Михайло Заяць: "Я намалював злочинно мало"

Єдиний закарпатський кінематографіст -- про своє кіно, мистецтво та долю

Михайло Заяць: "Я намалював злочинно мало"

Його ім’я стане для Закарпаття відкриттям. Бо ж знаючи про видатних своїх художників, ми якось втратили з поля зору одного-єдиного художника кіно, якого мали. А поміж тим він працював з легендами радянського кіно -- режисерами Станіславом Говорухіним та Кірою Муратовою, акторами Володимиром Висоцьким, Арменом Джигарханяном, Людмилою Гурченко та іншими. Наш земляк Михайло Заяць був художником-постановником 14 повнометражних фільмів Одеської кіностудії. Доля давно занесла його в інший кінець України, але Закарпаття він згадує ледь не щодня.  

Ми зустрілися з Михайло Заяцем у його затишному будинку в Санжійці, мальовничому селі на березі Чорного моря за тридцять-сорок кілометрів від Одеси. Треба було бачити, як він утішився землякові! У цьому дворику сиділо чимало видатних людей, відомих усьому колишньому Союзу. Ми ж розмовляли із 81-річним художником про його долю, в якій розкидано чимало скарбів.


«У НАШОМУ СЕЛІ БУВ ЄВРЕЙСЬКИЙ ТРУДОВИЙ ТАБІР»

- Пане Михайле, тож звідки ви такий узялися?

- Мій батько Степан родом із Перечина, а в Ракові приженився на моїй мамі Марії Стегурі. Вивчився на коваля, працюючи три роки в кузні ужгородського цигана. Жили підмайстри в таких злиднях, що коли отримували нову одежу, то стару відразу викидали: така була заношена.
У Ракові ми мали невеличку хижку з однієї кімнати, сіней та кухні. Коли нам з братом Сімеоном виповнилися десять-дванадцять років, батько вирішив перебратися ближче до Ужгорода. У 1937 році ми переїхали в Підгорб і почали будувати нову хату. Пам’ятаю, що вальки робили цигани.
Це маленьке село. Наша хата була тридцять восьмою. Жилося тоді нелегко. Лише чотири господарі мали коней.. Батько платив великі податки. І нікого не цікавило, маєш ти заробіток чи ні. А якщо на хаті було два комини, то платилося удвічі більше.

- А ви допомагали батькові?

- Аякже! Батько бив своїм молотом, а я -- своїм. Пригадую, як іскри сипалися і все довкола аж палало. Кували вози, сани, підковували коней. Взимку підкови були із гаками, аби коні не ховзалися.

- Але вирішили ковалем не ставати?

- Великий вплив на нас мали мамині брати, які часто в нас гостювали. Вони закінчили Ужгородську вчительську семінарію, де був директором Августин Волошин. Один із вуйків працював учителем у Ставному. Це були свідомі українці, патріоти. За Карпатської України обидва вступили до Карпатської Січі.

Коли Угорщина окупувала Закарпаття, вони емігрували до Чехії. Ми про них практично нічого не знали, думали, що загинули. Вже живучи на Одещині, я їх розшукав і з’їздив до них у Прагу. Обидва одружилися з чешками. Один став полковником чехословацької армії, а другий  все життя вчителював.

- А як складалася ваша доля?

- У 1942 році я теж вступив до учительської семінарії.  Але провчився там лише два роки – до визволення. До речі, ми їздили із Підгорба до Ужгорода вузькоколійкою. Вона возили деревину, а  останній вагон був пасажирським.

- Ви нічого не згадали про Карпатську Україну…

- Після того, як у 1938 році Ужгород віддали мадярам, Дравці і Підгорб залишилися в Карпатській Україні.  Кордон йшов поруч з нашим селом. Пригадую, як  батько нарікався на цю границю чеським воякам. Каже: вже або сюди далі її посуньте, або – туди. А один з них крикнув: «А вам що -- все-одно в якій країні жити?! То ви – мадярський агент!» і наставив на тата рушницю. Мені аж погано стало…

Боїв у нас практично не було. 15 березня вранці ми побачили мадярських жандармів з гвинтівками у чорних капелюхах з пір’ям. Вони жорстоко розправлялися з будь-яким непослухом.

- Чим вам ще війна запам’яталася?

- У Підгорбі був організований єврейський трудовий табір. Кілька сотень євреїв прибули з Мадярщини. Жили вони по людях. У нас вдома мешкали два рабина, які обслуговували це гетто. Зробили на нашому подвір’ї зі снопів кукурудзи шатро і туди всі сходилися на молитву.

- А чим займалися євреї?

- Копали дренажні канали. Тривало це місяців сім-вісім. А потім їх усіх вивезли. Ще з воєнних часів пригадую, як під ужгородськими мостами мадяри закладали вибухівку. Потім їх усі підірвали.

«БОКШАЙ БУВ НАШИМ КУМИРОМ»

- Радянську владу ви зустріли в учительській семінарії?

- Попервах ми й далі молилися вголос перед кожним уроком. А нова вчителька стояла, як стовп, і чекала, поки ми закінчимо. Але  одного дня зі стіни зник хрест. А потім -- і кілька хлопців із Дравець, Оноківців. Я чув, що вони подалися в бандерівці. А були й такі, що пішли  в добровольці.

- А як народ сприймав радянську владу?

- Ще до її приходу ставилися позитивно. Хтось дістав небачені в нас ковзани, шапки-вушанки. «То міцна держава, раз такі шапки робить», --  дивувалися селяни. Але коли почалися колгоспи, переслідування віри, то народ вже був невдоволений. У нас, до речі, теж  відібрали кузню.   

- Чому вирішили вчитися на художника?

- Я дуже любив майструвати з дерева. В школі був предмет ручна праця і нам задавали виготовляти різні кубики, возики, піраміди, сопілки. А мій вуйко Гаврило малював. Їх, до речі, в семінарії вчив Ерделі. І мене отой запах фарб зачарував. Тоді було модним мати альбом, куди вписували побажання чи зарисовки. І мене всі просили щось намалювати. Я збирав листівки і перемальовував з них сюжети. А коли дізнався, що в Ужгороді створилося художнє училище, то відразу залишив семінарію. Бажаючих стати художниками набралося не багато. На нашому курсі вчилося всього п’ять чоловік.

- І хто саме?

- Павло Балла, Ліза Кремницька, Володимир Микита і галичанин Кокоячук. (На жаль, призабув ім’я).

- То у вас був зірковий курс!

- Балла вирізнявся гумором, завжди вносив веселий настрій. Микита завжди був цілеспрямований, організований. Це завжди виводило його наперед. Ми з Володею жили в одній кімнаті гуртожитку. Разом ходили на танці. 

- А куди?

- На танцмайданчику у парку Горького грав духовий оркестр. Ми жили на Радванці. А на ніч залізничний міст закривали і його охороняли вартові. Аби не робити зайвий крюк, ми в темряві тихенько чалапали під мостом. Це було не так безпечно. І солдати боялися, і ми.  Нині собі думаю: Боже, яка ж то юність ризикована була! Дно кам’янисте, ховзьке. 

- І що грали на танцях?

- Тоді модними були танго, вальс, фокстрот. Інколи вечірки під патефон влаштовували і в училищі. Воно було біля кафедрального собору і звідти відкривався колосальний вигляд на Ужгород. Читали вголос поезії.

- І ви?

- О, я з томиком Єсеніна спав!

- А ви серед однокурсників чим вирізнялися?

-  Я був громадським активістом. Фізрук доручив мені проводити зранку перед заняттями  фізкультуру для всього училища, хоча я від спорту був далекий.

- А якихось проблем не виникало? Все-таки сталінські часи…

- Я тоді захоплювався віршами Патруса-Карпатського і не знав, що його вже репресували. Я й сам писав вірші і навіть друкувався в обласній газеті. Аж тут якось фізрук мені каже: «Пашлі со мной» і привів мене в КГБ. Там мене стали допитувати і погрожувати: «Ми вам сейчас питку каплями устроім».

- А це що таке?

- Людину прив’язували, і їй на голову методично скрапувала вода. Кажуть, що декого це доводило до божевілля.

- А нащо ви їм здалися?

- Пропонували мені співробітничати. Розпитували про політичні розмови на курсі. А в нас про політику зовсім не говорилося. Якось я від них відкараскався. Але налякали мене так, що я надовго забув про Патруса-Карпатського.  

- В училищі тоді зібрався цвіт закарпатських художників…

- Так, живопис викладав у нас Ерделі, рисунок – Манайло, композицію – Контратович, монументальне мистецтво – Бокшай.

- Просто таки – музейна колекція…

- Манайло ставився до нас по-батьківськи тепло, лояльно. Ерделі запам’ятався бездоганним виглядом. Він завжди був вбраний, як із голочки. Це нас усіх мобілізувало. Ми бачили, яким повинен бути художник. Хоча він викладався не для всіх, а лише для тих, кого вподобав. Таким на нашому курсі був Микита.
Знаєте, коли в мене зараз поганий настрій, я гортаю альбом Ерделі. Вдивляюся в деталі. Боже, яка це сила! Це був геній нашого часу. Художник-філософ. Тоді, ясна річ, ми цього не розуміли.

Контратович запам’ятався м’якістю. Такий добрий, сердечний, чутливий. Просто ангел якийсь.  Коцка з Борецьким нагадували пишні квітки. Але найбільше за всіх ми цінило малярство Йосипа Бокшая. Він був нашим кумиром. Тепер я вже по-інакшому дивлюся на красивість його робіт. Візьміть ті ж «Бокораші». Це ж декоративність, бутафорія.

Одне мені не подобалося, що Бокшай міг узяти у когось пензлик  і показати, як треба малювати навіть по закінченій роботі. І все перемалює по-своєму. Жорстко, швидко, легко.
Я думаю, це не правильно. Бо не можна чужого працею замінити свою. І в студентів залишався осад. От Ерделі цього ніколи не робив…

- А що ви малювали на диплом?

- Трактора з трактористом, який замірює глибину оранку. Це треба було ще обрамити гуцульським орнаментом. Тоді всі таке малювали. А закінчив я училище на відмінно і подався вступати до Львова разом Павлом Баллою. На 5 місць живописців претендувало аж 70 чоловік. Я не пройшов і мені запропонували викладати в училищі. Ось так я став колегою всіх закарпатських корифеїв. Викладав на першому курсі живопис.
 
«ШУКШИН ЯК ПРИЙШОВ У ГАЛІФЕ ТА КИРЗАКАХ, ТАК ЇХ І НЕ ЗНІМАВ»


- Але з цим не змирилися?

- Це був 1952 рік. Усі марили кіном. Я вичитав, що у Всесоюзному інституті кінематографії у Москві є художній факультет. Надій майже не було, але сталося чудо і я вступив. Завкафедрою живопису Федір Богородський перед тим побував на Закарпатті, заходив до Ерделі, Бокшая. Це була високоосвічена людина.  На іспиті він страшенно втішився, довідавшись, що я із Закарпаття. Мабуть, це і зіграло вирішальну роль. Адже з України нас вступили лише троє.

- Чим вам запам’яталося Москва?

- Тоді ВДІК не мав свого гуртожитку в місті. Кожен день ми добиралися на навчання по півтори-дві години електричкою та ще годину пішки. Уявіть собі скільки ми тратили на дорогу! Лише у 1954 році збудували гуртожиток – чотириповерховий, просторий. Найдешевший сніданок у буфеті – два шматки хліба, 30 грам червоної ікри і 30 грам масла та чай.

- Це було доступно?

- Так. Але я не жив на стипендію. Два роки підробляв кочегаром у дитячому будинку. Доводилося пропускати деякі пари, але викладачі ставилися з розумінням. Згодом працював лаборантом при кафедрі живопису. Там була каптерка з фарбами, полотнами, пензлями. Ніхто зі студентів нічого не купував. Усе видавалося інститутом. 

- А на вашому курсі вчилися знаменитості?

- Нас було всього 15.  Траплялися діти генералів, композиторів. Інколи бував у них удома чи на дачі. Найбільше серед нас проявив себе Русаков. Він був художником мультфільму «Ну, Заєць, постривай!». Паралельно на сценарному факультеті вчився Василь Шукшин. Як прийшов у галіфе та кирзових чоботах, так, здається, їх і не знімав. На акторському вчилася Людмила Гурченко.  

- А ви не хотіли зайнятися мультиплікацією?

- Ні. Думаю, зіграла свою роль школа Ерделі. Я бачив себе тільки в класичному живописі. Зрештою, як більшість із нас. Адже ми мали відомих викладачів, лауреатів сталінських премій. Наприклад, Богородський, Піменов. Тоді вони були на вершині слави. До речі, в кіно з моїх однокурсників подалися лише одиниці.

- А смерть Сталіна пригадуєте?

