Один із найтитулованіших фізиків Закарпаття зустрів 60-річчя

Він – двічі Соросів­ський доцент, кількаразовий переможець конкурсних проектів українсько-угорського, україн­сько-болгарського та україн­сько-турецького міждержавного науково-технічного спів­робіт­ництва. Він – зовнішній член Угорської Академії Наук, фігурує в американському виданні 2007 року "Хто є хто в світі". Перед розмовою зі вченим я погортав курс його лекцій "Фізика і технологія нанооб’єктів". У мене, як філолога, дах зривало від специфічної термінології, чудернацьких формул, складних формулювань, тому  я  й сфокусував  увагу на житейську площину професора.

"Ми були постійно причетні до розробок потужних лазерів"

– Дитинство у мене асоціюється і з Репинним (село на Між­гір­щині. – Авт.), – розповідає нам пан Володимир. – Там уперше я побував, коли мав 11 років. У бабчиній хаті, що вже належала тітці Гафії, пригадую свіжо намазану глиною підлогу, як любив залазити на велику піч. Не забуду й небезпечні дитячі забави. Приміром, мій двоюрідний брат, знайшовши купу патронів (неподалік же проходила лінія Арпада), пригорщу дав і мені. На березі річки ми кидали їх у вогнище, самі пригиналися і чекали. Вибухи, свист куль народжували гострі відчуття, як сказали б нині, усе це додавало адреналі­ну в кров. У селі я відпочивав тиждень-два, милуючись мальов­ничою природою, ходячи по горах, випасаючи корів. Відвідував і дядька Дмитра Тарахонича, котрий, до речі, був відомим регіональним політичним діячем, зокрема в 1944-му на І-му з’їзді народних комітетів Закарпатської України проголошував Маніфест про возз’єднання краю з Україною.

– Як ви обрали шлях фізика?

– У радянських школах доволі добре була організована профорієнтаційна робота. Учні старших класів проходили практику на заводах. Я потрапив на "Мукачівприлад". Мене, юнака, захопило виробництво приладів, їхня конструкція, і вирішив записатися на курси телемайстрів, де вивчав основи радіо­електроніки, набув початкових навиків ремонтувати радіо й телевізори. Лекції вів Павло Бескид. Радіофізикам це ім’я багато про що говорить. Закінчивши школу з золотою медаллю,  дізнався, що в університеті відкривається відділення радіофізики й електроніки. На вступному іспиті мені, зокрема, випало питання про підсилювачі. От і нагодилося навчання на курсах. Я накреслив потрібні схеми, розповів детально, після чого почув від декана, професора Івана Запісочного: "Вам більше не треба складати іспитів". Далі – служба в армії, Прикарпат­ський військовий округ, на посаді начальника зв’язку мотострілкового батальйону. Штрих до теми: генерал Іван Свида, нинішній начальник Генерального штабу, Головнокомандувач ЗСУ, – це мій однокурсник, з яким ми чотири роки жили в гуртожитку в одній кімнаті…
Восени 1974-го я був зарахований в аспірантуру при кафедрі фізики напівпровідників. Через кілька років захистив дисертацію. Глибоко вдячний Дмитрові Чепуру, котрий сприяв моєму науковому росту. Завдяки йому я побував на стажуванні в Ленінградському державному університеті у світо­знаного професора Зої Борисової. Крутитися в колі видатних учених – це надзвичайно корисна штука.

– Поясніть, будь ласка, доступно, у чому суть ваших винаходів…

– (Усміхається). Спробую бути максимально простим і лаконічним. У 80-их роках Президент США Рональд Рейган озвучив плани протиракетної стратегічної оборонної ініціативи, а простіше так званих зоряних воєн. У відповідь і радянські вчені сушили голови над створенням потужних лазерів, які можна було б вивести на орбіту і які б на платформі оберталися навколо Землі. І коли якийсь космічний об’єкт вимагалося б знищити, перетворити на метало­брухт, то з лазера пускався би усепробиваючий промінь. Тоді таку функцію виконували лазери СО-2. Словом, ужгородські фізики завжди мали своє поле діяльності – створення променевостійких оптичних покриттів, які в основному використовувалися в оборонній промисловості. Замовниками виступали Москва і Київ. Я й був постійно причетний до цих розробок і досягнень (ще див. біографічну довідку. – Авт.). Щоправда, лауреатом Державної премії не став, бо був надто молодим. Зрештою, тоді 10 ученим  її присудили за впровадження технології одержання нових матеріалів та елементів для оптичної електроніки й лазерної техніки.

"У Німеччині 22 радянським фізикам запропонували отримати статус біженця"

– Відомо, що під час горбачовської Перебудови радянські фізики почали обмінюватися досвідом із зарубіжними колегами. Бо доти між ними стояла  глуха стіна…

– Уперше я потрапив на міжнародну конференцію з аморфних і мікрокристалічних напівпровідників у середині серпня 1991 року. Хоч і вперше, зате вельми пам’ятно. Німеччина, місто Гарміш-Партенкірфен. Науковці світу спілкуються між собою так званим середньоєвропейським варіантом англійської мови. Одного "гекачепістського" ранку підходить до мене власниця пансіонату і німецькою: "Горбачов капут!" Дивлюся – на столі подвійна порція харчування. Це був вияв співчуття. Після обіду ми з колегами прийшли до керівників оргкомітету. Обличчя їхні – сірі. Згодом німці запропонували всім нашим 22 фізикам отримати статус біженця. Жоден не погодився. Але три дні ми сиділи перед телевізорами. І коли стало ясно, що ГКЧП "капут", то полегшено зітхнули й  повернулися на конференцію.

– Коли, як і за що ви двічі отримали звання Соросівського доцента?

– Узимку 1994 року мільярдер Джордж Сорос заявив про створення Міжнародної програми освіти в галузі точних наук для  підтримки кращих учителів, студентів, аспірантів, доцентів, професорів. Конкурс на ґрант і відповідне звання проводився за суворими критеріями – на основі комп’ютерного аналізу таких показників, як кількість публікацій, наукове керівництво дослідницькими проектами, індекс цитування праць у світовій пресі, тобто до уваги брався широкий спектр наукової роботи. Я й вирішив узяти участь у конкурсі, надіславши свої дані, копії документів, які засвідчували мої здобутки. Якщо двома словами, то ось як і за що. Що­місяч­но упродовж року я отримував пристойну премію, яка, до слова, в енну кількість разів перевищувала в грошовому вимірі будь-які державні нагороди.

Цікаво, що на Заході на тебе дивляться як на справжнього професора, коли посилання на твої праці сягає позначки 100. Я цей бар’єр уже перестрибнув. Багато це чи мало? Очевидно, мало, оскільки знаю зарубіжних учених, у котрих ця цифра у кілька разів більша. Щоправда, завважте, що ми стали відкритими для світу лише в 1991-му.

Трапилася зайва нагода і назвати своїх найуспішніших учнів. Це Роман Голомб. Тричі побував у Швеції. Він там  беззаперечний авторитет бодай  тому, що нещодавно мав можливість за квотою бути присутнім на церемонії вручення Нобелівських премій. Роман займається науковою діяльністю в лабораторіях на найсучаснішому обладнанні, вартістю в два-три мільйони євро. До речі, має одну публікацію, на яку науковці вже посилалися 40 разів. Рівень маститого вченого! А людині перевалило лише за 30.  Пишаюся також Миколою Верешем, на котрого також посилаються понад 100 разів. Наразі працює в Будапешті. І знову ж таки: науковцю нема й 35 років.

– Чи бували в лабораторіях "чепе"?

– Мабуть, ви маєте на увазі вибухи, пожежі, обвали стелі? (Усміхається). Мушу вас розчарувати: не бували. Однак "чепе" я вважав, коли при проведенні якогось експерименту опинявся в глухому куті, тобто не міг пояснити чи результати дослідження, чи окремі його процеси. Тоді морально гриз себе, мовляв, не вмію, не можу, сидів у заціпенінні. Приміром, лише тому, що відбувається в речовині при опроміненні, можна присвятити все життя. І врешті звисновкувати, що це безконечна справа.

"Майбутнє – за штучним інтелектом, оптичними комп’ютерами…"

– Ви віруюча людина?

– Я виховувався в християнських чеснотах, але до церкви не ходжу. Водночас не звик списувати всі незбагненні явища на Бога або Світовий Розум. Адже минають роки і те, що вчора не піддавалося розумінню або не піддається нині, завтра стане очевидним. Щоправда, вірю у невичерпність пізнання природи всесвіту. Це абсолютно нормально, коли вчений зрозумів одне явище, натомість  виникло десять нових загадкових.

– До чого рухається наш технічний прогрес?

– Неможливо заглянути дуже далеко, хіба що в ближчу перспективу. Торік у Каліфорнії помер двоюрідний брат мого батька Алекс Міцо, батьки якого емігрували з Репинного в США перед Першою світовою вій­ною. Свого часу він конкурував із Білом Гейтсом у частині розробок програм для комп’ютерів. Алекс – автор чудової монографії  "Цифрове логічне тестування і симулювання" (використовується у вишах понад сорока країн!), де йдеться, зокрема, й про створення штучного інтелекту на основі нанооб’єктів, про фантастично швидку обробку інформації методом розпаралелювання і т. ін. У цьому зацікавлені насамперед військові.

У майбутньому ж і одна хвилина може стати вирішальною, не дай Боже, у війні.
Не секрет, що будь-яка книга відстає від того, що робиться в науці, в середньому на три роки, стаття – на півроку-рік. А в окремих напрямках науки вже вимагається не посилатися на праці, яким більше восьми місяців. Тобто оновлення знань відбувається феноменальними темпами: спеціаліст високого ґатунку, випавши з якихось причин із процесу на рік, повинен починати практично з нуля.  

– Над чим працюєте нині?

– Займаюся фундаментальними дослідженнями. А саме будовою речовини, яка знаходиться в склоподібному стані. Люди знають скло оксидне, я ж потію над халькогенідним, досліджуючи його структуру, аби покращити властивості, застосовую різні оптичні методи.

Наступне покоління комп’ютерів – оптичні. З перемикачами, що працюватимуть швидше мільярдної долі секунди. От і наразі готую доповідь про надшвидкі перемикачі на основі  оптично нелінійних матеріалів, з якою влітку виступлю на конференції в Будапешті.

– Як воно, коли 60?

– Нічого особливого. Ювілей як ювілей. Я працюю, сповнений задумів та енергією їх реалізовувати.

У доробку – 9 авторських свідоцтв на винаходи

Володимир Міца народився 12 квітня 1950 року в Мукачеві в сім’ї службовців. Батько Михайло – відомий господарник кінця 50-их років, за трудові успіхи був нагороджений орденом Леніна. Мати Єва працювала завкадрами радгоспу ім. Димитрова в  Росвигові, нині – на пенсії.

З 1972 по 1974 роки служив в армії офіцером на посаді начальника зв’язку мотострілкового батальйону. Далі три роки навчався в аспірантурі. З 1979 по 1983 роки працював у науково-дослідному технологічному інституті телетехніки "Електрон" у Мукачеві. З 1989 по 1991 роки – докторантура. З 1991-го – доцент кафедри твердотільної електроніки, з 2003-го – професор цієї кафедри.

Перші наукові роботи були присвячені порівняльному аналізу структури ближнього порядку й електронних станів у променевостійких некрис­таліч­них напівпровідниках. Прикладна значимість роботи захищена автор­ським свідоцтвом. У мукачівському  технологічному інституті організував лабораторно-дослідну дільницю, де на унікальному обладнанні провів науково-прикладні дослідження та розробку плоских порошкових електролюмінісцентних пристроїв відображення інформації великих розмірів. Уперше в плоских екранах у якості контрастуючих і струмообмежуючих шарів було запропоновано застосувати плівки на основі халькогенідних стекол. Розробка захищена 7 авторськими свідоцтвами, а техдокументація закуплена заводом "Арсенал", де здійснено серійний випуск плоских екранів. У наукових роботах останніх років приведені нові фундаментальні експериментальні й теоретичні результати про резонансні спектри комбінаційного розсіювання світла та роль нанокластерів у формуванні структури й електронних станів у складних некристалічних напівпровід­никах.  У доробку фізика понад 250 наукових праць, кілька посібників, 9 авторських свідоцтв на винаходи.

Старший син Владислав – начальник управління розвитку підприємництва і ринкових відносин Головного управління економіки ОДА. Молодший Олександр – голова Ради молодих учених математичного факультету, доцент кафедри кібернетики і прикладної математики УжНУ.

Теги: фізик, УжНУ, винахідник, Міца

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати