Тетяна Теличко: "Лише той, хто здатен обмежити себе, змусити працювати, може розраховувати, що встигне щось у житті"

Тетяна Теличко — старша викладачка Ужгородського державного музичного училища імені Дезидерія Задора, чудова піаністка, лауреат премії ім. Д Задора і друга половинка відомого ужгородського родинного та творчого дуету Теличко. Ми зустрілися з пані Тетяною у переддень Водохреща. І як виявилося, це було для мене великою удачею — я побачила її дивовижну новорічну ялинку. Коли ввійшла до кімнати, де господиня запропонувала розміститися для розмови, то завмерла від небаченої краси: праворуч, займаючи доволі велику частину приміщення, стояло прикрашене сотнями іграшок новорічне дерево. Причому багато з них — горішки, пташки, снігуроньки, зірочки, картонні тваринки, намисто та ще багато чого — були знайомі мені з часів дитинства. Моєму захопленню не було меж.

— Cкільки ж тут іграшок?

— Приблизно 500. Десь із тисячу залишилося в коробці, бо цьогоріч не вдалося знайти підходящу ялинку. Зазвичай вона в нас більш розлога і заввишки під саму стелю, тож вивішуємо на неї до 600 новорічних прикрас, з-поміж яких мамині, бабусині, прабабусині, іграшки батьків Віктора Федоровича. Щороку і я докуповувала по одній-дві. Так і назбиралося півтори тисячі.

— А часу скільки йде на прикрашання?

— Майже 2 дні. До речі, всі наші ялинки ми щороку фотографуємо, таким чином маємо згадку про них. Є й фото з мого дитинства, яке пройшло в атмосфері казки. Про це подбали мої тато і мама. Вони довго підтримували в мені віру, що ялинку слухняним діткам приносить Дід Мороз. Коли ми з ними проходили повз будинки і бачили вивішені за вікна деревця (у такий спосіб у нас на Уралі городяни зберігали їх до свят), мені казали, що там живуть хороші малюки, і їм Дід Мороз уже приніс ялинки, а перед Новим роком він прилетить і прикрасить їх. І я в це щиро вірила. До того ж ніколи не бачила, як удома вдягали її. Батьки робили це пізно ввечері, коли я засинала. Тож, прокинувшись уранці, раділа подарунку від Діда Мороза.

— Ваші діти теж у це вірили?

— Певний період так. Пригадую, як нам із чоловіком доводилося прикрашати ялинку на кухні, а потім заносити її в кімнату, де спала донечка. Такими були наші тодішні житлові умови. Але це аж ніяк не применшувало відчуття свята й бажання подарувати казку.

— Новий рік для вас найулюбленіше свято?

— Сказала б, загалом увесь Новорічно-Різдвяний цикл. До того ж завдяки моєму дню ангела Святки, які закінчуються Водохрещем, для мене тривали до 25 січня.

— Ви знаєте, чому вас назвали Тетяною?

— Звісно. На честь пушкінської Тетяни — я народилася одного дня з видатним поетом. Мої батьки захоплювалися його творчістю, тож коли довідалися про час народження дитини, вирішили: якщо буде дівчинка, назвати Тетяною, а якщо хлопчик — Євгеном чи Олександром.

— Що означає ваше ім’я?

— Із давньогрецької Тетяна — це упорядниця, засновниця.

— І саме це ви робите у своєму житті?


— Так. Мені весь час доводиться влаштовувати щось, згладжувати кути, встановлювати рівновагу в стосунках між людьми, в родині. Крім того, ці два поняття підходять і до професії. Коли займаєшся зі студентами, то переймаєшся не лише питаннями їхньої професійної підготовки, а й майбутнім утвердженням. До речі, серед моїх учнів завжди є Тетяни. Одного року їх було одразу три.

— Уже кілька разів у розмові ви згадували ваших батьків. Розкажіть про них докладніше.

— Вони були дивовижними людьми, дуже світлими та інтелігентними, освіченими й ерудованими. Мама — Ірина Павлівна — викладала гру на фортепіано. До всього була талановитим педагогом, тож доки вона жила, я завжди радилася з нею й продовжувала вчитися в неї. Тато — Юрій Антонович — був військовим льотчиком, штурманом. А коли вийшов у відставку, викладав курс суспільних дисциплін у Дніпропетровському музучилищі, оскільки, крім військової, мав і цивільну освіту.

Сказати, що в мене було щасливе дитинство, — нічого не сказати. Мої батьки подарували мені величезну любов. Наша сім’я була дуже патріархальна. Тут зберігалися традиції, а головне — постійно жила пам’ять про предків. Я чудово знала про характер і звички своїх прадіда, пра- й прапрабабусі, котрих, звісно ж, не бачила ніколи. Мені показували їхні фотографії і речі, тому відчуття присутності роду було завжди. Воно передалося і моїм дітям.

— А хто були ваші предки?

— З маминого боку — священики і дворяни, з татового — різночинці та козаки. З-поміж них були росіяни, греки, українці — одним словом, багато різної крові намішано. Мої батьки родом з Дніпропетровська, там народилась я, а згодом і обоє моїх дітей. У 4 місяці мене вперше повезли в Челябінськ, де служив батько. І до 16 років я була сезонною дитиною. Доки не пішла до школи, мене після жовтневих свят відвозили на справжню уральську зиму. А в Першотравень із місячною зупинкою в маминого дядька професора Московської консерваторії, співака Анатолія Доліво-Саботницького поверталася в Україну, де мною опікувалися 4 бабусі, дідусь і дядько. Тож протягом року в мене тричі змінювався акцент, що згодом вилилося в можливість легко переймати мовні інтонації… І досі дивуюся, як така кількість рідних примудрилася мене не розбалувати.

— А музики вас учила мама?

— Так. Вона свідомо завчасно не всаджувала мене за піаніно. Я бренькала на інструменті, коли мені хотілося. А от у 6 років почала зі мною займатися, і ми спокійно підготувалися до вступу до музичної школи. Тут я провчилася 8 років, а потім вступила до музучилища. Та закінчувала вже в Дніпропетровську, куди родина переїхала за сімейними обставинами — дідусь дуже хворів. У мене була чудовий викладач, мамина подруга Лідія Іванівна Євсевська, котра свого часу закінчила Гнесінський інститут у професора Юровського. І в неї я отримала сильну музичну підготовку. Прикметно те, що в ті часи ніколи не було розмов про миттєві успіхи учнів. Акцент робився на професіоналізмі, якості, ґрунтовності — тому, чого нерідко не вистачає нині, у „вік спорту та шоу”. Загалом мені дуже пощастило в житті: мої викладачі були прекрасними професіоналами та чудовими людьми, спілкування з якими завжди було надзвичайно цікавим та корисним і прикрашало все моє життя. Київську консерваторію я закінчила по класу професора Наталії Вітте – однієї з найкращих українських сучасних піаністок, і дуже задоволена тим, що дві мої вихованки вчились в її класі.

— Вибір музики як справи життя був свідомим?

— Абсолютно. Мені ніколи не казали, ким я буду. Я гарно малювала, писала вірші, і нині часом продовжую цим балуватися (напевно, далося взнаки те, що народилася одного дня з Пушкіним). Тож моя вчителька словесності була переконана, що вступатиму на філологію. У музшколі ж займалась, як усі діти. А класі в 6-му мама спитала: „Ти хочеш просто навчатися музики чи плануєш вступати до музучилища?”. Я відповіла: „Хочу бути педагогом, як ти”. Відтоді ми почали посилені заняття. Тож до училища вступила одразу. А от Київську консерваторію „подужала” після 2 років ви- кладання в музичній школі (там працювала й мама). Саме тоді я навчилася цінувати час. Майже від самого початку роботи, оскільки мама захворіла, я півроку вела її півтори та свої півставки. Водночас доглядала за бабусею, що перенесла операцію, їздила до мами в лікарню й займалася домашнім господарством. А ще готувалася до вступу. Аби з усім цим упоратися, виробила жорстку систему, і якщо чогось із запланованого не встигала, іншу роботу доводилося виконувати швидше. Резерви часу вишукувала за рахунок сну і спілкування з подругами.

— Для чого були потрібні такі жорсткі межі?

— Кожна людина лінива за своєю суттю. І лише той, хто здатен обмежити себе, змусити працювати, може розраховувати, що встигне щось у житті. Я ж мала мету — вступити до консерваторії.

— Ви і зараз так дієте?

— Коли треба, так. Причому саме за такого режиму мені легко. Це моє. Не люблю тривалого розслаблення, бо з’являються нездужання, різні думки… Та школа самообмеження й уміння розпланувати час, котру я пройшла в молоді роки, дуже прислужилася в житті. Це був той старт, з якого я змогла чогось досягти. Бо за наявності сім’ї, роботи й побуту, якщо ти внутрішньо не організований, важко втілити ще й творчі моменти. Я ж і досі не просто викладаю, а й граю, і це для мене є великою радістю. Мені допомагає те, що Віктор Федорович такого ж складу, тож ми разом, у 4 руки, не лише граємо, а й за потреби робимо все.

— Як ви познайомилися з Віктором Федоровичем?

— А як знайомляться студенти?! Один вуз, одна компанія друзів, концерти, виставки, фестивалі, дружба, кохання, сім’я, діти. Ми одружені вже 28 років і 23 з них живемо в Ужгороді.

— Не пошкодували, що обрали саме це місто?

— Анітрохи. Напевно, Ужгорода мені було не оминути. Він у житті нашої родини виникав кілька разів. 1948 року, коли мама закінчила Дніпропетровське музучилище, то отримала розподіл у щойно створене Ужгородське. Та її батьки не схотіли, аби дочка поїхала від них так далеко, і зробили їй перерозподіл у Дніпропетровськ. Інший факт. Коли бабуся з мамою повернулися з евакуації, виявилося, що рояль з їхнього помешкання вкрали. Тож мама ходила займатися на піаніно до сусідки. А невдовзі цей інструмент сусідчина донька вивезла в Ужгород. Мій хресний — мамин брат Микола Дмитрієв, відомий фотокореспондент — фотографував Закарпатський народний хор у 50-х роках під час гастролей у Дніпропетровську. Ці світлини я знайшла, коли впорядковувала дядьків архів після його смерті, і передала в нашу філармонію. Цікаво, чи є вони?.. Тож коли батьки дізналися, що мій обранець з Ужгорода, мама сказала: „Це доля”. До всього якось натрапила на інформацію, що за друїдським гороскопом моїм талісманом є вуж.

Ужгород — явно моє місто. Про це тепер кажу з упевненістю. Мені в ньому дуже комфортно. Тут зручно жити й виховувати дітей, добре працювати, а завдяки його компактності немає поспіху, і при цьому багато встигаєш зробити. Коли ж з’являється сум за метушнею великого міста, завжди легко можна поїхати в Київ, де ми часто виступаємо, чи за кордон. Але за урбаністичним середовищем не сумую. Я прикипіла до Ужгорода одразу, коли побачила у 80-му. Мені тут імпонувало все: і саме місто, і його інтелігентна публіка. А надто той уклад старого життя, який ще донедавна зберігався тут.

— Як живеться разом двом творчим людям?


— Гармонійно. Якщо взяти до уваги особливості нашого життя, гадаю, все було б набагато складніше, якби хтось із нас був з іншого середовища. Бо чимало з того, що відбувається, може зрозуміти, на щось закрити очі тільки людина такого ж роду занять. Хто б, наприклад, зносив таку дружину, котра прибігла з роботи о 7—8-й вечора, попила чаю, перевдяглась і замість того, аби приділити увагу сім’ї, зачинилася в кімнаті і грає? Це вже потім, якщо залишаються сили, я можу вийти на кухню і займатися хатніми справами допізна. Чи, наприклад, коли у Віктора Федоровича робочі моменти або натхнення, він може лягати спати в той час, коли я прокидаюся і йду на роботу. Для нас це нормально.

Аби займатися музикою такою мірою, як хочеться, це має стати способом життя. Я не можу, прийшовши додому, зачинити двері й забути про все. Робота і тут зі мною. Так само й у Віктора Федоровича. А оскільки він займається композицією і з моїми учнями, ми обговорюємо їхні успіхи, радимося, як їх направити. Благо, тепер уже знаємо, як це зробити швидше й ефективніше.

Чим довше я працюю, тим більше схиляюся до думки, що наше завдання не лише дати ґрунтовну фахову підготовку, а й впливати на душевні якості. Благо, за допомогою саме нашої професії це можна робити. Музика має величезний вплив на людину. Вона допомагає здобути душевну рівновагу, покращує фізичний стан, чому є непоодинокі приклади. Нині до нас приходить чимало дітей, обтяжених соціальними проблемами. І я радісно спостерігаю, як, потрапивши в середовище нашого училища, вони змінюються на краще, розпрямляються, відтаюють. Слава Богу, серед педагогів є однодумці, котрі працюють у цьому напрямі. Загалом у нас прекрасний педагогічний колектив, який вважає за почесний обов’язок зберігати та примножувати чудові традиції таких видатних музикантів, як Д. Задор, П. Милославський, С. Хосроєва, В. Ромішовська, М. Антоненко та інших. 8 років тому за ініціативою директора училища Світлани Стегней відкрився Ужгородський філіал Донецької музичної академії ім. С. Прокоф’єва. Це дуже позитивно позначилося на якості роботи наших викладачів.

— Раніше в музучилище були величезні конкурси, тож було з кого вибирати…

— Провальні 90-ті на певний час знецінили й нашу професію. Тепер, слава Богу, вона займає достойне місце. А про нинішніх студентів було б неправильно казати, що вони менш здібні. Люди ж не змінюються, і кількість обдарованих теж. Проблема швидше в тому, що здібному учневі просто не вистачило гарного педагога, — теж відголос 90-х, коли багато сильних викладачів виїхало за кордон. Повірте, хороші діти нікуди не поділися. Просто вони дещо інші, їх треба зрозуміти. Радує, що чимало студентів стали чудовими вчителями, а з багатьма з них нині мене пов’язують дружні стосунки.

— Як виник фортепіанний дует Теличків?

— Його нам напророкувала моя мама. Вона ніколи не чула нашу спільну гру, але казала: “Діти, у вас така чудова можливість — ви обоє піаністи”. Я ж із мамою змалку грала в чотири руки й над усе любила таке музикування, ми навіть виступали разом на концертах… Тож якось спробували зіграти дуетом і з Віктором Федоровичем. І в нас гарно вийшло. Знаєте, в будь-якому ансамблі потрібне відчуття людини, з котрою граєш. Інакше навіть багатогодинні репетиції не дадуть результату. Нам пощастило…

— І коли вийшли на люди?

— Уперше ми зіграли дуетом на сцені Ужгородського музичного училища в 1991 році на фестивалі музики В. Моцарта, присвяченого 200-річчю з дня народження видатного композитора. З роками географія наших виступів розширювалася, збагачувався й репертуар, в якому нині музика практично усіх стилів та епох.

— Хто його добирає?

— Обоє. Але я завжди довіряю досвіду Віктора Федоровича. Він чудово з цим справляється, відчуває форму, динаміку концерту. Я теж висловлюю свої побажання. Одним словом, працюємо разом.

— Скільки вже було ваших виступів?


— Недавно я підрахувала, що ми вже відіграли разом близько 15 міжнародних фестивалів. Загалом виступаємо постійно. В якихось концертах виконуємо 1—2 номери, в інших представляємо великі програми. Причому не обмежуємося рамками дуету й розширюємо його. Так, у Києві на творчому звіті Закарпаття з нами на 3-му роялі грала дочка. Був виступ і у 8 рук. А на іншому звітному концерті в столиці з нашими колегами по музучилищу ми зіграли на 3 роялях у 12 рук. Це було видовищно і якісно.

— Але ж ви концертуєте і самостійно. Пам’ятаєте свій перший виступ?

— Він відбувся у Челябінській філармонії 1961 року. Тоді я була першокласницею… А загалом намагаюся максимально часто виступати. За останні роки мені пощастило грати в Ужгороді, Мукачеві, Києві, Львові, Словаччині, Німеччині, разом із такими чудовими музикантами, як народний артист України, лауреат Шевченківської премії, “золотий голос України” видатний камерний співак професор Валерій Буймістер, лауреати багатьох міжнародних конкурсів кларнетисти Хедвіг Свімберг з Бельгії, Віталій Возняк зі Швейцарії, наш талановитий земляк і колега Ференц Томич, лауреати міжнародних конкурсів харківська домристка Наталія Костенко, київська піаністка Марія Пухлянко. Також разом із чоловіком ми виступали з Ужгородським та Львівським симфонічними оркестрами та Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України.

— І перед кожним виступом хвилюєтеся?

— Так. Це цілком нормально. Сказала б, це достартове хвилювання. Коли ж переступаю поріг сцени, усе залишається позаду.

— Що цікавіше: концертна чи педагогічна діяльність?

— Мені все цікаво. Одне доповнює друге.

— Ви щасливі?

— Я настільки люблю сам процес життя, що задоволена всім. Займаюся тим, що мені подобається, і наближаюся до того, що знаю, як це робити. Хотілося б тільки більше встигнути.

Олена МАКАРА, “Ужгород”
28 січня 2009р.

Теги:

НОВИНИ: Культура

10:08
На Закарпатті письменник Олександр Гаврош презентував свою нову книгу "Різдвяна історія Ослика Хвостика"
16:21
"Гуцульска бриндзя" цьогоріч зустрічатиме шанувальників у Рахові 8 вересня
09:47
"Грані життя" у графічних плакатах Володимира Карвасарного можна побачити в Ужгороді
13:38
На Закарпатті презентують нову дитячу книжку Олександра Гавроша про віслючка Хвостика
11:12
Художник із Хмельницького Володимир Карвасарний презентує свої роботи в Ужгороді
10:18
Закарпатський обласний муздрамтеатр закриє театральний сезон показом "Жменяків"
14:34
У Мукачеві можна оглянути роботи випускників художньої школи ім. Мункачі
11:26
"Шенгенський мерідіян" у Словаччині відбувся за участі митців із Закарпаття і Львова
15:50
Хорватське Матулі "пленерно" приймало гостей із Закарпаття
15:33
"Карпатські візії Синього виру" представив у Львові закарпатський живописець Василь Шиндра
16:40
Болгарія стала 21-ю країною в концертних подорожах Мукачівського хору хлопчиків та юнаків
14:25
/ 5
Берегівський Народний театр імені Я. Бандурович отримав перше місце у всеукраїнському фестивалі-конкурсі
08:31
/ 2
В Ужгороді презентували виставку "Скарби Берегова"
15:30
У скансені в Ужгороді можна буде оглянути "Скарби Берегова"
11:19
До 5 липня в Ужгороді можна оглянути акварельні роботи Оксани Кузьміної-Скальської
12:04
У скансені в Ужгороді відзначили 140-річчя вишківської хижі
14:26
Виставкова зала ужгородського скансену зацвіла "Рожевим цвітом"
11:40
Мукачівський драматичний театр "грантово" покаже виставу про князя Корятовича у Литві
10:02
/ 1
Художню виставку до Дня Конституції України відкрили в Ужгороді
06:45
Закарпатські лялькарі закрили театральний сезон участю у львівському фестивалі
15:32
Наприкінці червня поціновувачі мистецтва зможуть знову поринути "виставково" у сакуровий "Рожевий цвіт"
11:28
/ 1
Закарпатський американець Петро Часто презентує в Ужгороді свої спомини
21:35
У Тячеві вперше провели великий етнофестиваль
12:21
Перший Міжнародний фотосалон "Карпати" проходить в Ужгородському замку
22:47
Арійський світ Ярослава Ороса
» Всі новини