Закарпатська Верховина: Жив-був високо в горах винахідник-самородок

Цей чоловік звікував під горою Стовба, що на закарпатській Міжгірщині, в урочищі Гримоти, поблизу села Репинне. Що особливо вражає: в радіусі трьох кілометрів - жодної хижі. І кого не запитав про 78-річного Івана Бурдуна в селах і присілках, почув в різних варіантах одну думку: "Твердо чесний чоловік". А також твердо розумний і добрий - від природи, бо прожив в її обіймах.

Закарпатська Верховина: Жив-був високо в горах винахідник-самородок

Він уміє робити все, що мусить знати селянин-горянин, до того ж ремонтує будь-які механізми. Ще в темні часи засукав рукави і став винахідником. Вже 4 роки, як небога пішов з життя, але його добре діло не забувається. Це інтерв’ю з ним — це спомин про нього, його мудру інженерну думку, застосувати яку не похибило б і нині…

Четверо верховинців усюди держалися за руки

— Іване Федоровичу, як вам жилося в дитинстві, що тямите з молодих років?

– Ще мій няньо прийшов у сю зворину в прийми з Вишнього Бистрого. Прийшов за калачиком (клаптиком. — М.Ф.) землі: її тоді скупо было. Мама й няньо зійшлися дуже бідними, і я туй ся родив, у цуравій зимівці, а пак (потім) лише батьки хижу збудували.       Няньо не мав ниякої спеціальности, весь час робив у лісі, а заробіток — мізер. Мама в жида не могла заробити більше коруни на день, і той раз на день давав їсти. Довго-сьме й корови не мали. Няньо фурт (постійно) у жидів гроші зичив, брав на віру. Раз двом завинив — по 600 корун. Лише вівсяник (хліб вівсяний), булі (картопля) та капуста — усе, на чому-сьме росли.

До школи ходив у Тюшку, і в малих класах дуже-м тяжко ся вчив, доки не пішов у ріст. А в 4-му прийшло до мене знання: що вчитель не дасть – раз-раз виконаю та й сиджу собі. “Що сидиш?” — звідає вчитель. Так і так, кажу. Даколи пак просив мене, обы іншим пояснював. Перейшов у 5-й клас. Март 1935 года. Роботи неє (немає), криза, і няньо не в силі заробити: виплете решето й понесе у Лисичево, а звідти принесе жменю борошна. Мені вже 14 годів было, коли з’явилася робота нижче Волівця — ліс рубати. “Бери торбу — йдеме на роботу”, — повів тогди няньо. “Мушу до школи ходити”. — “Ходи, лиш я на тя робити не буду. Ходи цуравий і голодний”. Так я не закінчив і 5-й клас. Тямлю, як нині: множити так-сяк умів, а ділити – ні. Якщо треба было ділити, то якось по-своєму додавав, множив та й виходив на путь.

— Тож як ваші перші самостійні кроки?

— А нияк! Жили-сьме з няньом по лісах, доки мадяри сюди не прийшли. І забрали мене в мадярську армію. В армії за місяць не могли присягу прийняти: як лиш виходили в поле — тривогу піднімали. Від нальоту розбігали-сьме ся, як миші, по полю. Айбо від війни Бог миловав, бо чехи відступили чесно: на возах та машинах пішли долі Воловим на Хуст, шандери (жандарми) лише у воздух стріляли. Я якраз лежав у волівській больниці. Я робив на фабриці, на пилорамі. Раз у котел носив дрива (дрова), а з-під нього гаряча-гаряча вода йшла. Не закрив-им воду та й ноги дуже попік. Тому й мусів сім тижнів відлежати.

Раз пообідали, пішов я мити свої бляшанкы. Вертаюся, а офіцер командує: “Слухайте, русини! Ідете на фронт!” Усе нове нам дали – обмундирування, навіть зброю. А через годину наказ: “Нікуди не йдете”. Так ми лишилися дома, хоч два місяці нас ошколовали. Раз лиш нашу форму забрали і всіх привезли в Новий Сад. Роздягнули й дали якесь посліднє цурячко, геть цураве. Загнали в табір, а в три тижні — в казарми, просто в дріть. Пак прийшли прикордонники й вишикували по 50 чоловік. Усі напуджені, звідають: “Куди будуть везти?” — “Німцям, мило з вас хотять варити”. Хлопці давай ревати (плакати). “Мамко моя!” — один реве, другий: “Мила моя, ци увидимося ще?” Спаковали в маржинські вагони дві тисячі чоловік (і серби были між нами) та й відправили в Германію. Німці нас перебрали, помили, дали один покровець, одне ліжко на двох. Далі нас по зросту і по фізичному здоровлю відбирали. Брали по 20, 30, 40 чоловік. Тогди ми їх і виділи! Так розібрали до послідку. (Задумався).

— А вас куди?

— Лишилося 20 хлопців. Німецькый офіцер каже: “Мені треба 18 чоловік”. А ми, четверо цімборів, — Глеба з Тюшки, ще живе, Черепанинець та Гавран із Буківця — дуже держалися вороха (купи). Коли нас розбирали, за руки сьме ся всюди держали. Якщо одного б’ють, то най усіх б’ють, якщо одного вбивають, то най усіх убивають. Або кудись на роботу — оби сьме всі у воросі робили. І так Бог судив, що у воросі ми ся зостали до кінця. Взяли нас у пожежну команду. Там робили-сьме, доки руські не прийшли.

Як електростанцію люди сплутали з трактором, а КДБ — з міліцією

— Піднімався до вас, аби довідатися про те, яка то у вас вийшла електростанція: коли люди світили лампою, ви вже — електрикою. Як то так?

— Що там казати?! Біда заставила. По війні нафту ніде не мож било дістати. Прийде вечір, а неє чим світити в хижі. Надумав я в одного знайомого купити 6-вольтовий динамік із біціґлів (велосипеда). Ходжу з ним, кручу, як дітвак, радий, що лампочка світить. Недовго думаючи, узяв тото та й прикріпив на куделю. Треба вечерю зварити — ткось єден крутить. Або сам сиджу, кручу, вечеряю. Так зиму визимували. Айбо набридло то мені. Тогди ламаю голову, як то все на воду покласти.

Узяв велосипедне колесо й водяне і приробив на воді з динамков. Річка мала такий крутий бережечок, де я і підставив жолоб. Зверху жолобом вода падала вниз і крутила колеса. Пізніше поміняв велосипедну динамку на тракторний, 12-вольтовий генератор. Уже світило три лампочки — в хижі, майстерні та стайні. Отака-то моя електростанція! І пробив-им із нею з 1946 года по 1981-й — доки не добилися, оби сюди проклали лінію. Біда ж у тім, що вода стала міліти: коли висихала, то й світло зникало.

— І чому потік так сильно обмілів?

— Доки не проводили газопровід, доки сюди не возили труби – і вода великою била, і риби доста. Як трактори пішли, риба — пструги, клени, бабці — пропала. І не може відтогди вкоренитися, тікає звідси. Та як не тікати їй, коли води — корові не є ся напити.

— То правда, ніби Комітет державної безпеки забороняв вам тримати електростанцію?

— Та де: то вже казки, нащо брехати. Може, люди з трактором плутають, який у мене міліція забрала. Іван Льопко, мій цімбор, робив у гаражі в колхозі токарем, а я на молотарках. Усе-м приходив до нього й просив: заточи мені тото ци тото. А раз Іван мені каже: “Продаю трактор: не дають ми на нім їздити”. Я подумав та й вирішив купити того трактора. А десь в Умані (ци в якого чорта!) щось покрали. Юра, брат Івана, мотори звідти виніс, коробки передач та й так помали два трактори склалося. А туй набасували за Юру в газету: такий і такий чоловік трактор має, калимить, возячи цеглу, мовляв, тому в Латвію на заробітки не хоче їздити, словом, зробили з того політику. Знаєте, які люди: завидовали та й радо донесли. То не стаття, а суцільна брехня. Айно-айно, і в Юри, і в мене забрали трактор. Ми пак здали їх на металолом. А Юру ще тьогала міліція: їздив, неборак, в Умань, оби довести, що йому все дали списане. Врешті чоловіка виправдали, лишився невинним, айбо кілько нервів пішло.

— Прийшли руські. Що можете вповісти за ті роки?

— У 47-му годі настала голодовка. Хліба — ані крихти. Много повмирало людей, по три-чотири дні не їли. А я того року ще й женився, запалення легенів дістав. Два місяці відлежав. Прийшла весна, а я слабенький, як прут. Туй булі садити, при хижі робити, а я нич не годен. А мавим камінь-наждак — ножі точити. Та й ножів по хижах не вистачало. За тоті ножі ми й прожили 47-й рік. То ще історія! Єдного вечора нич не мали-сьме їсти. Видоїли корову, порозливали молоко в горнята та й лягли спати із жоною. Е, не спиться: в череві мухи літають, бринять. Тогды й думаю: “Нащо я женився?! Та ще й жону таку взяв, що ні вітця, ні матері, з мачухою жила. Узяв сирохманку, оби тепер у сій зворині й умерти”. Лежу, думаю. Ледве заспалисьме. Раз лиш під рано, день ся робив, ткось дуркає у вікно й гойкає: “Федоре! Федоре!” Няньо встав, вийшов. Говорили, говорили, довго говорили. Тогди няньо заходить: “Ти спиш?” — “Уже ні, — кажу. — Що треба?” — “Вставай, треба чоловікови з Лозянського ножі зробити. Приніс за сесе три кіла фасулі й три кіла борошна. Зроби — і голодними вже не будеме”. Я встав, скоро й на совість тото поробив. Чоловік радий пішов: він ґелетки (дерев’яна посудина) робив, і йому ножі терміново знадобилися.

Тогди я зробив ще 10 ножів. Няньо взяв та й поніс їх у Лисичево. Приходить звідти третого дня. Приносить фасулі та й паляницю таку, як решето, мелайну з кендериці. І каже: “Іди дале роби ножі, бо люди твердо много просять. Уже можеш не боятися: голоден не будеш”. Так ми пережили тоту голодовку. Жона крутила колесо, а я точив ножі.

