З історії закарпатської міліції: Смертельний постріл у кабінеті голови колгоспу

Того року, у вівторок, 26 листопада, в конторі ракошинського колгоспу "ХХІІ партз'їзд", що на Мукачівщині, йшла буденна робота. Правда, ще зранку спокійний ритм конторників порушив візит місцевого жителя Володимира. Він вкотре вимагав у секретаря правління господарства довідку про звільнення з колгоспу. Однак йому звично відмовили. Післяобідньої пори цей молодий чоловік, не зовсім тверезий, знову заявився у контору, тепер вимагаючи довідку про розмір зарплати. Тут він зустрівся з головою колгоспу Іваном Колькою. Зав'язалася суперечка, причиною якої стала згадана злощасна довідка. Чоловікові порадили прийти для розмови тверезим. І він прийшов... Зненацька у кабінеті голови колгоспу прогримів постріл. Коли працівники контори вбігли у службове приміщення, то побачити свого керівника у калюжі крові. Смерть настала майже миттєво...

Іван Іванович Колька народився у 1926 році в с. Синевир Міжгірського району у сім'ї лісоруба. Що таке фізична праця відав уже з юних років, заробляючи на шматок хліба. Прихід на Закарпаття радянської влади (незважаючи на усі її недоліки і вади) для таких, як Іван Колька, насправді відкрив нові можливості. Якщо раніше батьки не мали змоги відправити хлопця десь навчатися, то у 1945 році юнак вступив у Виноградівський торгівельно- кооперативний технікум. Мав неабиякі природні здібності, хист до навчання, лідерські якості. Через рік молодого верховинця висунули першим секретарем Виноградівського райкому комсомолу, посаду на той час дуже високу і відповідальну. Тодішня влада таких людей неабияк цінувала, ідейно підковувала, гартувала і націлювала на майбутнє у партійній школі, яку закінчив й Іван. Після цього він перейшов на партійну роботу, спершу -- інструктором обкому, потім секретарем Воловецького райкому. Згодом очолив Міжгірський райком партії. І це в тридцять з гаком, хоча тодішня всемогутня партія більше довіряла досвідченим і провіреним бійцям. У 1960 році Іван Колька обирається головою виконкому Мукачівської районної ради. А через два роки очолив ракошинський колгосп "ХХІІ партз'їзд". Мабуть, душа горянина більше лежала до справжньої реальної роботи, бо саме тут повністю проявив він свій хист організатора і господарника. Колгоспна система, попри усі її численні прогалини й недоліки, дозволила жителям Ракошина під орудою вмілого керівника справді піднятися на небачені висоти. Життя в селі кипіло: силами колгоспу тут були збудовані школа, дитсадки, інші об'єкти соціального спрямування. З'явилися і могутні тваринницький та комбікормовий комплекси, працювали цехи з переробки продукції, заасфальтовано понад десять кілометрів дороги. Сусідам з інших сіл доводилося хіба що заздрити ракошинцям. Першу скрипку "грав", звичайно, керівник господарства. Знову ж успіхи не залишилися осторонь всемогучого ока партії. У 1967 році колгосп відзначено вищою на той час урядовою нагородою – орденом Леніна. Потім були ще численні нагороди від вищого партійного та урядового керівництва держави. А на початку 70-х років ракошинці незмінно очолювали список найкращих господарств краю.

За такими досягненнями стояли неабияка праця й зусилля як керівника, так і селян. Хоча, чому одним вдавалося отримати високі результати, інші, у таких же умовах, відчутно відставали. Мабуть, тут дався взнаки досвід роботи Івана Кольки на попередніх посадах. А ще він, окрім доброго господарника, був досить жорстким керівником, нікому спуску за найменшу провину не давав. Наприклад, окрім грошової оплати, селяни отримували також частину заробленого "натурою". Тож голова колгоспу мав список порушників трудової дисципліни, і частину заробленої продукції, при черговому "зальоті", міг легко зняти. Розповідали, що навіть за качан кукурудзи, який впав з підводи і його хтось підняв, могли бути проблеми. Добре відомо, що колгоспні трударі, навіть при непоганих статках (мабуть, така вже була звичка, адже все навколо колективне), при нагоді намагалися щось поцупити. Звичайно, на заваді їхнім намаганням стояли сторожі та міліція, однак Іван Колька і тут проявляв ініціативу. Насамперед, вночі особисто перевіряв ферми та об'їжджав колгоспні поля. Серед селян ходили чутки й анекдоти, що голова може в жіночому одязі зненацька з'явитися десь на ниві. Іван Колька був справжнім авторитетом, ніби старійшина для сільчан. Нерідко йому доводилося навіть "гасити" родинні конфлікти, "виховувати" сімейних дебоширів. Жінки лякали своїх чоловіків, мовляв: поскаржаться на них голові, тоді їм добряче дістанеться. Якихось любимчиків у керівника не було, хоча неабияк цінував тих, хто добросовісно працює і не бешкетує. Звичайно, дії голови подобалися не всім. Одним з таких був і житель Ракошина Володимир. Чоловік до праці ставився не так самовіданно і відповідально, як це хотілося керівникові. Як мовиться, попала коса на камінь. У статті "Падіння", опублікованій у газеті "Закарпатська правда" від 9 лютого 1975 року автор з обуренням зауважував, що Володимир "у пошуках великих заробітків вирушає за межі області". Хоча саме у цьому, напевно, найменше зла, адже закарпатці споконвіків колесять по всьому світу у пошуках копійки (не кажучи вже про останні десятиліття). Правда, Володимир був ще той собі "фрукт", бо в 1971-му за бійку у громадському місці на рік "загримів" у в'язницю. Через два роки написав заяву і став працівником процвітаючого колгоспу. Як колгоспник, оформив для себе присадибну ділянку. Його дружина також працювала на фермі. Володимир був слюсарем тракторної бригади. А праця сільського механізатора, та ще й у літню чи осінню пору -- пекельний труд. Працювати доводилося від світанку до темної ночі і без вихідних. Якою оплатою оцінити таку працю? У тій же статті "Падіння" Володимира звинуватили у тому, що при вступі в колгосп він керувався не прив'язаністю до колгоспу та любов'ю (?) до сільськогосподарської праці (з якого дива її полюбити?). А ця важка праця не надто подобалася Володимирові, постійно скаржився на необ'єктивні заробітки. А ще наголошував: за професією він електрик, а тут доводиться "з гайками вовтузитися". Згодом керівництво колгоспу пішло назустріч незадоволеному працівнику і перевело його на свинокомплекс. Заробіток тут становив 120 карбованців, що на той час – вельми непогана сума. Сільський електрик був дійсно норовистий. На роботу виходив пізніше за інших, з роботи йшов першим. На зауваження бригадира, реагував з великим скептицизмом. Досвідченого механіка тваринницького комплексу взагалі виставив на посміховисько, мовляв: нічого не тямить в електриці. Навіть заявив, що не хоче з таким керівником працювати. Тож Володимир знову опинився у тракторній бригаді. І тут не обійшлося без пригод. Селянин не хотів, наприклад, працювати у неділю. Бригадир скаржився, що іноді не виходив він і в робочі дні.

Настало 23 жовтня 1974 року. Володимир подав заяву про вихід з колгоспу. Здавалося б – ось вона розв'язка, хай іде собі на всі чотири боки (хто б тепер терпів такого?). Заява розглядалася на засіданні правлінні колгоспу всередині листопада. Але члени правління налаштовані по-своєму, цікавилися, чому ж це молодий механізатор хоче залишити колгосп? Володимир мотивував свої наміри тим, що працював у колгоспі не за спеціальністю. Але тодішня система, за якою "намагання зберегти спеціаліста, закріпити в колгоспі молодь", диктувала, здавалося б, єдине правильне рішення членів правління – Володимира з колгоспу відпускати недоцільно, потрібно надати йому роботу за спеціальністю. Цікавим є те, що у питанні звільнення Володимира з роботи, навіть порушення Статуту колгоспу не допущено, адже рішення приймалося колегіально. Володимир, звісно, на це рішення не зважав і на роботу взагалі не виходив. У голови колгоспу та секретаря правління він вимагав єдине – довідку про звільнення. Адже поряд з Ракошином -- Мукачево, а там працювало чимало промислових підприємств. Щоб влаштуватися десь, потрібні відповідні документи. Отож та клята довідка й стала каменем спотикання...

Фатального 26 листопада, після чергової сварки у конторі, Володимир подався у райцентр. Там зустрівся з приятелями, почастувалися спиртним. Повернувшись у Ракошино, чоловік вирішив: у нього один шлях – у колгоспну контору. Тут спершу зчепився з касиром, потім попався й голова. Коли йому порадили прийти тверезим, розлючений Володимир подався додому. Вхопив мисливську рушницю (зброя була незареєстрована) та три патрони до неї. Щоб її зручно сховати, намагався відпиляти частину ствола. Однак це зауважили дружина, двоюрідний брат, який гостював у подружжя, та сусід. Вони завадили Володимиру вкоротити ствол. Але не змогли його зупинити. Ховаючи зброю під курткою, чоловік подався в контору. Забіг в кабінет голови колгоспу і знову став вимагати довідку. Почувши чергову відмову, витягнув рушницю -- і прогримів постріл. Зі зброєю в руках збіснілий Володимир вибіг з приміщення, викрикуючи: "Я убив Кольку...". Невдовзі на вулиці Ракошина його й затримали...

Убивство підняло на ноги все обласне керівництво, працівників міліції та інших відповідних органів. Адже у той час така подія могла трактуватися як політична розправа. Партія своїх активістів неабияк оберігала. Згодом у Мукачево приїхали тодішній заступник начальника обласної міліції Іван Свереняк, заступник начальника управління карного розшуку Василь Орос, інші досвідчені працівники. Було створено кілька груп правоохоронців, одразу ж почалося з'ясування обставин, деталей цієї надзвичайної події, перевірялося, чи не були причетні до організації та скоєння вбивства інші особи. Михайло Карабелеш, який тоді працював у карному розшуку мукачівської міліції, ще з кількома оперативниками виїхав у Сваляву, де за інформацією, знаходився молодший брат убивці Василь. У міліцію доставили його та ще кількох осіб. Врешті-решт "спливли" усі деталі та мотиви цього кривавого дійства.

На початку 1975 року в Ракошині відбувся суд над вбивцею. Чи були інші мотиви вбивства? Невідомо, у всякому разі на суді вони не розглядалися. Державним обвинувачем виступав прокурор Закарпатської області А.А. Кравченко. Як наслідок -- за навмисне вбивство, скоєне у зв'язку з виконанням службових обов'язків, виїзна суддівська колегія у кримінальних справах Закарпатського обласного суду винесла Володимирові вирок – розстріл. А через кілька місяців у "Закарпатській правді" було надруковано невеличку замітку, що цей вирок – виконано...

Трагічно обірвалося життя Івана Кольки. Його зусилля не залишилися непоміченими: був відзначений високими державними нагородами – орденом Леніна, орденом Жовтневої революції, ювілейними медалями. Окрім господарських справ, він займався й громадською та депутатською роботою, був членом обкому партії України, депутатом Мукачівської районної та Ракошинської сільської рад. Іван Іванович вірно служив партії і людям. Можливо, він сам став жертвою недосконалості тодішньої системи, якою, зокрема, регулювалася діяльність колгоспів. Хоча розстріляти людину за якусь там довідку – це справді дико і безглуздо, у який би час це не сталося...

Теги: постріл, смертельний, колгосп, рушниця

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати