Сьогодні виповнюється 110 років від дня народження Петра Світлика

Видавництво «Ґражда» вшановує подвижника з Боржавської долини

Видання "Ґражди" до 100-річчя Петра Світлика
Видання "Ґражди" до 100-річчя Петра Світлика
Українська нація упродовж драматичної історії свого роз­вит­ку завжди видавала з себе величні постаті в різних ділянках на­уки і культури, яких ніколи не огорне темінь забуття і в ду­хов­ності яких нація немовби виправляла свій історичний ріст. Во­на подарувала людству пле­я­ду вче­них та винахідників, пись­менників, поетів, ком­по­зи­то­рів, просто "чорноробів укра­їн­сь­кого письменства", що при­несли нації світову славу і поклали на олтар Вітчизни знан­ня і талант. Серед них своє скромне міс­це посідає наш земляк – ви­дат­ний закарпатський народний вчи­­тель, фольклорист, етнограф, са­мо­ді­яль­ний композитор Пет­ро Ми­хайлович Світлик. Він, будучи простим се­лянським си­ном, зу­мів піднятися до вершин загаль­но­люд­сь­кої куль­ту­ри і стати гор­дістю свого краю, своєї держави, своєї на­ції.
 
 
Петро Світлик
"Любити свій народ, говорити його мовою, працювати для його щастя, добробуту та слави – це в інших народів зви­чай, при­родна річ, – говорив Михайло Бращайко в од­ній із своїх про­мов у грудні 1921 року. – А в нас? У нас це все сором, все гань­ба. У нас це вимагає сміливості, од­ва­ги, у нас це робити – жертва і просто геройство". Мож­ли­во, для когось це занадто па­фос­но звучить: "Жервенні по­ту­ги, геройська праця Петра Світ­ли­ка", можливо, хтось і не посмів ім'я якогось народного вчи­те­ля ставити поруч з та­кими високими поняттями, однак, його бі­о­гра­фія невід­дільна від долі багатьох закарпатців, яким су­ди­ло­ся жити й працювати в тяжкий міжвоєнний та повоєнний пе­рі­о­ди, в час піднесення, розквіту й придушення Карпатської Ук­­ра­ї­ни, у дні "радянської благодаті", – і він вніс по­силь­ний та до­стой­ний вклад у справу національно-культурної роз­будови За­кар­паття, а ім'я його вкарбоване золотими лі­терами в історію роз­витку українського мистецтва.
 
Світлик Петро Михайлович народився 1 березня 1901 ро­ку в се­лі Імстичеві на Іршавщині в селянській родині. У 1914 році за­кінчив у рідному селі шість класів народної шко­ли (ще під час па­нування цісаря Франца Йосифа І), а у часі Першої світової вій­ни – ще і горожанську школу в Уж­городі (1920 р.).
 
З дитинства мав нахил до вивчення іноземних мов: лег­ко опа­нував угорську, потім єврейську, згодом – ні­ме­ць­ку, чеську, сло­вацьку мови.
 
Видання "Ґражди", 2008 рік
Після розпаду Австро-Угорщини і приєднання За­кар­пат­тя до Чехословаччини, Петро Світлик, "не роздумуючи, кін­цем черв­ня 1921 року сів на поїзд в Ужгород", щоб ді­зна­тися, чи справ­ді мож­на продовжити навчання в Уж­го­род­ській учи­тель­ській се­мі­на­рії. Як згадує його товариш сту­дентських років Юрій Костюк (Ю. Костьо; сьогодні ві­до­мий науковець, автор ґрун­тов­них до­слі­дже­нь в царині му­зич­ної культури), "його відразу взя­ли на екзамен, пе­ре­ві­ри­ли музичний слух і голос, дали про­­спі­ва­ти пару тро­­парів і пу­стили до­дому із по­зи­тив­ним ви­слід­ком". Тож з 1 ве­рес­ня 1921 року Пет­ро Світлик став слухачем пер­шо­го річ­ни­ка Уж­го­род­ської учительської пре­па­рандії. Жа­дібний до на­­уки 20-річ­ний юнак з ве­ликою охотою взявся до здо­бут­тя знань, особливо відчував не­аби­який по­тяг до музичних пред­­ме­тів, до во­каль­ної та інструментальної му­зи­ки, які ви­кладав у се­мі­нарії д-р Сте­пан Фен­цик.
 
Д-р Фенцик, на глибоке пере­ко­нан­ня проф. Олекси При­­хо­дь­ка, при­три­му­вався "твердої інтенції мадярської по­­літики" і сві­до­мо не вчив своїх сту­ден­тів щось розуміти в музиці, бо ця на­­у­ка достойна лише мадярських панів, а "ру­син може солому їс­ти, але співати в хорі чи брати участь в якійсь мистецькій пра­­ці – це не для нього...". Крім того д-р Фенцик був надмірно за­­ван­­та­же­ний ди­ри­гент­ською й ор­га­ні­за­торською роботою в фі­лар­монії, тож і не зміг побачити й належно оці­нити заці­кав­лен­ня Петра Світ­­лика музичними предметами.
 
Та до честі д-ра Фенцика, празьке державне ви­дав­ни­цтво у 1921 ро­ці випустило у світ навіть дуже пристойний збір­ничок "Пі­­сень під­кар­патських русинів", схвалений уп­ра­вою Мука­чів­сь­кої єпархії. З-по­між тридцяти семи пі­сен­них текстів з нотами чи­­мало є таких, що й сьо­годні ви­кли­кають певний інтерес. При­сут­ність"Гімну під­кар­пат­сь­ких русинів" та "Я русин був..." О. Дух­но­вича сама собою зро­зуміла. Де­що несподіваними для нас є тут "Учі­­теся, бра­ти мої..." на слова Та­ра­са Шев­ченка, "Ой, у лузі чер­во­на ка­­лина" (текст цікаво адаптовано: "...Чогось наша Русь­кая кра­ї­на зажурилася...", "...А ми нашу Руськую кра­їну, гей, гей, роз­ве­се­лимо"). Зустрічаємо тут і "Верховино, світ­ку ти наш..." та сьо­год­ні зовсім забуту пісню на слова Ав­ґустина Воло­ши­на "Ріднеє село", музику до якої на­пи­сав сам д-р Степан Фенцик.
 
 
Автобіографія
 
У той же час в Ужгороді вже згадуваний Олекса При­ходь­ко, зго­дом ви­кладач української мови та літератури, му­зики і співу Уж­­го­род­­ської греко-католицької учи­тель­сь­кої семінарії, заду­мав ор­га­ні­зу­ва­ти понад сточленний ста­біль­ний учительський хо­ро­вий ко­лектив. Пан При­ходько – професор першої української дер­жав­ної гімназії в Ки­є­ві, член Музичного відділу Міністерства ос­віти та Театральної ра­ди Ук­раїни, фундатор першого укра­їн­сь­кого на­ціо­наль­ного хору та учас­ник Української рес­пуб­лі­кан­ської капели, мав неабиякий досвід в ор­ганізації хорів. Тому вда­­ло піді­бра­ний репертуар, чітка організація пра­ці, серйозний під­хід до роботи приваблювали до хору викладачів і сту­ден­тів обох учительських семінарій (жіночої і чоловічої), тож у кож­­ній з них організувався свій хор. Одну з найак­тив­ні­ших ролей ві­ді­грав у хорі чоловічої препарандії Петро Світ­лик, який у своїх спо­гадах писав: "Одного дня ми до­ві­дались, що в школі буде зор­ганізований сточленний хор. Всі ми в хорі не співали, але і не мали поняття про хор". Пер­ші хорові проби показали пробіли в еле­мен­тар­ній те­о­рії музики, та щоденна терпелива й спокійна ро­бота (яка, за спо­гадами Світлика, починалася з "навчання те­о­рії во­каль­ної му­зи­ки,.. потрібної для того, аби справжньо по­ро­зу­­міти з боку мелодії, рит­му, гармонії, музичної форми роз­­учу­ва­ні хорові твори...") дала свої позитивні резуль­та­ти. Перша піс­ня, яку хор заспівав на чотири го­лоси була "Про­будилась русь" (муз. Із. Воробкевича). зі спогадів Олек­­си Приходька: "Треба бу­ло бачити обличчя співаків! Ра­дісно й зди­вовано дивився один на другого. Ми співали в гармонії? На чо­ти­ри голоси? І вийшло то нам? Самі собі не вірили. Ану ще раз! Про­си­мо ще раз! Спі­ва­ли зо мною, а ще більше без мене. Де зійшовся їх гур­ток, по­ді­лилися на го­лоси, хтось диригував, і звучало: "Задзвенімо ра­­зом, брат­тя!". Ця пісня стала їх гаслом, як заклик до праці і но­во­­го жи­ття".
 
 
Сторінка рукопису Петра Світлика. Народна пісня "Тече вода каламутна". Записав І. Калинич в с. М. Розтока. Обробка П. Світлика
 
А вже навесні 1921 року хор представив глядачам твори ук­ра­їн­сь­ких композиторів: Миколи Лисенка "На го­ро­ді ка­ли­нонь­ка", "Ой, ле­ті­ла горлиця", Миколи Леон­то­ви­ча "Дударик", "Щед­рик", Кирила Сте­цен­ка "Ой, видить Бог", "Добрий вечір то­бі...", "Ой, сивая і та зо­зу­лень­ка", про­пагуючи таким чином ук­ра­їн­сь­ку хорову творчість і на­­род­ні пісні в обробках визнач­них ук­ра­їн­ських ком­по­зи­то­рів. Згодом оби­два хори об'єднались із Русь­ким націо­наль­ним хором і склали ко­лек­тив десь 200-250 чол. Крім того, проф. Олекса Приходько керував і чоловічим хо­ром учи­­тельської семінарії, який 17 березня 1923 року вперше під ке­рівництвом слухача другого річника Петра Світлика ви­конав кіль­ка народних пісень: Миколи Лисенка "Ой, що ж то за шум...", "Та туман яром ко­тить­ся", Миколи Лео­н­то­вича "Гаю, гаю, зелений розмаю", "За річ­кою, за Ду­на­єм". Місцеві газети "Ру­син" та "Руська земля" схваль­но оці­нили таке виконання. Проф. Приходько вважав Пе­тра Світ­лика "дуже добрим спі­ва­ком і диригентом", тому й не див­­но, що часто на інтерних ве­чір­ках, а то й урочистостях в пре­парандії зведеним хором дири­гу­вав молодий слухач тре­тього річ­ника. Під його керівництвом ви­ко­нувались піс­ні "Стоїть явір над водою", "Як ніч мя покриє", "Ой, пі­ду я до млина" В. Ма­тюка, твори М. Ле­он­товича, М. Ли­сен­­ка, Із. Воробкевича та ін.
 
Отже, як бачимо, Петро Світлик, навчаючись в Уж­го­род­ській учи­тельській семінарії, перебував в атмосфері му­зично-есте­тич­них вимог і диригентської практики. По­тім, через роки, зга­ду­ючи ті часи, уже вчитель-пенсіонер Світ­лик напише: "Великою за­слугою ентузіаста хорового мис­тецтва О. Приходька є і те, що він виховав багато мо­ло­дих диригентів, які хорове мистецтво по­нес­ли і в глухі закутки багатостраждального Закарпаття. Всі ви­хованці його зрозуміли, що хорова культура – мистецтво, а во­но – су­спільне явище, це форма суспільної свідомості". Тому й не дивно, що, покидаючи препарандію в кінці червня 1925 року, Пет­ро Світлик разом із Федором Повханом, Юрі­єм Павлюхом, Іва­ном Тимканичем, Андрієм Миньо, Фе­дором Шимоновським та ін­шими взяли на себе обо­в'я­зок до року створити навколо сво­єї шко­ли, де будуть пра­цю­вати, дитячий, молодіжний чи дорослий ко­лектив, який при­везуть на з'їзд хорів до Ужгорода і візьмуть участь в уро­чистому зведеному й окремому номері концерту. Бу­ло ви­брано чотири обов'язкові хорові пісні для мішаного хо­ру: "Ой, ви­дить Бог" К. Стеценка, "За городом качки пливуть" та "Чор­ну­ш­ко-душко" М. Леонтовича, "Ой, летіла горлиця" М. Ли­сен­ка.
 
 
Випуск Білківської горожанської школи 1937 року.Другий зліва у першому ряду -- Петро Світлик
 
І з'їзд справді відбувся 13 чер­в­ня 1926 року під де­ві­зом "На­ша ду­ма, на­ша пісня не вмре, не загине". Це бу­ла над­звичайна куль­тур­но-­ми­сте­­цька подія, велична акція, яка мала неабияке зна­чення для ос­вітнього і на­ціо­наль­но­го життя краю, за­свід­чу­ючи величезний роз­мах хорового ми­с­тецтва, прагнення по­пу­ля­ри­­зу­ва­ти національну му­зи­ку. Про ці ча­­си згадує Вікентій Шан­дор у пер­шо­му томі "Спо­­ми­нів": "У червні 1926 року в Уж­го­роді від­бувся фе­сти­­валь хорів Кар­пат­ської України, в якому взяло участь при­близно шіст­­­сот співаків. Між учасниками бу­ли ке­рів­ни­ки сіль­ських хорів: Пов­­хан з Кальника, Мі­ньо з Сто­ро­ж­ниці, да­лі – Світлик, Шимоновський та інші, яких ко­лись Олек­са При­­ходь­ко вчив. На закінчення фестивалю всі хо­рис­ти ви­­сту­пили в міському те­атрі під диригуванням Олек­си Приходька. І всі вони заспівали окрему пісню на честь присутнього єпископа Му­ка­чівської єпар­хії. Була це ду­же важлива подія в закар­пато­ук­раї­н­сь­ко­му куль­тур­но­му житті. А найважливіше те, що її ор­га­нізаторами бу­ли ук­­раїнці-русини. Я особисто був щасливий, що міг до­по­ма­гати улюб­леному про­­фе­со­ро­ві. Будучи студентом тре­тьо­го ро­ку, виконував обо­­в'яз­ки секретаря ор­ганізаційного ко­мітету фести­ва­лю, за­без­пе­чу­вав зв'я­зок між ок­ре­ми­ми хо­рами та професором, їх го­лов­ним ди­ри­ген­том.
 
У зв'язку з цим мені при­га­ду­єть­ся така подія. У 20-их ро­ках ніх­то ані гадки не мав про те, щоб у греко-ка­то­ли­ць­кій пів­цо-учи­тель­сь­кій семінарії в Ужгороді міг бу­­ти учи­телем пра­вославний, та ще й ук­раїнець. Всупереч та­­ко­му ста­но­вищу, ди­ре­к­тор цього навча­ль­но­го за­кладу о. А­в­ґу­с­­тин Волошин за­про­­сив Олек­су Приходька, успіхи пе­да­го­гічної роботи якого він до­б­ре знав, викладати руську мо­ву та му­зи­ку, отже, предмети, які до­тоді ви­кладав о. д-р Сте­пан Фенцик. Се­мі­­нарія була під па­т­ронатом єпископа Му­ка­чівської єпархії, яку в ті ро­ки очолював єпископ Пап, пов­нокровний мадяр. І цей душ­пастир за­просив про­фе­со­ра Приходька до себе на авдієнцію. Єпи­скоп Пап сла­бо го­во­рив по-руськи і просив професора, аби він не ук­ра­ї­ні­зу­вав уч­­нів семінарії, майбутніх півцо-учителів єпар­хії. А про­фесор спи­тав єпи­скопа, чи може вчити молодь тою мо­­вою, якою ото го­во­рить. Єпи­с­коп, радий такому став­лен­ню про­фесора до його ви­моги, по­блаж­ли­во відповів: "Так, так, пане про­­­фесоре, вчіть їх якраз такою мовою, як сам говорите, тільки їх не ук­раї­ні­зуй­те", що професор так само щи­ро приобіцяв...".
 
 
Руський Національний хор в Ужгороді. Диригент проф. О. Приходько. 1921-1926 роки
 
Подібне знаходимо і в Юрія Шереґія у праці "Нарис іс­то­рії ук­ра­їн­ських театрів Закарпатської України до 1945 ро­ку": "Н­а­ціо­нальні хо­ри закладали учні першого орга­ні­за­тора хорів в Уж­­городі О. При­хо­дька, яких він вишколив в 1921-25 рр. і піз­ніше. Ці його учні-учи­те­лі заложили пер­ші селянські "на­ціо­наль­ні хори" в таких місцевостях: Сте­пан Куцин при "Цегольні" в Ужгороді, О. Мешко в Ко­пи­н­ь­о­в­­­цях і Мед­ведьовцях, Андрій Ми­ньо в Йовродермі, Ю. Па­люх в Грабовцях, Фе­дір Повхан в Кал­ь­нику, Іван Тимканич в Еґ­решію, Петро Світлик у Білках, Фе­дір Шимоновський у Гой­доші.
 
Годиться згадати Робітнично-селянський хор з Пере­чи­на, який за­снував і ним ди­ригував Іван Романченко, спі­вак-бас те­ат­ру "Про­сві­­ти"; він же заснував і вів також "ро­біт­ничо-се­лян­ську" оркестру в За­­річові і в Перечині в тому ча­сі. А з іні­ці­я­ти­ви "Братства св. Кирила і М­е­тодія" при гім­на­зії в Ужгороді по­став також мішаний хор, як­и­м ке­ру­ва­в диригент Петро Ми­гал­ка, богослов в Ужгороді 1924-26 рр.
 
Усі ці і дальші хори на Закарпатті плекали у своєму ре­пер­­туарі пе­редовсім твори українських класиків та на­род­ні пісні в обробках Ли­сенка, Леонтовича, Степового, Сте­цен­ка, Дави­дов­сь­кого, Кошиця і т. д., і для їхнього ско­ро­го росту визначне при­чи­нився кон­суль­та­тив­ний спосіб до­по­моги диригента О. При­ходь­ка, який керував працею всіх хорів на Закарпатті.
 
У сезоні 1925-1926 рр. по Закарпатті відбувалися зма­ган­ня хо­рів. Пер­шу оцінку одержав хор з Великого Бич­ко­ва (дириґент 16-ти­річ­ний Микола Підмалівський), дру­ге міс­це здобув виш­ків­ський се­лян­сь­кий хор (дириґент Ге­ґе­диш) а третє місце – се­лян­ський хор з Ве­ли­ко­го Раківця (ди­риґент парох Никифор Ґе­бей). Про це довіду­ємося з "Сво­­боди" (18.III.1926). 1. IV. 1926 ого­лошено в "Сво­бо­ді" з'їзд на­ціо­нальних хорів в Ужгороді, а 17 черв­ня 1926 р. там вже писалося, що на сцені міського театру "спі­вало 600 душ з величезним успіхом три спільні пісні, а кож­ний зок­ре­ма свої...". Таким могутнім, ве­ли­ча­вим акордом скін­чив­ся сезон 1925-1926 рр. і на полі хорового мис­тец­т­ва".
 
Хай вибачить нам читач за таке розлоге цитування, та ми зро­били це свідомо, переслідуючи мету показати Петра Світ­­ли­ка в контексті ці­лої плеяди українських культурно-мис­тецьких ді­ячів, виплеканих пе­дагогами Ужгородської се­мінарії в 30-х ро­ках ХХ століття, дос­той­ни­ми людьми, які брали активну участь в організації шкільництва у краї, ство­рювали навчальну літе­рату­ру, були серед орга­ні­за­то­рів Пе­да­гогічного товариства, Про­сві­ти, Товариства ук­ра­ї­нських пись­мен­ників та журналістів, Пла­с­ту, редагували пе­дагогічні та наукові ви­да­н­ня, працювали з лі­тературно об­дарованою молоддю. І така плідна ро­бо­та на ниві ос­віт­ньо-­культурного національного відродження сфор­му­ва­ла ко­­горту пе­дагогів не тільки з відповідною освітою, а й пе­да­го­гів за по­кли­кан­ням, творчих, високоерудованих, націо­нал­ь­но сві­до­мих, серед яких, на наше глибоке пе­ре­ко­нан­ня, одне з чільних місць належить Пет­ру Світлику. По суті, справджувалася надія Ав­ґустина Во­ло­ши­на: "...наш народ путем просвіти встане із глу­бокого сну...".
 
Першу учительську посаду Світлик одержав у Куш­ни­ці в 1925 р. – вчи­тель початкових класів. Тут він зразу ор­га­ні­зу­вав ди­тячий хор, записував народні пісні, які друкувалися в різ­них ча­со­писах, пробував і сам гармонізувати (оран­жу­ва­ти) міс­­цеві народні ме­лодії.
 
Починаючи з 1924 року в ча­со­пи­сах "Наш рідний край", а піз­ніше, в 1926 році, в "Підкарпатській Русі" Пет­­ро Світлик пу­б­лікує свої перші на­укові дослідження про закар­пат­ську пісню. Лю­бов до пісні він виніс з бать­ків­ської хати, пісня для нього ста­­ла "відрадою серця", ті­єю не­вми­ру­щою красою, яку леліяв про­тягом всьо­го жит­тя. На жаль, лише фраг­мен­тарно можна від­творити хро­но­­ло­гію та географію його пісенних за­пи­сів, оскіль­ки у то­му часі це були за­пи­си скорше аматора, як на­у­ков­ця. Про­те у своїх коментарях Петро Світ­лик вчить, як за­пи­су­ва­ти на­родні піс­ні, яким способом розрізняти рит­ми пісень, як ви­­значати характер піс­ні. Просте, здавалось би, пояс­нен­ня: "Піс­­нею можна виражати різні по­чут­тя: коли вер­хо­ви­нець спі­ває собі сумно, що показує на його тяжке життя", а яке глибоке ро­зу­мін­ня душі народної, яке точне ос­мис­лен­ня залежності на­род­ної по­езії від матеріальних умов, ро­з­уміння суспільного зна­чен­ня піс­ні як документа певної епо­хи! До кожної пісні до­да­ють­ся но­ти, а лаконічні ко­мен­та­рі до окремих зразків – точні й до­речні.
 
 
Петро Михайлович Світлик (у центрі) серед вихованців Білківської горожанської школи. 1936 рік. Серед вихованців -- проф. В. Гомоннай
 
З 1926 по 1928 роки працював у го­рожанській школі у Ве­­ли­ко­му Бич­кові, де зумів організувати аж два хо­рові ко­лек­тиви: ві­сім­деся­ти­член­ний шкільний хор та чоловічий хор ро­бітників і міс­цевої інтелігенції. Хо­ри виконували піс­ні Ізидора Во­роб­ке­­ви­ча, Миколи Лисенка, Берджиха Сметани.
 
Заслугою Петра Світлика, на дум­ку проф. Юрія Кос­тю­ка, було онов­лення та пожвавлення учительського й уч­нів­ського хорів, спо­нукання їх до ак­тивної діяльності, адже в ре­пертуар вклю­чалися класичні українські та сві­тові тво­ри, а постійні виступи у сво­єму та навколишніх селах до­зво­­­ля­ли на достойному рівні під­три­му­ва­ти професіоналізм хо­ристів. Отже, ще раз пере­ко­ну­є­мо­­ся, що Петро Світ­­лик на­ле­жав до тих ідейних лю­дей, які, за сло­вами Катерини Здо­рик-Трухлої, "піснею і сло­вом... спри­чи­ни­лися до від­ро­джен­ня цього краю".
 
Сам Петро Михайлович вважав народну пісню ве­ли­ким скар­бом. Він не втомлювався повторювати: "Пісня – це є щось зо­ло­те у народа...". І де б не вчився чи пра­цю­вав, він завжди по­чи­нав свою діяльність із ство­рення хо­ру.
 
Так, у 1928-1929 роках Світлик, будучи приділений в уп­раж­ни­­тельну школу при мукачівській учительській се­мі­нарії, ке­ру­вав церковним хором на літургіях.
 
У 1929-1930 роках він працював у Новому Давидкові. І знову опі­­кувався учнівським хором, з яким вивчив 12 пісень в обробці ук­раїнських композиторів.
 
 
Учителі П. М. Світлик та П. В. Боїшко на подвір'ї школи. Білки, 1953-1954 н. р
 
У 1930 році Петро Світлик став кваліфікованим учи­те­лем го­ро­жанських шкіл. "Він, збуджений амбіцією" (за ви­с­ловом Юрія Кос­тюка), підвищив свою педагогічну ква­лі­фі­кацію, склавши ек­за­мени за І фах: історія, географія, ук­раїнська мова. І з 15 серп­ня 1930 року аж до пен­сій­но­го віку Петро Світлик працював у Біл­ківській школі, від­дав­ши їй всі свої сили, знання і талант.
 
Серед освітянсько-педагогічної елі­ти Петро Михайлович Світ­лик кори­сту­вав­ся щирою повагою і справжнім ав­то­ри­­те­том. Так, "Учительський го­лос" пові­дом­­ляє, що 9 чер­в­ня 1935 ро­ку в селі Білки проводився пе­да­го­гіч­ний день, ви­слідом якого став се­ред інших і реферат фа­хо­вого вчи­те­ля Петра Світлика.
 
Було особливо від­зна­чено, що остан­ній "по­ка­зав при­сут­нім, як тре­ба і мож­на за­ці­ка­вити дітей при на­учу­ван­ню по­одиноких предметів і тим досягнути ліп­шого успіху. Свої спро­­би... підпирав кон­­крет­ними при­кла­да­ми – пра­ця­ми са­мих ді­тей...
 
Та­кож треба підкреслити, що до успі­ху Педагогічного дня спричинилося ще й те, що викладова мова... Петра Світ­­ли­ка була літературно витончена і ра­зом з тим думки були уложені так легко, що при мінімальній увазі можна було взяти з викладу якнайбільше...".
 
Василь Гомоннай – доктор педагогічних наук, про­фе­сор – у кни­зі "Антологія педагогічної думки Закарпаття (ХІХ-ХХ ст.)" від­значав, що Петро Світлик зарекомендував се­бе як справжній на­родний учитель, який щедро дарував свої знання, уміння, сер­це і свій духовний світ навчанню і ви­хованню сільської діт­во­ри. Про­фесор, з вдячністю зга­ду­ючи, що й сам був учнем Петра Ми­хайловича, називає й інших його вихованців: М. Козуб, І. Яки­ма, І. Ільтьо, Є. Ш­у­т­як, С. Чопей-Шутко, Ю. Білинець, В. Кампо, Ф. Чуд­лай, П. Білинець. "Педагогічний талант учителя надихав нас на до­сягнення знань, любов до книжки", – згадує Василь Го­мон­най. Доречно сказати, що Петро Світлик вмів ви­хо­ву­ва­ти та­ланти. Він мав не лише природне чуття на них, а й творив їх і ви­­водив у світ. Маємо яскраві приклади: вче­ний-педагог Василь Го­моннай, письменники Юрій Ме­й­­геш та Василь Фенич, на­род­ний пісняр Іван Мельник і ба­га­то інших.
 
До вчительської праці Петро Михайлович ставився сер­йозно й від­повідально. Із спогадів його дітей, зокрема си­на Віктора і доч­ки Еді­ти, відомо, як "до пізньої ночі го­рі­ла гасова лампа у кім­наті, де над столом схилилася людина, щоб завтра свої знан­ня передати учням. Кожен його урок був неповторний, своє­рід­ний, де програмовий ма­теріал вмі­ло поєднувався з іншими пред­­метами, останніми но­вин­ками­...".
 
 
У родинному колі. Зліва направо - Петро Світлик, дочка Клара, земляк з Імстичева Михайло Добра; стоять - зять Богдан Микула та син Степан. Білки, 1962 рік
 
Приємно усвідомлювати без­пе­рер­вність процесу на­вчан­ня і ви­ховання, означену тандемом учи­тель-учень, чи в нашому кон­крет­ному випадку: вчителі Пет­ра Світлика – вчи­тель Петро Світ­лик – його учні. Пере­ко­ну­ємо­ся, як ба­га­то важить осо­бис­тість вчителя: від його пере­ко­нань, вір­нос­ті правді життя за­ле­жить міцність духовного ядра уч­ня, його моральне обличчя, по­ве­дінка, ставлення до добра і зла, тобто, йдучи за Василем Су­хо­млинським, переко­нан­ня уч­нів створюються переконаннями вчи­теля, стрем­лін­ня учнів по­ро­джу­ю­ть­ся стремліннями вчи­те­ля, не­при­ми­рен­ність учнів за­палюється тільки від вогника не­при­ми­рен­ності вчителя.
 
Очевидно, той вогник непримиренності спонукнув Пет­ра Світ­лика у 1928 році опублікувати в журналі "Під­кар­пат­ська Русь" зна­йдений ним у одного селянина цікавий документ "пер­шої вес­ни народів" з 1849 року – "Меморан­дум русинів", звер­не­ний до угорського генерала Гайнау у справі потреб на­ці­о­наль­них і еко­номічних. Автор пуб­лі­ка­ції дає науково грамотний опис зна­хід­ки з села Косівська По­ляна, жалкує, що це лише частина до­ку­мента, ви­слов­лює переконання, що для сучасного покоління, що ці­ка­ви­ть­ся недавньою минувшиною свого народу, "Ме­мо­ран­дум" мав би бути вартісним і викликати живий інтерес, ад­же в ньо­­му прослідковується деяка аналогія подій ми­ну­лих і ни­ніш­ніх.
 
Глибоке знання справи і науковий підхід продемонстрував Петро Світлик і при опрацюванні етнографічних матеріалів. У 1931 ро­ці він опублікував у журналі "Підкарпатська Русь" в 2 і 3 чис­лах народне повір'я "Дводушник", а в 5 і 6 числах – стат­тю "Зна­чення снів в народнім повір'ю на Боржавській долині". Сво­­ї­ми розвідками автор спробував потрактувати певні психо­ло­гіч­ні явища, вказуючи на їх причини і наслідки, бажаючи по­ро­­зу­мі­ти їх. Інтерес до "народної філософії", як її означив ви­дат­ний земляк Петра Світлика, уродженець Осою Федір По­туш­няк, був стабільним і послідовним. Праця "Народні повір'я, во­рожки, примовки і обичаї села Імстичева" (1929) і по сьогодні за­лишається найповнішим зібранням народознавчих матеріалів з цієї околиці. У передмові Світлик апелює до "Етнографічних ма­теріалів з Угорської Русі" Володимира Гнатюка, які, най­імо­вір­ніше, служили йому зразком. Свої ж записи низиває "за­пис­ка­­ми", які, можливо, колись і опрацює неупереджений до­слід­ник. Та, врешті, й В. Гнатюк хотів вірити, що зібрані ним ма­те­рі­али "не будуть без користи і то не тілько для фольклористів, але й фі­лологів". Праця об'ємна за змістом, проте викладена ла­ко­­ніч­но, у формі діалогу між особами А і Б, включає в себе вступ та 17 роз­­ді­лів, що супроводжуються коментарями.
 
Перейшовши на роботу в Білківську школу, Петро Ми­хай­ло­вич з головою поринає у вивчення звичаїв, традицій і обрядів біл­ківчан. У 1932 році його праця увінчується публікаціями у "Під­карпатській Русі" двох статей: "З народної філософії (числа 1-3) та "Дещо о стравах на околиці Білок" (числа 9-10). У пер­шій автор зізнається, що на заохоту редактора "Підкарпатської Ру­сі" зібрав прислів'я і приказки, щоб пересвідчитись самому і пе­реконати в цьому інших, що вони є "дуже цінним скарбом з на­родної словесності,.. народна проста філософія...". Петро Світ­лик описує методи збирання, умови й особливості запису. 124 при­слів'я і приповідки, записані в Білках, подаються в ал­фа­віт­но­му порядку, без додаткового пояснення чи класифікації.
 
Щодо другої праці "Дещо о стравах...", то і сьогодні більшість гос­подинь могла б з охотою користуватись кулінарними ре­цеп­та­ми, пропонованими у ній: 12 страв з картоплі, 6 – з фасолі, кіль­ка з кукурудзяної муки, страви сезонні – літні й осінні, свят­кові й щоденні, а також – печиво – штруґлі, палачінти, бо­ґа­чі, спузяники й ін. Цікавий висновок робить дослідник: "Із по­дроб­ного опису народних страв, способу варіння можна вгадати сту­пінь його культурності. Із докладного опису була би повна книж­ка. Ся книжка була би добрим дзеркалом його нужденного та многостраждаючого життя. Можна безперечно сказати, що наш народ відживляється зле в порівнянні з іншими народами. При­чина сього лежить, по-перше, в бідності, недостатках, а, по-дру­ге, в некультурності. Наші золотоверхі Карпати суть неви­черп­ним джерелом для поезії, але не родять хліба того, що по­тріб­ний для життя". Як печально співзвучні ці слова з стра­хіт­ли­вою картиною життя закарпатського села, поданого Е. Еґаном в Меморіалі до угорського міністра хліборобства: "Український се­лянин не бачить круглий рік ні м'яса, ні яйця, хіба що вип'є кіль­ка крапель молока, а у велике свято з'їсть шматок житнього або пшеничного хліба. Його стравою звичайно єсть вівсяний ощи­­­пок і, коли стає, картопля...". А хіба подібне не писали про "зем­­лю без імені" Михайло Драгоманов, Іван Ольбрахт, Дмитро До­­рошенко, Франтішек Тихий та інші.
 
Тож ще актуальніше виступає на пер­ший план питання жер­т­венної, по­движницької праці на благо цього нуж­денного народу. Що, власне, скром­но й робив Петро Світлик. До­брим здобутком на цьому шляху ста­ло видання підкарпаторуських пе­ре­казів у Празі в 1937 році. Пе­ре­ка­зи ще з 1925 року з'я­в­ля­ються на сто­рінках періодики: "Ве­ликодні зви­­чаї у нас", "Ім­сти­че­во в до­лині Бор­жа­ви", "Як мо­ло­ти­ло­ся збіжжя да­в­­но і тепер". Сум­лін­­на праця Пет­ра Світлика і Се­ме­на Петрашка "Вибір під­кар­па­то­русь­­ких переказів" умі­ст­и­ла 28 оповідей про Русь-Україну та За­карпаття. Тут і популярні пе­ре­ка­зи про Олега та Свя­то­сла­ва, кня­ги­ню Ольгу та Во­­лодимира Ве­ли­ко­го, князів Лаборця та Корятовича, роз­­повіді про героїчну боротьбу закарпатського лю­­ду проти та­тар і турків, власних поневолювачів, про історію кар­патських за­­мків.
 
Переказові як жанру притаманні свої образно-стилістичні за­со­би, своя художня мова, свій колорит. Його часто порівнюють з ле­гендою, від якої відрізняється чіткістю вислову, точністю, кон­крет­ністю, меншою опи­совістю, відсутністю фантас­тич­но­го еле­мен­ту. Важливе місце в ньо­­му має вдало вибрана, виразна, чіт­ко й економно окреслена фабула. Уся увага зосереджується на куль­мі­­на­цій­них моментах сюжетної канви. Пе­рипетійні щаблі по­да­ють­ся тіль­ки окремими штрихами, основне – за­кінчення. Пе­ре­лі­чені риси влас­ти­ві "Під­кар­па­то­ру­ським пе­ре­ка­зам...", а ха­рак­те­ристичними осо­бли­востями є виклад власної думки за­пи­су­ва­чів до зображуваних явищ і подій, часто – їх оцінка з сучас­ної точ­ки зору, стримана образність, а найголовніше – коло­рит­на мо­ва – карпаторуський діалект запису.
 
Ідеєю всіх без ви­нятку пе­реказів є прославлення героїки руського народу, усві­дом­лен­ня національної самобутності. Не випадковим, очевидно, є і прин­цип послідовності у розміщенні переказів: хронологічний під­­хід при упорядкуванні несе на собі теж певне ідейне на­ван­та­­ження. Якщо починається наша історія від безталанного князя Ла­­бор­ця, нещасливого Олега, хитрої Ольги й мудрого Воло­ди­ми­ра, то про­довжується героїчним Богданом, мужнім Корятовичем і бла­го­род­ним Довбушем, а закінчується (що дуже схоже за жан­­ром на каз­ку) – перемогою правди над брех­нею, добра над злом, цісаря Йо­сифа над нечесними урядниками, і вже зовсім прав­дою про від­най­дений Богаревицький сріберний дзвін, який спо­вістив "світові, що русини стрясли пута, дожилися волі і прав­ди". Звичайно, це ре­ве­ранс з боку записувачів Чехо­сло­ваць­кій демократичній державі і спри­ймається не тільки в ідей­но­му, а й у символічному дискурсі. Зре­штою, актуалізація на­ці­о­нальної історії в переддень дер­жа­во­твор­чих змагань Кар­пат­ської України також показова.
 
Петро Світлик, працюючи в Біл­ках на Іршавщині, цілком від­­­да­­вав себе педагогічній діяль­но­сті та народознавчим студіям. При тому створив і понад 30 ро­ків керував шкільним хором. У 1934-1936 роках він разом із хо­ром з ініціативи Іва­­на Панькевича кі­л­ь­­­­ка ра­­зів виступав на ко­ши­ць­ко­му ра­діо. Репертуар був до­сить об­­шир­ним: пісні в обробці М. Ли­сен­ка, М. Леонтовича, О. Кі­зима, М. Гай­во­ронського, П. Світ­лика. У кінці ли­стопада 1935 року в Уж­город (за договором з ко­шиць­ким ра­діо­мовленням) приїхало шість груп співаків і спі­ва­чок з шести різ­них околиць За­кар­пат­тя для запису на пате­фон­ну платівку ок­ремих характе­ри­стич­них мелодій. Групу з Ім­сти­че­ва ор­га­ні­зу­вав і підго­ту­вав Петро Світ­лик. Тоді було записано 15 пла­ті­вок, дві з яких – ім­с­ти­­чів­ські, вони містили сім пісень бор­жав­ської долини: коляди – "Рос­ло деревце", Нова ра­дость...", "Што то­то за звізда...", "Коли Бо­жа мати...", весільні – "Го­рами, го­ра­ми", "Мила моя, мила", "Спі­вайте, дівчата".
 
Шкільний хор, керований Світликом, розучив українські, ро­сій­ські, словацькі і чеські твори, а також літургію, з якими ви­сту­пав у найближчих селах та районному центрі.
 
У 1939 році, під час фашистсько-гортіївської навали на Кар­пат­ську Україну, Петро Світлик, рятуючись від переслідувань, зни­­щив чимало цінних нотних матеріалів, збірників народних пі­­сень, які, зокрема, отримав від проф. Олекси Приходька. Але все одно він потрапив до чорних списків "карпатських січо­вик­ів".
 
У свій час Авґустин Волошин розумів, "що головною умовою куль­турного поступу є свобода культурної праці. Як повітря є ко­нечно потрібне для дихання, так і свобода для вільного від­сві­жу­вання кровообігу культури". З приходом радянської влади істин­ність даної сентенції перевірив на собі і Петро Світлик. Хоч ні­хто не виривав з його рук диригентської палички, не шма­ту­вав нотні партитури і не кидав за ґрати композитора, та певний іде­ологічний прес відчувався. Тепер з його іменем пов'язувався роз­виток художньої самодіяльності серед дорослого населення.
 
Він керує народним ансамблем пісні і танцю "Кукурудзовод", до­сягає значних успіхів навіть на республі­кан­ських оглядах, пи­ше музику як самодіяльний композитор, продовжує зби­рати на­род­ні пісні й обробляти їх для хору.
 
Пісні "Ой, на горі кри­ни­чень­ка", "Горі селом іду собі", "Іще кури не піли", "Місяцю-ко­ро­лю", "Не хвалюся", "Через поле широкоє", "Тече вода, берег лам­ле", "Ой, на горі дубина" ще й сьогодні виконуються в об­роб­ці Петра Світ­лика.
 
По-різному трактуються нині деякі моменти біографії Петра Ми­хайловича Світлика. Так, мали місце випадки "догоджання" до­­часній ідеологічній кон'юнктурі. Тут доречно буде згадати й про те, як у повоєнні роки склалася доля принаймні двох ви­дат­них земляків Петра Світлика – письменників Федора По­туш­ня­ка та Юрія Станинця. Перший з них пережив роки вуль­гар­них зви­нувачень в найабсурдніших гріхах, хоча само собою зро­зу­­мі­ло, що причиною була його неординарна літературна твор­чість та наукова діяльність. Та якщо Потушнякові вдалося таки при­­йти до читача збірками прози, науковим виданням, що стало мо­ж­­ливим, ясна річ, внаслідок певних "поступок", то про пуб­лі­ка­­ції прози Юрія Станинця й мови бути не могло. Депутат Сой­му Карпатської України, провідний національно-куль­турний, ду­­­ховний діяч, зрештою – священик, був украй небезпечним для радянської ідеології. Та знову ж – від фізичного знищення, що було в тих роках справою досить звичною, Юрія Станинця вря­тували також певні "поступки". Хто і що не вбачав би у цьо­му, воно залишиться тільки мізерним смакуванням фактів. А в па­­м'яті людей, що знали їх – і Федора Потушняка, і Юрія Ста­нин­ця, і Петра Світлика, і багатьох інших, – вони назавжди за­ли­­шаться щирими патріотами свого народу, переконаними ук­ра­їнцями, майстрами своєї справи.
 
Помер Петро Михайлович Світлик 2 вересня 1973 року в Біл­­ках Іршавського району, де й похований.
 
У одного з журналістів прі­звище Петра Михайловича ви­кли­ка­ло певні асоціації. "Світ­лик. Світле його прізвище. Та­кі ж світлі і йо­го діла... Поруч із ним завжди було світло...". Що ж, це не тіль­ки красивий об­раз, а й незаперечний факт. Погодьмося з Лі­ною Костенко:
 
 
Не треба думати мізерно:
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось, пересіяний мов зерно,
У ґрунт поезії впаде...
 
 
За радянських часів Петро Світ­лик нагороджувався По­че­с­­ни­­ми гра­­мотами відпо­від­них ран­гів"за твор­чий вклад в му­зич­но-хо­ро­ве ви­ховання під­ро­ста­ючого по­ко­лін­ня", "за дов­го­вічну пе­да­го­гіч­ну ро­­бо­ту", "за на­писання власних тво­­рів й об­роб­ку на­род­них пі­сень" у зв'яз­ку з різними ювілеями; мав кілька ок­ре­мих і ко­лек­­тив­них пуб­­лі­ка­цій у збірниках пісень різ­них ро­ків видання, авто­ри­тет і ша­­ну од­­­нодумців за подвижницьку пра­­цю на полі ук­ра­їн­­­ської куль­­ту­ри.
 
 
Атмосферу повоєнних десятиліть і саме в сенсі культурного бу­­дівництва радянської доби, мабуть, на сьогодні найспокійніше і найвиваженіше, а що особливо важливо – сумлінно й скру­пу­льоз­но, – відтворив у книзі спогадів "Відлуння пережитих ро­ків" (1999) також уродженець іршавщини Василь Керечанин. При тому, що на сторін­ках видання згадуються добрим словом сот­ні імен, про Петра Світ­лика, зокрема, читаємо: "До най­ста­рі­ших самодіяльних композиторів Іршавського району належить учи­тель Петро Світлик із с. Білки. Він організував хор у Білках і впродовж багатьох років керував ним. Написав пісню "Про ге­ро­їв-партизанів" і обробив народні мелодії "Тече вода ка­ла­мут­на", "Через поле широкоє", "Порубала-м перстик...", "Си­дить сокіл на високій дубині", "Тече вода, берег ламле", "На тім боці Ду­наю" та інші. Ці твори постійно були в репертуарі хору, їх га­ря­че сприймали глядачі на концертах". І далі: "Такі ко­лек­ти­ви і їх ке­рівники значною мірою визначали творче культурно-ми­с­тець­ке життя Закарпаття тих часів".
 
У доробку Петра Світлика окремого слова заслуговують його ори­­гінальні поезії, переважно з юнацьких років, з якими ак­тив­но ви­ступав на сторінках "Нашого рідного краю".
 
Одну з них вва­жаємо за доцільне навести тут повністю, оскільки є всі під­ста­ви вважати її програмною, такою, що наймісткіше формулює жит­тєве, а насамперед – педагогічне кредо автора:
 
ПРИСЯГА
 
Один школяр:
Присягаю, обіцяю,
Що все стану у ряди,
Якби тебе, рідний краю,
Забирали вороги.
 
Ходіть, хлопці і дівчата,
Та на мене всі дивіть,
Руки д'серцю та одверто
Всі за мною говоріть:
 
Всі:
Не дамо ми ні долини,
Ні кусочок бережка,
Хто би зрадив тебе, краю,
Проклянемо до віка!
 
Ми днесь спільно і велично
Присягаєм всі тобі,
Що з тобою будем вічно
І в біді, і в гаразді.
 
Цій високій присязі Петро Світлик слідував упродовж усього жит­тя, цим високим ідеалам заприсяг не одне покоління ви­хо­ван­ців, цей високий національно-патріотичний, істинно грома­дян­­ський дух – в сьогоденні краян.
 
Пи­тання про ґрун­товне до­­слі­джен­ня й видання спад­щи­ни ві­до­мого за­карпат­сь­ко­го на­родного вчи­теля, са­мо­ді­яль­ного ком­по­зи­тора, фольк­ло­­риста, ет­нографа Пет­­ра Світ­ли­ка – на часі. До чес­­ті земляків зауважимо, що ювілейні да­ти від дня наро­дже­н­ня По­движ­ника в шко­лі, се­­лі, ра­йо­ні завжди від­­зна­ча­лись. Вони пере­конанні в тому, що не­мар­но прожила Людина. Зер­но, по­сі­яне Вчи­­телем, да­­ло доб­рі схо­ди...
Марія Келемен, Наталія Ребрик, для Закарпаття онлайн
01 березня 2011р.

Теги: Петро Світлик, Ґражда,

НОВИНИ: Культура

13:38
На Закарпатті презентують нову дитячу книжку Олександра Гавроша про віслючка Хвостика
11:12
Художник із Хмельницького Володимир Карвасарний презентує свої роботи в Ужгороді
10:18
Закарпатський обласний муздрамтеатр закриє театральний сезон показом "Жменяків"
14:34
У Мукачеві можна оглянути роботи випускників художньої школи ім. Мункачі
11:26
"Шенгенський мерідіян" у Словаччині відбувся за участі митців із Закарпаття і Львова
15:50
Хорватське Матулі "пленерно" приймало гостей із Закарпаття
15:33
"Карпатські візії Синього виру" представив у Львові закарпатський живописець Василь Шиндра
16:40
Болгарія стала 21-ю країною в концертних подорожах Мукачівського хору хлопчиків та юнаків
14:25
/ 5
Берегівський Народний театр імені Я. Бандурович отримав перше місце у всеукраїнському фестивалі-конкурсі
08:31
/ 2
В Ужгороді презентували виставку "Скарби Берегова"
15:30
У скансені в Ужгороді можна буде оглянути "Скарби Берегова"
11:19
До 5 липня в Ужгороді можна оглянути акварельні роботи Оксани Кузьміної-Скальської
12:04
У скансені в Ужгороді відзначили 140-річчя вишківської хижі
14:26
Виставкова зала ужгородського скансену зацвіла "Рожевим цвітом"
11:40
Мукачівський драматичний театр "грантово" покаже виставу про князя Корятовича у Литві
10:02
/ 1
Художню виставку до Дня Конституції України відкрили в Ужгороді
06:45
Закарпатські лялькарі закрили театральний сезон участю у львівському фестивалі
15:32
Наприкінці червня поціновувачі мистецтва зможуть знову поринути "виставково" у сакуровий "Рожевий цвіт"
11:28
/ 1
Закарпатський американець Петро Часто презентує в Ужгороді свої спомини
21:35
У Тячеві вперше провели великий етнофестиваль
12:21
Перший Міжнародний фотосалон "Карпати" проходить в Ужгородському замку
22:47
Арійський світ Ярослава Ороса
10:52
Одну з найдавніших закарпатських церков відновлюють у Гукливому на Воловеччині
16:33
Традиції лозоплетіння переймала молодь у майстрині з Ізи на Хустщині
10:07
В Ужгороді актори з Франції декламуватимуть поезію та виконають французькі й українські пісні
» Всі новини