи ко­­ха­ний, не ви­три­мав­ши по­бу­то­вих проб­лем, згас і щез, чи за­ці­ло­вує від че­кан­ня її тро­­хи згірк­лі губи, обоє три­ма­ють "п'ян­ку і не­встид­ну" ніч за по­діл, щоб дов­ше не бу­ло ви­д­­но їх грі­хів, а чо­вен, вщерть пе­ре­по­в­не­ний не­вінчаною тре­пет­ною млос­тю, пливе за во­дою, що "пестить очі":
 
Зламані стебла рук
Вхопились за поділ ночі,
За небосхилу пруг
Пускати її не хочуть.
Така вже вона п'янка,
Притишена і невстидна.
У світлі її лампад
Наших гріхів не видно.
 
Тетяна Ліхтей у передмові до "Нев­то­лен­нос­ті" слушно за­­­ува­жує: "Поезія мисткині опо­вита серпанком таїни, во­на при­тягує за­гад­­ковістю, недомовленістю. Виникає не­стри­м­­на спо­куса як­най­швид­ше привід­кри­ти завісу, роз­га­да­ти код цьо­го багатого пое­тич­­ного дивосвіту, зазирнути у не­збаг­ненні гли­бини правічного єст­ва Жінки..." (Ліхтей Тетяна. "...за спраги вічність..." // Тимофієва Ольга. Не­втоленність. – Ужгород, 2006. – С. 6). Це той – ін­ший – світ. Ви­тво­рений Оль­гою. Її св­і­т.
 
Мисливцю мій, твої тенета
Кувалися на небесах.
В них – погляду стріла відверта,
Меди солодкі на устах.
У них заплутатися – розкіш,
Відчути гострий смак життя,
Несмілий дотик, шалу поспіх,
І – вже не буде вороття.
 
І ще одна відмітна риса творчої манери Оль­ги ти­мо­фіє­вої: це небезпідставне не­пе­ре­борне тяжіння до дже­рел, до пра­основ, до своїх витоків. Професор Микола Зи­­мом­ря, один з дослідників її твор­чос­ті, на­віть склав на ос­нові глибокого аналізу поетич­ної твор­­чості авторки су­часний міф три­піль­ської жінки, спів­від­но­ся­чи її з єги­пет­сь­кою бо­ги­­нею Нефтидою, зі ста­ро­ук­раїн­сь­кою Пра­­ма­тір'ю-Бере­ги­нею.
 
Її вірші ви­про­мі­ню­ють тон­кий, пе­ре­лив­­­частий на­стрій, що йде від історичних асо­­­ці­а­цій, від "тіней за­­бу­тих пред­­ків". По­е­т­ка скупо малює картини "пра­па­м'я­ті", штри­­­­­­хом передає настрій епохи, коли на рі­д­­ні оселі "повзе го­­ре", а воїни до бою гар­ту­­ють стріли, безжально кар­тає су­­час­ників – ­Даж­божих прадітей, "що розгубили в бе­з­­­до­рож­­жі і велич духу, й кри­ла таїни, й умін­ня жити в су­го­лос­сі...", від­да­ючи, як і Лі­на Кос­тенко, дань жінкам, що ха­пали ко­ней за стре­мена й молили Гос­пода за­ли­ши­­ти їх лад живими, тужачи, як колись на ва­лу Ігорева Яро­­слав­на, голосячи-примовляючи по­-­жі­но­чому надривно, по-язичницьки зв­е­­р­­таючись до всіх сил природи:
 
Лагодонько ти моя, лагодонько,
Зачерпну тебе я у долоні,
Понесу по світах між зірками,
Ні краплинки не проллю, мій жаданий...
 
...Жін­ко, ти, справді, – Життя, Берегиня, Жри­­ця, Бо­ги­ня... Ти – що ко­ронована Лю­бо­в'ю...
 
*   *   *
На кожний вчинок є своя пора
І є свій образ у повітрі раннім.
Тому я знаю: осінь – це сестра,
Яка остання піде за останнім...
 
Чиє обличчя строге і просте,
Той офірує вчасно і доцільно.
Тому я вірю: осінь – це на те,
Щоб перейти достойно і спокі­й­н­о­...
Наталка Білоцерківець
 
 "Осінь... Найбільше люблю осінь... Осінь м­е­­не за­став­­ля­ла сі­да­ти за письмовий стіл, й­м­а­тися за перо, на­ли­вала в мою ду­шу нек­та­р творення..." – признавався Юрій Ста­­ни­н­е­­ц­ь (Станинець Юрій. Автобіографія. Рукопис 1954 р. – При­ват­ний архів І. М. Ребрика. – С. 37).
 
Для Івана Ір­лявського це – унікальна по­ра збору уро­жаю, підведення під­сум­ків, отри­мання пло­дів. Юлій Бор­шош-Ку­м'ят­ський біг збирати осін­нє зо­ло­то, щоб ви­ку­пи­­ти за нього "шалену молодість". Ми­ко­ла Ма­­тола вбачав у при­хо­ді осені не тільки кло­піт у садах та городах, а й – по­вер­нен­ня до науки. Для Надії Панчук лис­­тя­на осіння кру­­го­­верть – "остання мить перед про­щаль­ним тан­цем", "це – та­їн­ство спа­­ду, де синява мре, ...ме­са дерев за при­йдеш­нє цві­­тіння", її "осі­н­­­ня імпреза" вчить нас що­ро­ку про­во­джати ста­­ре, не шко­ду­ва­ти за ним. Ута­єм­ни­чено-печальний хід пізньої осені у поезіях Лі­­дії Пов­х: пас­ма мряки, коштовні сльози-пер­ли на пе­ре­ля­каній груші, сіра стрі­ха сіль­ської хати, промоклий пес і ба­ба, що з по­току в решето ло­вить віщі "осінні очі віч­ної пе­чалі...". Марія Маєрчик ба­чить осінь "стрям­­­батою", "ста­рою і пи­хатою", з дов­ги­ми ко­сами, в стре­пе­ха­тих ша­тах, верхи на ко­ні, що топче і так короткі дні; її осінь – різ­ка, грізна, яка врешті, про­ща­­ю­чись з усіма, за­­синає в пус­тих ле­ле­чих гніздах... Так са­мо про­­ща­ється во­сени з тим, що було і минуло на­­віки, лі­рич­­на героїня На­­та­лії Дов­га­нич, про­щається, коли впаде ос­та­н­ній листочок з ос­­тан­ньо­го дерева, коли втомиться че­­ка­ти і схо­­ває свій дав­­ній сму­­ток, коли "зруйнує всі до­­ро­ги і мости", коли ста­не бай­­дужою до сві­ту... А ось у Те­тя­ни Ліхтей осінь з громом рев­­­­но грають бенефіс, у Ірини Фі­лак ця ди­во-чародійка "па­х­не ка­вою і зів'ялим лис­том, тро­­хи – сумом і річкою, тро­­хи – фран­цу­зь­­ки­ми пар­фу­ма­ми...". На­віть скупа на оп­и­­си Ма­р'яна Бонь-Яку­би­шин не оми­нула об­разу осе­ні: її осінь спо­кійна, святкова, ве­рес­­не­ва, ог­о­р­­нена прозорим сві­­­­тан­ко­вим ту­ма­ном, перебрідши який, не­од­мі­н­­но поба­чиш сон­це. А пригадайте унікальні осін­ні кра­­є­ви­ди А­д­а­­­­л­­ь­­бер­та Ер­­делі, Йо­сипа Бок­шая, Ер­нес­та Контратовича чи Ан­­­то­на Каш­шая... Осін­ні мотиви мож­на знайти і у твор­чос­­­ті Де­зи­де­­рія Задора, Пет­­ра Ми­ло­слав­ського, Юрія Кос­тя або Сте­па­на Мар­­то­на.
 
Подібних при­­кладів у культурі За­­кар­пат­тя пре­до­стат­ньо, бо ж осінь, особ­ли­во кар­патська, – справді та­­­­ка уні­каль­но-роз­кі­ш­­на по­­ра року, яка за­пліднює твор­чіс­­тю не од­­ну ліричну душу – тільки відкрий її, дає на­­снагу до зле­ту – тільки бажай йо­го, тво­рить неперевершені ху­дож­­­ні об­­рази – тіль­ки побач їх...
 
Осінь Ольги Тимофієвої – пастельно-ніж­­на, в срі­бер­но­­му до­що­вому плащі, у свіч­ках палаючих кленів, на сво­їх кри­лах ви­­ко­ли­сує літню (від слова "літо", звісно) жін­­ку, якій дуже хочеться за­лишити свої вес­ни у літі (зно­ву ж: від слова "літо", звіс­но), на устах трем­тить мов­чан­ня, у очах "го­рить печаль", чомусь ще­м­и­ть і пе­че сер­це. Це –
Плачем зайшлася спорожніла осінь
За днем ясним, що промайнув, як мить.
Земля вже не приймає ревні сльози,
Її вже кожна крапелька болить...
Їй так студено, зимно, незатишно,
Її, нагу, ґвалтують всі вітри...
А в ній – зернятко жита тепло дише,
Чекає завтра, доброї пори.
 
Отже, Ольга Тимофієва асоціює осінь зі ско­рою вес­ною, вона розуміє прощання як ще одну можливість зу­стрі­чі, вона не пере­йма­ється жалями за пройдені дні, бо во­­ни прой­дені чесно, вона не плаче над ми­ну­лою мо­ло­діс­­тю, вона ж бо була прекрасна, во­на не відспівує лю­бов, бо ж продовжує лю­бити... Лірична героїня Ольги Ти­мо­фі­є­вої на­ділена особливою емпатією до при­ро­ди: во­на живе в од­но­му ритмі з при­ро­дою, немов най­чут­тє­ві­ша мембрана ре­агує на всі її зміни:
 
Чом на устах твоїх мовчання,
А у очах горить печаль?
І чом та ніжність, та вінчальна
Із них майнула в синю даль?..
Не розумію...
В чім же справа?
Чи просто осінь у дворі?
І в небі нам осінню правду
Курличуть тужно журавлі?
 
До речі, "по-тимофіївськи" переос­мис­ле­ні класичні, ус­­та­лені, зда­­валось би, вічні об­рази-архетипи журавлів, до­щу, сльози, кр­и­­­ла у вір­шах пані Ольги. Журавлі, ска­жі­мо, – осінньо-вес­няні, звичайно вес­няні – біль­­ше: вони туж­­но курличуть, підстав­ля­ють свої кри­­лонь­ка, щоб у теп­лу даль від­нес­ти ще літ­ню жінку, а в бе­рез­ні клю­ча­ми від­кривають вечір но­во­на­родженої весни, від­­ми­ка­ють "вес­няну скриню з живим зер­нят­ком сонцевороту".
 
 
Лірична героїня поезій Ольги Ти­мо­фіє­вої прагне жу­рав­­линої ви­соти, вічності їх жи­т­тє­дай­но­­го лету, заздрить вмін­­ню зав­ж­ди по­вертатися на свої бе­­реги і цінує це вмін­­­ня, бо ще сама па­м'я­тає, як дрімає рід­на ха­та, при­ко­ли­сана дощем, як пахуть білі ка­­ла­чі, роз­прав­ляючи "пиш­ні пле­чі", і на­тру­джені мамині руки... До­­ля відвела да­ле­ко від рід­ної домівки, та наділила па­м'ят­тю, яка чіп­ля­ється за все, що рідне... Тому в сер­ці і перед очи­ма – сіль­ська че­ре­да, що видзвонює калаталами день, ди­кі зо­ло­таві сон­­ця на­литих груш, розхитана вітром гой­дал­­ка у ста­рім саду, сміх росяного стиглого яб­лука, що гуп­нуло у траву... До­ля... Вона ви­­прядає нитку –
 
Прозору павутинку
чи грубу шерсть
на срібне покривало
чи темний светр.
Чи можна якось пряжу
ту змінити,
почистити і відбілити?
Щоб прялась нитка
без вузлів,
тонка й міцна,
щоб Долю пальці
не боліли,
А нас – серця...
 
Хай пробачить мені і поетка, і читачі, що вирву із кон­­тек­сту вірша рядок, який вва­жаю архізначимим для всіх: для самої Оль­ги Тимофієвої – це як життєве при­зна­чен­ня, альфа і омега екзистенції жінки; для її лі­рич­ної героїні – щоб мати цілісне уяв­лен­ня про неї, її мо­раль­ні принципи, впо­до­бання, мету; для її читачів – щоб від­чути смак Ольжиної поезії:
 
...я все життя сама до себе йду...
 
Оце і все. Тут нічого не додаш. Нічого не віднімеш. Ні­чого не варто пояснювати.
 
*   *   *
 Дитина – дзеркало родини....
Василь Сухомлинський 
 
Діти... Для Ольги Тимофієвої – це не прос­­то тема. Це – "святая всіх святих", "ні­чо­го кращого немає, ніж тая мати молодая з своїм дитяточком малим" – власне, саме жит­­тя – і покликання, і щоденна робота, і віч­­на любов. Тому поетка з великою ра­діс­тю пише вірші для дітей і про дітей. І в них, без сумніву, є найбільше сама собою. Бо сягає тієї сво­боди самовираження, яка є тіль­ки в ди­тин­стві і яку згодом людина не­ми­нуче втра­­чає. Її "дитячі" вірші – ди­во­виж­но теплі, якісь аж прозорі, легкі, ніжні, спів­мір­ні з дитячою уявою, з поетичністю ди­­тя­чої душі, в якій живуть безпосеред­ність сприй­няття світу, парадоксальність фан­­та­зії, душевна чистота, безпечність і від­­кри­тість, наївність і щирість, вічне очі­ку­ван­ня ди­ва, зачудуваність "краплинкою і ро­син­кою", відчуття запахів весни–літа–осе­ні–зи­ми, у них обов'язково знайдемо знання про те, як народжуються хмарки, де спить со­нечко чи де зимує жабка. Зреш­тою, це вірші, які дарують читачеві любов, радість і добро, вчать тепло й невимушено пізнава­ти довколишній світ і себе в ньому.
 
Інтертекстуальне використання автор­кою місцевого фольклору увиразнює кон­цепт любові до малої батьківщини, образи ди­тини, матері, татуся, бабусі, дідуся спря­мо­вані до християнських чеснот і посту­по­во переростають в етнопедагогічний дис­курс родини як національної цінності.
 
Ольга Тимофієва – чуйний педагог і доб­рий психолог. Вона, використовуючи за­гал­ь­ні естетичні принципи дитячої літе­ра­тури: ди­дактичність, комунікативність, гу­мор, зв'­я­зок з дитячим фольклором, ми­ло­звучність, – невимушено вводить у вір­шову канву прин­цип гри – як лічилки, загадки, при­туля­ноч­ки, заклички, потягусі тощо. Тому й зро­зу­мі­ло, що улюблений жанр по­ет­ки – навчаль­но-ігровий вірш, в якому по­єд­на­но дидак­тич­не і мистецьки-ігрове:
 
Прокидайся, донечко,
Бо вже встало сонечко,
Робить потягусі
Та й каже Ірусі:
– Вставай-но, дівчатко,
І роби зарядку,
Справ ще так багато,
Треба сили мати,
Щоб і пострибати,
І погомоніти,
Грядочку скопати,
Квітку посадити.
Вставай!

 

Або:

 

Притуляночки, примиряночки
Для Наталочки і Оксаночки,
Для матусеньки і дитиночки,
Ще й для сонечка і хмариночки.
Хмарки дощиком розіллялися,
В небі сонечко засміялося,
Слізки витрімо, усміхнімося,
Обнімімося, притулімося –
Мир!
 
У дитячих віршах Ольги Тимофієвої ба­га­то гумору, розваг, веселощів, пус­то­т­ли­вих пригод, фантазійних образів, подій. А скіль­ки всяких котиків, жабок, гусаків-го­роб­ців, півників-квочечок, ворон і сов! І всі вони – живі й цікаві. Як, зрештою, й інші образи Ольги Ти­мо­фі­євої.
 
Читайте...

Наталія Ребрик, для Закарпаття онлайн

06 серпня 2011р.

Теги: Ольга Тимофієва, поезія, вірш, поет, Ґражда

Коментарі

Богдан Гордасевич 2011-08-24 / 07:32:00
Виістину це так: "Ольга Тимофієва зросла, вивчилась і до­сяг­ла ви­сот за ра­­дян­сь­ких часів. Проте не на­бра­лася тої скв­е­р­­ни, а збе­рег­ла золото­по­ті­ць­­кий нескорений дух і в житті, і в творчості:"

Сергій Глущук 2011-08-18 / 17:08:00
В україні тисячі поетів. Кожна молода людина, зазвичай, також бавиться віршотворенням. Напевно нас мільйони. Є поети професіонали, а є поети душі, совісті, любові, патріотизму, естетизму, а також – формалізму. Всі мають право на життя, а от чи довго житимуть поетично – покаже час.
Глибина і якість мистецтва залежить від почуття гармонії світу. Митець має проникати в ці пласти і його думки, співставлення фарб, форм, мають підсвідомо відчуватись в його творах. Ольга Тимофієва яскравий приклад щедрої палітри пошуків виразності своєї інтимної ліричної сутності. Ліричними засобами, в творчості поетеси, відчувається сила тисячолітньої давнини, історична правда наших пращурів, спрямованість думки на героїчну жертовність заради українського роду, продовження життя на землі. Поетеса знає перших людей на планеті – це тато Орь і мама Лель. Ця смілива громадська позиція яскраво виокремлює нашу поетку серед тисячі інших любителів словесності. Вроджене почуття космічних ритмів сміливо передається читачу, це не нав’язливі слова, а внутрішній стан вібруючої живої сутності. В її поезії велика сила правди. Відчувається що вона господарка своєї долі і своєї української землі. Оля Тимофієва може на великій швидкості осідлати інформаційну сучасність і влитися в гучне річище пливучої маси поетів. Авторка намагається ненав’язливо розкрити українську мораль, пишучи про давні часи, відокремлює українську любов від загальнолюдської любові. Справжній українець не обкрадає землю і народ, не вивозить за кордон свої статки. Кохання в поезії Олі не гріховність, а велике щасливе почуття. Українці вічна нація в своїй державі.
Вітаю пані Олю з новим творчим успіхом. Бажаю надалі м’яко і ненав’язливо формувати в українського читача нову сучасну свідомість. Перехід в нову еру Водолія невідворотній. Оля ти все знаєш, неси ці знання в майбутнє своїми жіночими поетичними здібностями.

Иван 2011-08-15 / 11:41:00
Уникальное издание! Подскажите пожалуйста, где можно приобрести?

Біла ворона 2011-08-15 / 10:58:00
Коментувати гарне, добре, тепле - лишнє. Слід тільки побажати іншим, хто пише для нас, такої ж чистої любові до ближнього і до Життя.
Окреме слово видавцям і автору публікації - Ви додали ще більшого смаку поетичним висотам Ольги Тимофеєвої.

Радівілова Т.Я. 2011-08-10 / 13:16:00
Ваша поезія справила на мене незабутнє враження, вона захоплююча, змістовна. Те, про що Ви пишете, співпадає з моїми уподобаннями і переконаннями... Ваша поезія надихає, заспокоює, заставляє подивитися на життя з іншої точки зору. Божої благодаті Вам на многая і благая літ.

Demon Killer 2011-08-08 / 22:11:00

Зверніть, будь ласка, увагу: на обкладинці книжки - Тимофієва, а в заголовку повідомлення - Тимофеєва.


Дякуємо, звернули і поправили. Адмін

НОВИНИ: Культура

10:18
/ 2
Провідного актора Закарпатського муздрамтеатру удостоєно звання "Заслужений артист України"
22:05
Фестиваль "Срібний Татош" цьогоріч скасували
15:38
Завершується прийом творів на Конкурс малої прози імені Івана Чендея
12:11
/ 1
Дерев'яні церкви Закарпаття – національна спадщина
16:04
Вийшов друком четвертий випуск наукового щорічника "Етніка Карпат"
02:23
/ 4
Не тільки Україна повинна вшанувати Уласа Самчука
11:33
Закарпатки, що проживають нині в Будапешті, влаштували поетичний флешмоб до дня народження Ліни Костенко
09:25
Письменниця Тетяна П’янкова презентувала в Ужгороді роман "Чужі гріхи"
11:11
Через карантин Мукачівський драмтеатр транслюватиме свої вистави онлайн
15:04
/ 2
В Ужгороді представлять нові видання про Карпатську Україну
11:36
У Зняцеві на Мукачівщині представлять книжку до сторіччя Юрія Гойди
02:51
Зірки балету Катерина Кухар та Олександр Стоянов везуть в Ужгород "Кармен-сюїту" і "Шехерезаду"
14:05
"Максимум хітів" презентували в Ужгороді
09:36
Виставу "Думи мої, думи" до Шевченківських днів показали в Ужгороді
09:23
Концерт до Міжнародного жіночого дня відбувся в Ужгороді
01:03
Ще п'ятеро закарпатських письменників стали членами НСПУ
02:56
У Виноградові відкрилася виставка художниці Гелени Матій
13:02
Дмитро Кешеля презентував школярам в Ужгороді свою нову книгу "Весільна феєрія"
10:44
/ 1
Закарпатську шевченкіану на сцені Закарпатського муздрамтеатру продовжить вистава "Думи мої, думи..."
09:16
В Ужгороді відкрили фотовиставку "Вона"
09:20
До ювілею Ужгородської дитячої музичної школи ім. Чайковського викладачі влаштували "весняний" концерт
18:06
206-у річницю від дня народження Тараса Шевченка відзначили сьогодні в Ужгороді концертом "У нашім раї на землі”
11:42
У скансені в Ужгороді відкрилася "весняна" виставка "Заквітчані"
11:17
/ 1
В Ужгород із концертом завітає Народна артистка України Людмила Марцевич
03:59
/ 1
В Ужгороді звучала "Весна на вулиці Волошина"
» Всі новини