"...У великому, і в найменшому..."

 

30 квітня 2007 року він відійшов від нас несподівано і несправедливо, заскоро і безповоротно.

 

Ще в неділю на­крес­лювались плани.

 

А ніч на понеділок виявилась без­жаль­ною.

 

Петро Скунць – “звичайний сумний чоловік”, що вмів бачити і слухати, Поет – “істота неземна”, що знав переконати і відстояти, Син, Чоловік і Батько, що міг пояснити, підтримати і заробити, –  передчасно за­вер­шив свою життєву битву, не давши “спотребити” цей світ нікому; перенісся на “нову небесну магістраль”, щоб зустрітися там “зі своїми” і посилати живим гор­дос­ті, совісті, духу; щоб впасти в українську землю і вос­крес­нути на карпатських просторах вічним, розкішним і живильним горіхом…

 

Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.

 

 

Тарас Салига найточніше окреслив при­сут­ність Петра Скунця у цьому світі: “Це голос захисту і са­мо­захисту… Захисту людського в людині, морального в мо­ралі, правдивого в правді, захисту національного в родовій спадщині і народній генетичній пам’яті, інакше – захисту мови, культури, звичаїв, захисту “я” і свого май­­бутнього”. Справді, все, що робив цей чоловік за жит­тя, все, чим жив і у що вірив, освячено величним і світлим, безборонним і трагічним образом України… Во­­на – під засіяним журавлями небом, у високих веснах, і огненних смереках – “народжена в рабстві”, “роз­чав­ле­на танком”, от­ру­єна Чорнобилем, роздавана й роз­про­да­на, збирає крих­ти з панського столу, та все ж го­ту­є­ть­ся стати Дер­жа­вою. Б. Червак у цьому дискурсі за­ува­жив, що “Петро Скунць – поет послідовний і за­тятий. Ще з тих далеких часів, на фоні партійно-кол­госп­них за­ми­лувань, що були обов’язковим еле­ментом усієї твор­чос­ті, він наважився відкритим текстом заявити: “Є та­ка кра­їна Україна, де живуть Шевченко і Франко”. І з то­го ча­су він не відступає ні на крок, щоб свою Україну від­стоя­ти і утвердити”. Вона стає його духовним осер­дям, “вростає у кров і мускули”:

 

 

Йому болить, коли фальш, цинізм, продажність, про­гинання, рабські звички стають “моральним ко­дек­сом” сучасних “патріотів”. Поет застерігає від гріходіянь і словом, і ділом: будують РЛС – він на мітингу протесту, йде­ться до Незалежності – він очолює Рух, знімають Яво­рівського – він надсилає телеграму підтримки, ви­би­ра­ють Президента в 2004 – він пришпилює оранжову стріч­­ку… А попри те – Петро Скунць видає поетичні збір­ки, редагує різноманітні рукописи та “Карпатську Ук­­раїну”, працює з мо­ло­ди­­ми авторами, серйозно за­йма­ється перекладами, пи­ше публіцистичні та літера­ту­ро­з­навчі статті, їздить на зустрічі з читачами.., одержує На­ціональну премію імені Тараса Шевченка. І кожний його крок – це шукання й утвердження національної іден­тичності, зосередження на тут-бутті нації, чесний і впер­тий шлях до національної істини. Як зазначає Пет­ро Іванишин, “саме до цих генеральних заповітів по­стій­но апелює у своїй творчості П. Скунць, формуючи на­ціо­нальну ідентичність і свого протагоніста, і часто змар­гі­налізованого радянським режимом реципієнта”.

 

 

Один Петро Скунць міг протистояти – і протистояв! – натовпу. Це була Правда і Совість закарпатського пись­мен­ства. Можливо, його слово не завжди давало йому хліб, та комусь воно розкривало очі, хтось позбувався стра­ху, а в когось виникало бажання жити…

Якось зовсім спустіли ужгородські вулиці… Колись на них можна було зустріти Петра… Випити кави чи чар­­ку-другу, відвести душу й послухати нового вірша… Він фантастично вмів реагувати на найменші перепади су­спільної й твоєї душі, швидко запалювався до бесіди й терп­лячи вчив дітей поетизувати, до будь-якого ювілею пи­сав достойного вірша і не комплексував перед най­ви­щою трибуною. Він міг бути різким і безжальним, а міг – іронічним і сентиментальним. І у великому, і в най­мен­шо­му він залишався Скунцем. “Скунць… характерник і ви­разно індивідуальна та самобутня особистість. Він ні­ко­ли “не грав чужих ролей”, не підлаштовувався навіть під тих, кого любив на всю повноту свого серця. Він зав­ж­ди виконував власну роль – роль Петра Скунця – у жит­ті й творчості…” (Тарас Салига). Він “навчився від­кри­то жити й відкрито говорити про життя. Він на­вчив­ся викликати вогонь на себе й брати на себе від­по­ві­даль­ність…” (Олександра Ігнатович). Таким Петро Ми­ко­ла­йо­вич і залишився в па­м’яті тих, хто його знав. Здається, що якраз на третю ро­ковину Скунць дописує собі вірша:

 

 

Дописує і проростає розлогим листатим горіхом, у бла­годатній тіні якого ти набираєшся сил, віри і лю­бов­і­­…