Годинникар Володимир Свида: "Час вимагає тиші й витримки"

– Що таке нині годинник? Колись це було дивом техніки, показником престижу, статусу...

– Годинник завжди був у першу чергу предметом вимірювання часу. А вже потім – показником якоїсь зручності чи відповідного статусу. У наш час мало що змінилося, навіть не зважаючи на те, що в кожному мобільному телефоні є годинник-будильник! Більшість видів годинників і досі затребувані: настінні, з боєм, напільні (ті, що стоять на власних ніжках на тумбочках та сервантах), наручні, навіть іноді кишенькові. Годинники і досі є важливим предметом інтер'єру майже кожної оселі. Хтось звик, коли його будить саме звук механічного будильника, хтось любить, коли "зозулька" повідомляє час щогодини... А комусь просто ліньки постійно виловлювати мобілку з сумочки чи внутрішньої кишені, коли хочеться терміново подивитися, яка година.    

– Тобто виходить, що і професія годинникаря затребувана?

– Звісно. У нас нині не вистачає як простих годинникарів, так і якісних, котрих можна не кривлячи душею назвати Майстрами з великої літери. Справа в тому, що, по-перше, попит на ремонт та реставрацію годинників майже такий самий, як за часів Радянського Союзу, а профтехучилища готують значно менше кадрів. Приміром в Україні таких залишилося три: в Сімферополі, Полтаві й Харкові. А по-друге, це ремесло не передбачає мегаприбутків. Воно хіба може сяк-так прогодувати. Тому в наш час молодь прагне знайти кращу "золоту жилу", ніж годинникарство.

– Де вчилися та набирали майстерності закарпатські годинникарі?

– Ще у кінці 60-х минулого сторіччя було створено управління побутового обслуговування і в Ужгороді відкрилося широкопрофільне (досить масове) училище, де одним із напрямів побутових послуг було годинникарство. Випускники мусили забезпечувати потреби новостворених міських та районних так званих комбінатів обслуговування. Навчатися дозволялося лише тим, у кого була вже неповна середня освіта. Заняття тривали рік і здавалися профільні екзамени. Згодом, через років 20, комбінати переформатовувалися, зокрема в Ужгороді всі вже знають будівлю побутових послуг під назвою "Смерічка" (біля універмагу "Україна").     

– Ви також потрапили в годинникарство через училище?

– У 1963 році, коли я закінчував школу, училищ ще не було, лише артілі. Я мав на той час досить склад-ну травму ноги, тому мусив вибирати якусь сидячу роботу. Оскільки завжди цікавився технікою – вирішив зайнятися ремонтом годинників. Так за щасливим збігом обставин став годинникарем. Робота одразу сподобалася, до того ж до кожного з нас були приставлені по одному майстру ще з тієї, Австро-Угорської школи годинникарства. Я був закріплений за відомим майстром Михайлом Спекторманом (загалом у Закарпатті серед годинникарів до війни було чимало представників єврейської національності. – Авт.). Якщо до співпраці з цим майстром я просто любив копирсатися в техніці та щось майструвати, то опісля навічно прикипів до годинників, осягнув естетику механізмів. Спекторман умів зацікавити як з технічної, так і з естетичної та художньої точки зору. Зокрема привити думку про те, що лагодити годинник – це продовжувати йому життя. І справді, донині прикладаючи до вуха "здоровий", полагоджений годинник, який чітко цокає і вимірює час, у мене якесь особливе відчуття. Мовляв, я вилікував його від "хвороби"!

– Скільки треба вчитися, аби освоїти бодай ази професії?

– З нуля (маючи обов'язково при цьому таку собі жилку, любов до техніки та маленьких механізмів) – знадобиться до 2 років. Та й відзначу, що в кожній професії сфери обслуговування є так звані "ремісники", а є Майстри з великої букви. І щоб стати Майстром не вистачить і 10 років. До того ж слід мати хороших вчителів, бажання самовдосконалюватися, читати книги з техніки ремонту та реставрації, слідкувати за новинками та багато іншого. Відзначу, що таких висококваліфікованих спеціалістів було у всі часи обмаль і знали їх поіменно. Нині майстрів старої школи в місті 7-8.     

– А якими якостями має бути наділена людина, що прагне освоїти фах годинникаря?

– Одними з головних якостей, необхідних для успішного годинникаря, є посидючість і уважність. Адже навряд чи запальна людина, холерик буде в захваті від такої роботи. Оскільки годинникарство вимагає не тільки гострого зору, але й точності рухів, важлива добра координація, "тверда рука". Ну і те, про що я вже згадував: "технічна жилка".

– Яка специфіка спеціалізації годинникарів? Механічні, кварцові та електронні годинники потребують різних навиків і вмінь...

– "Механік" знає послідовності операцій розбирання й складання настільних, напільних і наручних механічних годинників, причини, що викликають порушення їхнього ходу. При необхідності, зробить і токарські операції. Висококласному фахівцеві під силу й індивідуальний ремонт, і регулювання механічних годинників будь-якого калібру й марки, виготовлення й заміна зношених деталей, складання складних вузлів, заміна годинникових каменів, урівноваження годинникового балансу, регулювання ходу. Годинникарі-електронники ж повинні знати принцип роботи механізмів і методи виявлення несправностей окремих елементів, уміти користуватися вимірювальними приладами для перевірки елементів живлення, розбиратися в основах електро- і радіотехніки. "Електроніки" також займаються регулюванням і складанням наручних та настільних кварцових годинників, ремонтом і регулюванням генератора, виявленням і усуненням несправностей в електричних схемах тощо.

– У вас яка спеціалізація?

– У нас цінується універсалізм. Коли років 25-30 тому з'явилися кварцові годинники, а згодом і електроніка – довелося брати в руки літературу та підчитати, аби бути компетентним. Але найприєм-ніше мені працювати з "механікою".

– Які замовлення переважають у наш час і чи трапляється ще щось вартісне, елітне?

– Загалом з початком кризи у сфері послуг переважають дрібні замовлення. У нас це заміна елемента, лагодження браслета чи ремінця тощо. Дорогі речі несуть рідше, адже над ними слід більше посидіти, відповідно й ціна вища. Загалом дорогий або антикварний годинник вимагає особливої уваги. По-перше, це велика відповідальність, тому й реставрація у нас триває не менше тижня. І такі замовлення намагаюся виконувати ввечері: тоді спокійніше, ніхто не відволікає.
– Якісь конкретно антикварні годинники (з тих, що реставрували) запам'яталися?
– Звичайно. Ще з перших днів роботи. Тоді годинники були більш різноманітні: з гравійованими корпусами, масивні, зі срібним обрамленням, механізмами з благородних металів. Нині, звичайно, такого менше. Але все ще потрапляють до рук давні "Добси", "Омеги", "Шафгаузени", "Тіссоти" як наручні, кишенькові, так і настінні з боєм. Нещодавно мав на реставрації настінних "австрійця" та "німця". Досить складні машини, навіть із четвертним боєм! Один з них мав майже 200 років: масивний, більше півметра "зросту", бронзове лиття. Такі використовувалися для декору камінних залів у замках та багатих садибах. 

– Як проходить крок за кроком процес "діагностики" та усунення дефекту чи поломки?

– Спершу слухаємо клієнта – причину його візиту. Далі відкриваємо кришечку, дивимося й даємо оцінку пошкодженням чи дефектам. Кажемо орієнтовний час, потрібні "операції" та ціну. "Серйозні" годинники залишаємо мінімум на тиждень:  реставрація – річ кропітка. Крім ремонту слід все відрегулювати, перевірити. До того ж іноді втручається така штука як приховані дефекти. Ти знаходиш одну або кілька "хвороб", а біда виявляється ще в іншій, яка навіть після ретельного огляду не помітилася. Доводиться перебирати по кілька разів. Найдовше із замовленням мордувався майже місяць. Зате для кожного виробу даємо гарантію мінімум на півроку.

– А який годинник на руці в годинникаря?

– Механічний звичайно (співрозмовник знімає із руки позолочене диво. – Авт.). "Швейцарець" середнього класу, якому вже чимало років – фірми "Колбер". Заводиться від рухів руки, тобто майже автоматично. Особливість цієї марки в тому, що дно у нього прозоре: видно механізм із 25-ма штучними рубіновими каменями. Останнє – це не розкіш, а швидше запорука довговічності: вісь із сталі має бути в рубіновому камені, аби запобігти швидкому зношуванню через постійне тертя. Такі годинники можуть прослужити більше 100 років!

– З якими проблемами крім кадрів стикаєтеся в професії?

– Зокрема це замовлення запчастин. Більшість годинникових заводів – у Росії. З розпадом Союзу стало важче діставати деталі до годинників. А попит найбільший нині саме на радянські командирські годинники, "Польоти" чи "Ракети". Також потрібні деталі і для "японців" – "Орієнт" та "Сейко" (бум їхньої купівлі був у середині 90-х і тепер прийшов час першого-другого  ремонту). Добре, що нині вже в Києві є оптовики, які предметно цим займаються, бо було зовсім сутужно.

– Який "антураж" годинникової майстерні?

– Наша майстерня відноситься до невеличких за габаритами й обладнанням. Виконуємо майже все руками та ручними інструментами: пінцетами, тисками, затискачами, пресами для виготовлення скла тощо. Є ж необхідний для кожної майстерні апарат для комплексної перевірки механічних годинників.      

– Які плюси та мінуси фаху?

– Кожна улюблена робота поглинає людину, захоплює. Особисто мене, крім зазначеного, праця над годинником заспокоює. Моя професія – інженер, працював чимало часу за фахом (зокрема був головним інженером "Смерічки"), перебував і на організаційній роботі (налагоджував систему сфери послуг у нашому комбінаті). Це відбирало чимало сил та енергії. А вечорами я сідав за годинник і заспокоювався, відновлювався психологічно. Мінусів як таких не бачу. Міф про те, що в годинникарів псується зір – перебільшення. Сидяча робота також не вельми шкідлива, якщо займатися фізкультурою. Тож вважаю що улюблена справа, на відміну від постійного втуплювання в телевізор або сигарет-алкоголю, не може бути шкідливою.

– Чи є кому передавати майстерність і чи є молоді годинникарські кадри в області?

– Є звичайно, але небагато. Причина насамперед фінансова. До того ж нині молодь все менше вибирає виробничі професії. Добре, коли певна справа передається з покоління в покоління. От мій молодший колега, з яким працюємо пліч-о-пліч у майстерні, перейняв професію від батька. Я ж намагався якось затягнути свого сина в годинникарство, але побачив, що це не його і силувати не став. Нині ж, на жаль, вже роки не ті, аби брати учнів у науку. Втім сподіваюся, що якісні годинникарі не переведуться зовсім, адже лікувати час потрібно завжди!

Теги: годинник, час

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати