Олеся Ребрик. "Печать дару.., що пророкує художника"

Олеся Ребрик. "Печать дару.., що пророкує художника"
Олеся Ребрик. Чарунка. Ужгород: Ґражда, 2004; Олеся Реб­рик. Ян­голи пла­чуть. Ужгород: Ґражда, 2005; Олеся Реб­рик. А-4. Уж­го­род: Ґражда, 2008; Олеся Ребрик. Долоня. Ужгород: Ґражда, 2009.
 
Художнє тлумачення світу новобранця крас­ного слова Олесі Ребрик ґрунтується на екзистенційній філософії його пе­ре­лом­лен­ня, або, інакше сказавши, на трансформації цього світу в реа­лії суб’єктивного, виразно особистого. Якщо у молодому віці ек­зистенційна світоглядність не нав’язується і не "висиджується" за читанням відповідної лектури, а постає якимсь іншим чи­ном, наче "сама з себе", то відбувається іманентний при­род­ній пр­оцес по­шуку та утвердження свого власного "я", са­мо­вияв­лен­ня і са­мопрояву цього "я". Якраз так є в Олесі Ребрик, авторки двох збірочок новел "Чарунка" та "Янголи плачуть" і збірок поезій "А–4" та "Долоня", що вийшли з друку в уж­горо­д­сько­му ви­дав­ниц­тві "Ґражда".
 
За плечима, пасує сказати, юної письмен­ниці, життєва до­ро­га, якою вона встигла після школи прийти на українську фі­ло­ло­гію до Львівського національного університету імені Івана Фран­­ка і зараз тут навчатися. Отож, в ос­нові художніх кон­цеп­цій но­вел і віршів Олесі Ребрик є її теперішній час, у якому від­бу­ваєть­ся все те, що може відбуватися у такому віці, тобто час, ко­ли фор­муються основи "людсько­го духу" і на рівні набутого жит­тє­во­го досвіду сприймається або заперечується те, що тебе ото­чує. О такій порі відкривається світ у своїх гносеологічних су­пе­ре­ч­но­стях, у пристрастях і звабах та у протилежних за сут­тю цьому п­онят­тях. Власне, такі контрасти, умовно висловив­шись, про­ти­леж­ності "білого" і "чорного" є клю­чем до розуміння мо­ральних та ети­ко-естетичних художніх самореалізацій мо­лодої авторки.
 
Петро Скунць, який ще встиг зазнайоми­тись із моло­день­ки­ми художніми речами Олесі Ребрик, начеб сповідався перед ти­ми, кому їх пропонував, себто перед читачами перших двох Ле­си­них публікацій. "Здається, – писав він у напутніх словах до збір­ки "Чарунка", – я не помічений у тому, щоб роздавав похвали на-право-наліво. Намагався бути вимогливим (у слові) до себе, того хочу від тих, кого читаю, їй-богу, не розумію, як у такому юному віці можна писати гучну прозу. Сказати приміром таке: "Во­на любила сумувати..." ...Підставив­ши мені до скроні пістолет ре­волюції, Олеська закінчила новелу: "Пішов дощ". Згадався Ти­чи­на: Революція іде. Вечір. Ніч. Але дощ кра­ще, як ніч".
 
У цих словах йдеться про новелу Олесі Реб­рик "Прощений не­про­щений гріх" (за Миколою Хвильовим "Я (Романтика)". Не зіставляючи класика української літератури двадцятих років по­пе­реднього століття із автором-но­вобранцем початку цього сто­літ­тя, варто все ж відзначити збіг модерної та постмодерної ху­дож­ньої па­радигм, які відбуваються у межах двох різних, але по­дібних епох. Микола Хвильовий, твер­дять дослідники його твор­чості, надзвичайно тонко вловлював новітні стильові вія­н­ня, що відбувались у європейському мистецтві і був вельми до них відкритий, шу­каю­чи при цьому свого власного, національно за­барвленого го­лосу з ген­е­ти­кою естетики предків. Відбувався син­тез нового, новітнього, мо­дер­н­і­стич­ного із традиційним кла­сич­ним мисленням. При над­звичайно багатій сми­сло­вій по­лі­семії "Я (Ро­мантики)" у центрі авторської уваги все ж суб’єк­ти­зо­ва­­на семантика, що передається са­мою назвою твору із опорним сло­вом — зай­­менником "я".
 
В новелі Олесі Ребрик "я" фігурує паралель­но з формою "ти". Тільки "ти" тут не друга осо­ба. Це те саме "я", що в тяжких роздумах по­лемізує з собою, звертаючись до себе на "ти":
 

– Ти... вбив... свою... матір... – Ти не винен! Це – Революція! Во­на – ніжна, романтична, чиста і світла в своїй ідеології. Мати бу­ла та­кою... Ні, не мати, мати – Революція. Жінка, що мене на­родила стала зрадницею. Як вона могла? Але якби ви бачили, як я її вбив – люб­лячи... Пригорнув одною рукою до серця, а в ін­шій тримав зброю. Погладив по посрібленій сивиною голові і ...клац! її не стало.

Що це зі мною, Господи? Мій розум потьма­рився. Скоріше б про­лунав постріл. Я хочу вмерти. Хочу, щоб з моєї скроні крапля за крап­лею полилась липка кров. Хочу, щоб хоч одна з тих кра­пе­льок впала мені на уста. Я хочу відчу­ти її смак. Моя кров і моє єст­во належать Ре­волюції. За неї віддам життя.

Думка про мій вчинок не давала спокою. Я знов згадав про хо­лодне мертве зеленяве тіло моєї матері.

Прости мені, Господи!

Це не я вбив, чуєш, не я.

Не я!..

"Я" героя новели Олесі Ребрик, як і, до речі, героя твору Ми­ко­ли Хвильового – сублімацій­не. Ні в першому, ні в другому ви­пад­ку не по­бачите його емоційно-психологічного перехо­ду з од­но­го стану в інший. Він перебуває у двох різних протилежних один одному станах. Для нього, скажімо, рідна мати – "ніжна, ро­ман­тична, світла", або ж такою ніжною, романтич­ною стає Ре­во­люція, а мати – її антиподом, тобто змінюються дві діа­мет­раль­ні субстанції, що поборюють одна одну і між собою конфлік­тую­ть. Йде вибір морально-світоглядної позиції героя, яким йому бути. Це той внутрішній конфлікт, який "рухає" сюжет твору, драмати­зуючи його.
 
Пробачте, кому не подобається таке по­рівняння. Та я аж ніяк не уподібнюю молоду авторку із Миколою Хвильовим. Річ тільки в тому, що вона написала твір за мотивом вель­ми непересічного твору української лі­те­рату­ру. Такий вибір, зрозуміло, говорить за себе. Йти за досвідом Хви­льо­во­го — це вже серйозні завдання перед аматором творчості! А голов­не, що Олеся Ребрик зуміла зімпровізувати внутрішню сутність "са­мод­іа­ло­гу" героя, його у собі психоборінь, а це вже ознака художньої про­ф­есій­ності. Вона шукає своїх учителів, але не любить "школи", в якій навчають пи­сати під шаблон, де усе підганяють під правила без виїмок, а написане відлунює чужим відгомо­ном.
 
Цікаво у цьому зв’язку згадати Івана Фран­ка, який у статті "Старе й нове в сучасній ук­раїнській літературі", полемізуючи з С.Русовою при оціненні молодих письменників В.Стефаника та М.Коцюбинського, наголошував, що їх творча самобутність "лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері, або докладніше – в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти".1
 
Спосіб трактування або пошук власного сти­лю, оригінального ху­дож­нього мислення в ро­зумінні О.Ребрик – основа основ творчої праці. Чи не все, що вона досі написала, засвідчує не тільки бажання, а й можливості автор­ки бути собою, творити себе, будувати свій світ. Навіть якщо усі чо­ти­ри її збірки тематично обмежені, однак вони являють собою "печать дару свя­то­го, що пророкує майбутнього художника" (вислів М.Могилянського). Те­матика, яка б уособлювала широкі обсервації, скажімо, нині­шньої дійсності, ще не визріла в молодої ав­торки. "Ловити життя на гарячих вчинках" (І.Франко) до цього Олеся Ребрик ще має прий­ти. Це те, що з’являється з життєвим досві­дом, або й не з’являється ніколи. Тоді й обри-
вається письменницький поступ. Думається, що в Олесі Ребрик буде по-іншому. Може бути так, як передбачає Олександр Ірванець, який помітив між першою і другою збіркою творче зростання авторки і віщує вихід з-під її пера "великих за обсягом творів, в яких буде й сю­жет, і яскраві, об’ємні персонажі" (післямова до зб. "Янголи плачуть"). А втім, Стефаник, здається, і не мріяв про великі епічні форми, але, дай Боже, кожному таких яскравих і об’ємних персонажів, як маємо у нього.
 
Сьогодні прозу Олесі Ребрик умовно мож­на класифікувати за такими жанровими різно­видами, як новела, етюд, шкіц, образок, імпро­візація, ескіз, зарисовка, новелета, акварель, поезія в прозі. Тільки не скрізь молода авторка бачить межу між цими жанровими формами. Наприклад, "Янголи плачуть"  – це швидше вірш у прозі, хоч і названо його новелою. Навіть гра­фічний запис твору має облік поетичної фор­ми, а не прозової, але водночас у ньому при­сутня новелістична сконцентрованість "оповіді":
 

Янголи плачуть.

Дощ — то сльози янголів.

Янголи плачуть, бо вони не чуттєві.

Сльози — то солоні діти дощу.

Діти — то радість і втіха.

Радість — це коли добре.

Добре — це коли хтось посміхається.

Посмішка — це низанка перлів,

що топиться між червоними

пальцями коралів.

Корали — це маленькі люди,

що хитаються між хвиль.

Люди — це маленькі янголи,

що у когось сидять на плечі!

Янголи — нечуттєві, а тому й плачуть

І дощ іде.

І все ж, слід зазначити, що вище названі новелістичні різновиди, як і жанрову форму новели О.Ребрик ще не освоїла на рівні май­стра такої кваліфікації, коли авторство творів впізнають за художньою манерою письма. Праг­нення своєї неповторності, як у композиційній формі твору, так і в його виражальних засобах, дає підстави думати, що авторка здатна цього досягти. Не випадково структурні особливості кращих нинішніх її речей різняться між собою. Це ознака того, що вона шукає, по-всілякому пробує та видозмінює свої можливості, "міряє" себе. Легко спостерегти, що їй краще вдають­ся новелістичні сюжети, події в яких відбува­ються не в зовнішньому середовищі, а в "се­редині" людини. Таку художню практику новітніх прозаїків свого часу Франко ревно підтриму­вав. У цьому і полягало новаторство тодішньої молодої генерації, що відмовлялась, як він ка­зав, "від малювання зверхнього (тобто зовніш­нього. — Т. С.) світла...", а відразу засідала "в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окружене". Властиво, на те "окружене падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати... Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, се вже не техні­ка, а спеціальна душевна організація авторів, виплід високої культури".2 Слід розуміти, що це розбудова психологічного художнього мислення, без чого відсутня глибина твору, його справжність і вірогідність описуваного. Подібні творчі постулати для кожної творчої особи, як і, безперечно, Олесі Ребрик є незаперечними і служать для неї осно­во­по­лож­ним правилом, врешті уроками, які вона засвоює в майстрів слова.
 
Крім усього, в молодої авторки рецензова­них книг відчути іманентний по­тяг до ліризму, підсвідомий ухил до омузикальненості фрази, її рит­міч­ності як об’єктивних "об’явів зворушень душі" (І.Франко). Погляньмо, нап­рик­лад, на такий твір:
 

Інколи навіть сонце не хоче вставати.

Інколи навіть вітер стихає на мить.

Інколи навіть крапля дощу застигає в повітрі.

Інколи навіть листя не шелестить.

Інколи навіть птаха боїться літати.

Інколи навіть очі несила відкрити.

Інколи навіть сльози несила зронити.

Інколи навіть найменша комашка сильніша за людину.

Інколи навіть комашка — людина.

Інколи навіть людина — це ти.

Інколи краще, коли людина не інколи.

Річ, як бачимо, звичайна, щоб не сказати романтично підсолоджена і простенька. Але хто потвердить, що відсутня у ньому версифікацій­на культура, належний рівень творчого ремес­ла? У кожній фразі з повторюваним у ній сло­вом закладено певний силогізм, що працює на тлі невидимої, недомовленої антитези, бо те, що тут діється, буває тільки "інколи", а проти­лежне цьому відбувається завжди. Усі ці, наче б незалежні між собою фрази, яких би могло бути більше чи менше, автор зводить у спільний центр, у загальний контрапункт твору, де по­стає загальна антитеза, як ідея твору ("Інколи краще, коли людина не інколи") і твір набуває своєї художньої ваги. А це вже професійна гра словом, що для поезії вельми важлива. Життя з усіма його звабами і протилежними цьому колізіями, тобто дійсність у її контрастах за розумінням авторки мусить мати оновлену ху­дожню фіксацію в мистецтві. Адже мистецтво в усі часи шукало свіжої образної і художньої підтекстовості, наповненої життє-емоційними зарядами. Молода авторка тому й не боїться модернізації деяких символістичних кодів, що на сьогодні побутують в поезії як узвичаєна норма, тобто як чийсь колишній художньо-ес­тетичний "винахід", що не всіма сприймався одразу. Часто треба було до нього доростати. В кожну добу, як казав Василь Барка, — "існу­вав свій модернізм, наприклад, у Карпаччіо, Рембрандта, Ель Греко. Тільки тепер виник якийсь фетишизм цих інструментів. Ніби в самій побудові їх є правда, цілком достатня".3

Провокує на читацьку зацікавленість ано­тація до третьої збірки Олесі Ребрик Провокує на читацьку зацікавленість ано­тація до третьої збірки Олесі Ребрик "А–4", в якій говориться, що "книзі цього разу пощас­тило", бо вона стала одночасно й дипломним проектом студентки Закарпатського художньо­го інституту Корнелії Ілюк, в доробку якої уже також кілька поважних дизайнерських робіт. Олеся після двох прозових книг "виносить на читацький суд поезію, Неля ж виходить за межі чисто дизайнерських пошуків і реалізує себе в поезомалярстві". Таким чином, робиться ори­гінальна заявка на сучасну інтерпретацію тек­сту, як також "продовжується традиція украї­нського поетичного експерименту".

Оте: "продовжується традиція українського поетичного експерименту" чимсь привітним вселяється у читацьку душу. Бо ж сьогодні пред­ставники і представниці так званої "попсової літератури" уже знівечили й традиції найсвятіші, скажімо, підрубують під корінь красу і чистоту народної саме української моралі, що завжди була притаманна як фольклорному, так і писа­ному художньому слову. Твориво нинішніх адептів постмодерну не має жодного іманент­ного зв’язку із творчістю своїх попередників чи художньою практикою будь-якого покоління. А завжди було по-іншому. У двадцятих роках минулого століття один із найавторитетніших дослідників техніки віршування Борис Якубсь­кий пояснював, що всілякі формалістичні по­шуки поетичного творення мають свої аргумен­тування. "Поети, – писав він, – представники нових напрямів — часто замінюють риму інши­ми формами віршової милозвучности — асо­нансом, а іноді дисонансом. На їхню думку, нам усім обридли настирливі точні суголоси риму­вання; рима – зв’язує думку поета; крім того, сучасні настрої – такі туманні, неясні, на­півсвідомі, скороминучі; їм не відповідає ясна точність рими".4 Розуміється, що в літературі не було б поступу, якщо б стиль однієї епохи насаджували іншій. У мистецтві завжди діяв і діятиме вічний закон неповторності, але при цьому не менш потужно діє закон сталості, тра­диції, досвіду, переходу однієї якості в іншу. Новаторські модерністичні твори 20-тих років, скажімо, П.Тичини, М.Бажана, М.Хвильового, М.Куліша, Ю.Яновського, Л.Курбаса (в театрі), О.Довженка (в кіно) омолодили первні украї­нського бароко козацької доби, надавши йому необарокового польоту. У розмовах на подібну літературознавчу тематику про традицію та оновлення видатний літературознавець Юрій Лавріненко любив цитувати модерний диптих П.Тичини "Війна" доби Першої світової війни і української революції:
 

І .

Кладусь я спать.

Три янголи в головах стоять.

Один янгол — все бачить.

Другий янгол — все чує.

Третій ян­гол — все знає.

І приснився мені

Син.

Наче він сам проти ворога вставає.

А той об­ступає, просто в груди рубає!

(Перший янгол вид свій закриває).

І ніби поле рівне, рівне та зелене.

І вітер стеле спів: "Прощайте, нене!"

(Другий янгол з хрестом до мене).

І вітер стеле: "Не сумуйте, смерти той не знає,

Хто за Вкраїну помирає!"

(Третій янгол серце зве­селяє).

І приснився мені

Син.

II.

Праворуч — сонце.

Ліворуч — місяць.

А так — зоря.

Благословляю, синку, на ворога.

А він: мату­сю моя!

Немає, каже, ворога

Та й не було.

Тільки й єсть у нас ворог —

Наше серце.

Благословіть, мамо, шукати зілля,

Шукати зілля на людське божевілля.

Звела я руки до хреста —

А коло мене нікого нема.

Тихо, лиш ворон: кря! кря!

Праворуч — сонце.

Ліворуч — місяць.

А так — зоря.

 
"Цей діамантовий вірш свого часу не зрозуміли, — пи­сав він, — не звер­ну­ли на нього достатньої ува­ги... це архитвір необароко. Його загальна кон­струк­ція і строфіка, його музична інструмента-ція, його загадкова мета­фо­рич­ність — були незрозумілою новиною. Сонце, місяць, зоря – це було в кож­ному вірші псевдоромантичних поетів... Але від усіх тих мертвих міся­чень­ків передтичининської лірики тут і сліду не оста­лось, зате — цей неса­мо­витий триптих антите­тично поставлених поруч світил дня і світил ночі".5
Отже, маємо класичний хрестоматійний зразок "руху" художнього мислення від традиції до результату модерного і при цьому маємо унікальний творчий урок. Цей приклад до нашої розмови наче б "підв’язаний", його могло б і не бути, але він, на мою думку, дуже доціль­ний, бо йдеться про творчий пошук молодого автора, який за будь-яких невдач може зневі­ритись, розчаруватись у доцільності експери­ментів. А цей тичининський зразок діє як сти­мулятор успіху. Олеся Ребрик, легко спосте­регти, дуже хоче знайти свою власну дорогу, свою стилістику, найбільш відповідну природі її таланту. Кожна її нова збірка відрізняється від попередньої і наповнена щоразу новими стильовими барвами. Вистачає тут і "кольорів" необарокових.
 
В анотації збірки "А–4" сказано, що Оле­ся Ребрик і Корнелія Ілюк своїм творчим дуе­том творять так зване "поезомалярство". Термін цей, думаю, вдалий не тільки як певний літе­ратурознавчий неологізм, а як властиве ук­раїнській поезії означення. Наприклад, Шев­ченко-художник і Шевченко-поет "співіснують" в одній особі дуже часто не як два митці, а як феноменальна поєднаність одного і другого. А, наприклад, Василь Хмелюк та Ждан Ласовський свою поезію просто малювали. І чи тільки вони? А Галя Мазуренко? А Василь Голобородько, який написав прекрасні вірші за художніми роботами Катерини Білокур... і багато прикладів інших.
 
Органічність "поезомалювань" Олесі Реб­рик і Корнелії Ілюк по-своєму окреслив пись­менник Василь Горват, який у рецензії на книж­ку висловився, що Корнелія Ілюк "втрутилася в графічну побудову віршів, завдяки чому їх справжня постмодерністична актуальність вий­шла на перший план". Таким чином, справед­ливо зазначає В.Горват, – "Олесю потрібно читати двічі. Спочатку як графічну конструкцію, поєднання змісту і простору. А вдруге — влас­не, як поетичний текст, у якому є своє бачен­ня, своє світовідчуття, свій досвід — поетич­ний, життєвий, можливо, ірреальний".6
 
Безперечно, не можна не погодитись із та­кою у багато чому чіткою інтерпретацією. Тільки сумніваюсь, що вірші Олесі Ребрик доцільно зачисляти до "неправильної" поезії, себто до так званої постмодерної. Це хіба що тільки тому, що вони написані зараз, коли "постмодерн" намагаються сконструювати чи "придумати". Стилістика поетичних виразів та фраз її творів більше говорить про їх генетику іншу. Вони могли бути написані і тоді, коли слово "пост­модерн" ще не побутувало в українському кри­тичному обігу. Не знаходжу нічого "постмодер-нового" навіть у вірші "Таємниця", який є чи не "кодом" збірки   "А–4":
 

Через малесенький отвір

спливає

думка

що

пташкою зеленодзьобою пурхає

з

кінчика ручки-пера

в

мандаринове небо

розміром

А–4

 
Сергій Федака, аналізуючи вірші збірки "А – 4", побачив у них повну відповідність з реа­ліями нашої дійсності. їх художні версії – це "потік свідомості", що "накладається", скажі­мо, на наш побут, екологію природи, екологію духовну тощо. Але не тільки. Він "розкодував" Олесину поетичну казку, її феєричні підтексти у "сюжетах" розмаїтих перевтілень, що по-своє­му уособлюють формування її таланту і її світог­ляду, "їй, – каже критик, — хочеться всього, водночас їй боязко, що коли все це буде в ру­ках, то казка на тому й скінчиться... У країн Україні, котра сама ще не розібралася, чим вона є і чим хоче бути. Котра сама ще веде суцільні внутрішні діалоги із власною історією, колек­тивною підсвідомістю і зарубіжними інвестора­ми. Ті діалоги дуже нагадують Олесині рядки і Нелині ескізи".7
 
Щоб "відкрити саму себе" молода по-етка розуміє, що мало цього хотіти, мусить пульсувати в Тобі якесь ще вище усвідомлення чогось, якщо по великому рахунку, то усвідом­лення місії – місії таланту і Людини. Та це зовсім не просто, бо життя у розмаїтостях пе­репон, і світ у звабах, суперечностях, підсту­пах, що можуть руйнувати будь-які наміри. Шкідлива пристрасть може бути сильнішою за тебе.
 

навіть якщо літо виявиться зовсім не літом,

а всього лише підлою калькою з якоїсь  там (мови)

навіть якщо шкіряний плащ

буде шкіряним лише коли прилягатиме до шкіри (лише через це)

навіть якщо черешня

котра цвіте першою раптом зацвітає не тоді

коли (тобі) б цього хотілося

навіть в таких випадках не берися  до пляшки

не берись до цигарки не берись до наркотиків

які так манитимуть своїми маршами

свободи пристрастей

 
Вірш так і називається "Зовсім не про літо". Отже, і не про "шкіряний плащ" і не про че­решню, що цвіте "не тоді", і не про все інше... А про що ж? Про те, що в асоціативній сукуп­ності опорних образів вірша з підсилювальною при них часткою "навіть" сприяють тобі розду­мувати (за "правилом від протилежного") над тим, що для тебе у даний момент є найбільш суттєвим. Це поезія універсального впливу на реципієнта. її можна тлумачити у прямому зна­ченні, але змістовнішою вона стає у перенос­них конотаціях.
 
Поетична збірка "Долоня" – четверта у творчому доробку Олесі РебрикПоетична збірка "Долоня" – четверта у творчому доробку Олесі Ребрик. "Співавтором" цих "поезомалювань" чи "поезживопису" ста­ли художні роботи Олени Кондратюк. Наскільки графіка віддалена від живопису, настільки чет­верта збірка віддалена від третьої. Я сказав би, що поезія "Долоні" дещо притінена яскра­вістю живописних барв, проте тут не відчуваєть­ся "підгонки" чогось під щось – живопису під слово, чи навпаки. Вірші цієї книжечки – не поетичний коментар малярських робіт Олени Кондратюк, так само, як і малювання худож­ниці Олени Кондратюк швидше всього – пара­лельний світ існування зі світом поезії Олесі Ребрик. Тут заінспірована якась внутрішня енергія між словом і малярською образотвор­чістю, вибудовуючи собою своєрідний мистець­кий паралелізм форми і змісту. Тут спалах слова і світло фарби творять свою гармонію, свою власну мову. Водночас тут поет і живописець – дві автономні сили, роз’єднання яких на шко­ду кожному. Цей прекрасний художній симбіоз близький, сказати б, експресіоністично-імпре­сіоністичному неоромантизму.
 
Пригадую, це Емма Андієвська колись вис­ловилась: "поезія – шлях у незнане". І справді, кожне покоління чи навіть кожен чільний поет скільки існує поезія прагне змодернізувати її художню матерію, збагатити та розширити її асоціативні засяги, інтенсифікувати енергію слова, "зарядити" образ. Олеся Ребрик тут теж не виняток.
 
1 ФранкоІ. Старе і нове в сучасній українській літературі. // Твори у 50-ти т. — Т. 35. — К.: Наукова думка, 1982. — С 114.
2 Там само. — С 108.
3 БаркаВасиль. Традиція і модернізм // Слово. Збірник українських письменників в екзилі. — 1968. — С 503.
4 ЯкубськийБорис. Наука віршування. "Слово". — Київ, 1922. — С. 7.
5 ЛавріненкоЮрій. До поєднання модернізму і традиції в необароко. // Слово. Збірник українських письменників у екзилі. — 1968. — С. 498.
6 ГорватВасиль. Вслухання в живопис.// Газ. Укр. слово. — Торонто, липень 2008.
7 ФедакаСергій. Уж тече // Газ. Неділя. Перша закарпатська інформаційна газета. — 2008.
Тарас Салига, Львів
15 липня 2009р.

Теги: Олеся Ребрик, вірш, збірка, новела, авторка, Петро Скунць

Коментарі

НОВИНИ: Культура

12:31
До 110-річчя Золтана Шолтеса в Ужгороді відкрили виставку творів митця "In memoriam"
10:08
На Закарпатті письменник Олександр Гаврош презентував свою нову книгу "Різдвяна історія Ослика Хвостика"
16:21
"Гуцульска бриндзя" цьогоріч зустрічатиме шанувальників у Рахові 8 вересня
09:47
"Грані життя" у графічних плакатах Володимира Карвасарного можна побачити в Ужгороді
13:38
На Закарпатті презентують нову дитячу книжку Олександра Гавроша про віслючка Хвостика
11:12
Художник із Хмельницького Володимир Карвасарний презентує свої роботи в Ужгороді
10:18
Закарпатський обласний муздрамтеатр закриє театральний сезон показом "Жменяків"
14:34
У Мукачеві можна оглянути роботи випускників художньої школи ім. Мункачі
11:26
"Шенгенський мерідіян" у Словаччині відбувся за участі митців із Закарпаття і Львова
15:50
Хорватське Матулі "пленерно" приймало гостей із Закарпаття
15:33
"Карпатські візії Синього виру" представив у Львові закарпатський живописець Василь Шиндра
16:40
Болгарія стала 21-ю країною в концертних подорожах Мукачівського хору хлопчиків та юнаків
14:25
/ 5
Берегівський Народний театр імені Я. Бандурович отримав перше місце у всеукраїнському фестивалі-конкурсі
08:31
/ 2
В Ужгороді презентували виставку "Скарби Берегова"
15:30
У скансені в Ужгороді можна буде оглянути "Скарби Берегова"
11:19
До 5 липня в Ужгороді можна оглянути акварельні роботи Оксани Кузьміної-Скальської
12:04
У скансені в Ужгороді відзначили 140-річчя вишківської хижі
14:26
Виставкова зала ужгородського скансену зацвіла "Рожевим цвітом"
11:40
Мукачівський драматичний театр "грантово" покаже виставу про князя Корятовича у Литві
10:02
/ 1
Художню виставку до Дня Конституції України відкрили в Ужгороді
06:45
Закарпатські лялькарі закрили театральний сезон участю у львівському фестивалі
15:32
Наприкінці червня поціновувачі мистецтва зможуть знову поринути "виставково" у сакуровий "Рожевий цвіт"
11:28
/ 1
Закарпатський американець Петро Часто презентує в Ужгороді свої спомини
21:35
У Тячеві вперше провели великий етнофестиваль
12:21
Перший Міжнародний фотосалон "Карпати" проходить в Ужгородському замку
» Всі новини