— Кажуть, у вас золоті руки…

— Може, й так воно, може, й ні. Айбо життя много чого навчило: коней кувати, плуг робити, ґелетки для сиру, борошна, капусти... Одну пилораму привезли в Тюшку. Жид закупив туй ліс, розробляв та й у Воловець возив на конях. То ішло як лісоматеріал. Помали-помали і своїм розумом зробив я токарню. І давай пили виробляти. Брав американську як зразок, сюди-туди та й намудрив, як нашу — не гіршу від тої — робити. Доста я тих пил наробив, може, й тілько, що великою машиною чоловік не повіз би, може, й тілько, як волосся на голові…

“Коли червак в’їсться у хріновий корінь…”

— Ваша хижа серед гір одна як перст. Не страшно вночі? А звірі?

— Звиклося. Донька Олена, зять Іван, онуків двоє при мені та й живеться помали. Пасеме худобу — трьох корів, овець, коней. Олені сюди взимку звикли сходити, визбирують сіно по полю. Зайців много. Вовк тиждень тому проскочив неподалік хижі, пішов на Сухий та й лоша там покусав, у Репинному вівцю з’їв. Літісь (того року) медведя виділи: туй перейшов та й почалапав на Тюшку. Айбо вже тілько звірів неє, як колись.

— І, будь ласка, відверто: любиться вам тут жити?

— Як би то тобі, хлопе, повісти? Є такоє прислів’я: коли червак в’їсться у хріновий корінь, то й про ліпший не знає, у ньому й сидить. Мені видиться, так і в мене… Чудно мені было вертатися сюди по війні — так далеко від людей жити. Айбо раз у Германії така туга мене охопила, що лежу на постелі й думаю: “Я ниґда вже не увижу ні няня (мама моя в 42-му вмерла), ні сю зворину”. І моливимся: “Господи, кобим обстався живий, коби тота дівка не віддалася, що мені нарекли її, коби няньо трохи землі предав, то ниґда відти не вийду й на перст, бо біда наїла світу”. Прийшов додому живий, здоровий. І дівка не віддалася.

Бог дав п’ятеро дітей, чотирьох розкидало по світу. Айбо я мушу туй дожити свій вік. Куди вже йти?! Така судьба!..

Михайло Фединишинець, "Верховина"
17 лютого 2010р.

Теги: Міжгірщина, Репинне, Стовба, Іван Бурдун

НОВИНИ: Соціо

18:07
З огляду на сильні дощі на Закарпатті підвищаться рівні води в річках
15:46
Аспірант біологічного факультету спільно із закордонними науковцями досліджує букові деревні "водойми"
15:35
У Рахові запрацював унікальний музей гуцульської бриндзі
15:20
/ 2
В Ужгороді тривають громадські обговорення щодо перейменування однієї з вулиць на честь єпископа Мілана Шашік
14:12
/ 3
В Ужгороді облаштовують автобусні зупинки
13:18
Понад 600 безробітних з інвалідністю скористались послугами Закарпатської служби зайнятості
11:21
/ 1
На Берегівщині повернули в державну власність землі вартістю близько 2 млн грн
11:19
До 30-річчя Міжнародних спортивних ігор школярів в Ужгороді випустили фотобуклет
10:50
/ 1
Закарпатська митниця наблизилися до мільярдного надходження до Держбюджету
10:49
Незаконний вивіз двох малих дітей попередили на Закарпатті
10:28
"Щасливі діти" в Ужгороді презентуватимуть проєкт і роздаватимуть подарунки
09:49
В Ужгороді за участі міжнародних експертів говорили про розвиток відносин України та країн Центральної Європи на тлі гібридної війни
03:04
На МП "Ужгород" виявили вантаж на 100 тис. євро при задекларованих 35 тис.
01:35
У справі скасування "екологічного" висновку щодо ВЕС на Боржаві суд оголосив перерву до 20 жовтня
18:33
Іршавський історико-краєзнавчий музей отримав звання зразкового
18:27
/ 2
На Закарпатті ведмедів Синевира лікують та підгодовують перед настанням холоду
13:19
/ 3
На Закарпатті на серцево-судинні захворювання хворіють 630 тисяч краян
12:14
/ 1
До місцевих бюджетів Закарпаття надійшло 3,8 млн грн туристичного збору
11:38
/ 3
В Ужгороді вшанували пам'ять загиблих у Бабиному Яру
10:22
/ 1
У школах Мукачева запровадили електронну систему "Моя школа"
03:41
Близько 2 тисяч закарпатців звернулися за електронними трудовими книжками
03:38
/ 3
Закарпаття останнє в рейтингу областей за результатами ЗНО
02:52
Захисники Боржави отримали благословення нового Апостольського адміністратора МГКЄ владики Ніла
01:54
/ 29
Керівник Закарпатської обласної прокуратури представив колективу своїх заступників
01:06
/ 4
Три села закарпатської Міжгірщини повстали проти варварської вирубки лісу
» Всі новини