- Так, це було справді щось неймовірне. По радіо йшли передачі з надривом. Доходило до паніки, страху, істерії. Всі плакали, й ми, студенти – теж. Керівництвом  інституту було організовано прощання з тілом вождя. Але вже ніякий транспорт в місті не їздив і ми йшли колоною чотири години. Нарешті дісталися місця, де всі вулиці були всуціль перекриті машинами і нас розпустили. Товпилася маса народу. Один з наших по карнизах, ринвах, дахах таки пробрався уперед.

Кілька днів не було занять, бо не ходив транспорт і викладачі не могли дібратися до інституту. Атмосфера була вкрай напружена. Після похорону Сталіна вантажівками вивозили взуття. Маса народу була задавлена.

- А не присікалися до вас, що ви з України?

- Ні, я не стикався з якимись проявами національної ворожнечі.  Хоча справді був із Карпат, з «бандерівщини». Але я й ніколи не давав жодного приводу. Завжди мав пересторогу, бо знав, що всюди є стукачі.

- Тобто повної відкритості  між студентами не було?

- Ні, звичайно. Я вже мав «певний» досвід з Ужгорода.

- Що вам дала Москва?

- Гігантський запас знань. А які в нас були викладачі! Ми ходили на виставки в Академію мистецтв, Пушкінський музей, Третьяковську галерею. В інституті була пречудова мистецька бібліотека. І коли для мене при вступі найбільшим авторитетом з російських художників був Крамской, то після закінчення мене приваблювали новітні течії –імпресіоністи, постімресіоністи…

- Не важко було вчитися у столиці?

- Я не мав жодної трійки. До речі, дипломну роботу зробив по сценарію фільму про Довбуша. Навіть спеціально їздив у Карпати. Ескізи головних сцен і до сьогодні в мене збереглися.

«ВИСОЦЬКИЙ І ГОВОРУХІН БУЛИ ТАКИМИ Ж НОВАЧКАМИ, ЯК І Я»

- Тож після інституту ви потрапили до Одеси?

- Так, мене разом ще з двома випускниками-українцями направили до Одеської кіностудії. Ми дуже багато очікували від роботи. Адже після студентських років хотілося нарешті  зажити по-людськи. Але все виявилося далеким від наших уявлень. Я працював асистентом художника-постановника  і мав 80-90 рублів платні, з яких половину віддавав за квартиру.  Почалася жахлива бідність. Навіть не було за що поїсти! І це після навчання у ВГІКу! Для прикладу, робітник отримував у кілька разів більше.

- Але ж згодом ви стали художником-постановником 14 повнометражних і одного короткометражного фільму!

- Це спершу здається, що це – робота творча. Насправді у ній чимало технічного, інженерного. Художник-постановник організовує середовище, в якому відбувається дія фільму. Формує обстановку, в якій грають актори. За його ескізами будуються спеціальні декорації. На жаль, я не працював в історичному кіно, де є до чого прикласти руку і фантазію.

- А який свій фільм вважаєте найкращим?

- Напевно, той, який найтепліше сприйнявся глядачем. Це перша стрічка Станіслава Говорухіна  «Вертикаль» з Володимиром Висоцьким у головній ролі. Декорацій потребувалося небагато, адже фільм знімався серед дикої природи Кавказу.

- І як вам працювалося з такими особистостями?

- Тоді вони були такими ж новачками, як і я. Зате Кавказ вражав  суворістю. Була негода. По три-чотири дні на тиждень -- вітри і тумани. Нічого не видно навіть упритул. Які тут можуть бути зйомки? Коли розбився вертоліт, я запропонував Говорухіну перенести зйомки до Криму. Пообіцяв, що знайду там не гіршу натуру. Врешті, так і сталося. Але там виникла інша проблема: як у курортному Криму відтворити холодний Кавказ. Аби зобразити сніг, привезли цілу машину солі. З Людмили Гурченко тече піт, а вона за сценарієм має мерзнути.

- А скільки часу відводилося на фільм?

- Три місці на підготовку і три – на зйомку. Тепер швидше знімають, але довше готуються.

- А з яким режисером вам найкраще працювалося?

- З Говорухіним. Ми з ним зробили два фільми – «Вертикаль» і «Білий вибух». Обидва про Кавказ. Це інтелектуал, який умів мобілізувати всю творчу групу. Тому кожен його фільм – це подія. Пам’ятаю, прилетіли ми до Краснодара, а далі квитків у гори нема. То він взяв таксі аж до Боксарської ущелини. Ми дванадцять годин «Волгою» їхали! До речі, разом з Володимиром Висоцьким. 

- А чим вам запам’ятався знаменитий бард?

- Це була дуже комунікабельна людина. Ми жили на Кавказі в готелі, з якого під час негоди не було куди подітися. Коли зйомок нема, один вихід – сидіти в теплій компанії за чаркою. А з нами їздила спеціальна звукозаписуюча машина. Ось нею і робилися знамениті записи Володі Висоцького під гітару, які потім розходилися по всьому Союзі.

-  А як працювалося з Кірою та Олександром Муратовими?

- Ми знімали їхній дебютний фільм «Наш перший хліб». Олександр – дуже толерантна людина, а Кіра навпаки  – вкрай вимоглива. Я помітив, що ті режисери, які жорсткі у роботі з творчою групою, до акторів ставляться набагато м’якше. Багато що їм вибачають.

«З КІНОСТУДІЇ Я ПІШОВ ЧЕРЕЗ ВНУТРІШНЮ НЕВДОВОЛЕНІСТЬ»

- Що найбільше згадується з «кіношних» часів?

- Великобританія! (Сміється –авт.).У 1964 році Асоціація кінематографістів Англії запросила до себе колег з СРСР. Одне місце надали Одеській кіностудії і на нього потрапив я. На дванадцять днів нам Москва розміняла аж 13 карбованців. Тож кожен з нас отримав на руки шість з половиною фунтів стерлінгів. Мені досі прикро за ту велику державу, яка маючи колосальні доходи з кінематографа, так ставилася до людей.

Програма перебування була розкішна: відвідали телестудії Бі-Бі-Сі, кіностудію Шепертон, будинки Шекспіра та його дружини,  музеї, картинні галереї, Тауер. Вражень — море.
Особливий здивування викликало буденне життя англійців. Перед магазинами лотки з овочами, фруктами. Поруч на гачку – паперові пакети. Продавця нема. Іди, бери пакет, набирай, що треба, сам зважуй, заходь в магазин і розраховуйся. Ніяких черг, ніякого стовпотворіння. Це було небо і земля з Радянським Союзом.

Побували у Гайд-парку. Великі пострижені зелені газони, де можна  й розлягтися на сонечку. На спеціальному майданчику виступай на будь-яку тему і критикуй кого хочеш. При умові, що маєш слухачів.  Після радянського режиму ми були просто ошелешені побаченим. 

У Тауері ми зустріли працівників, котрі годували сторічних ворон.  Це входило в  їхні обов’язки. І ці каркаючі «старожили» тільки того місця й трималися. Будинок Шекспіра, якому півтисячоліття, збережений до найменших нюансів. Ми ходили в ньому, як у святині. Східці стоптані мільйонами людей, а все так, як було за життя господаря. Унікальне ставлення до свої історії!

На телестудії Бі-Бі-Сі я побачив, як зберігається реманент і навіть  дошки для побудови декорацій. Всі дощечки, рейочки складені на полицях за довжиною і шириною. Я диву давався. Спеціальні вогнетривкі шафи  набиті одягом різних епох і народів. Не треба шити! Бери за плату і знімай фільм. А якщо пошив нове, то можна здати на зберігання. Яке трепетне ставлення до матеріальних цінностей! Це повний антипод радянської формі життя.

Стоячи там, я вже бачив, як повертаюся на кіностудію і йду на склад, де всі дошки перекидані і все мокне під дощем. Нема з чого збудувати декорації, нема в що одягнути актора. Там я зрозумів, яке задоволення може приносити робота художника-постановника.

Такі речі складають характер нації. Я не побачив у Лондоні недопалка. А в нас одна традиція – жлобство, хамство, нахабність. Не треба ні розуму, ні такту, ні почуттів. Кожен пре, як танк. Ми радості в житті не мали. Не маємо і зараз.

- І як вам було повертатися назад? Усвідомили, що ми живемо погано?

- Не погано, а по-варварськи. Не дивно, що один оператор із нашої делегації наступного дня попросив в Лондоні політичного притулку. Був скандал на весь Союз.

- Чому ж усе-таки пішли з кіностудії?

- Одна з причин – внутрішнє незадоволення. Знаючи мою відповідальність, керівництво кіностудії завжди ставило мене в пару з новачками. І я від цього страждав. Добре, коли таким дебютантом був Станіслав Говорухін чи Кіра Муратова. Але часто пропрацюєш з молодим режисером рік і не хочеться навіть фільм подивитися. Бо знаю, що нічого путнього не вийшло. І як далі жити? Рік угробив, а сліду ніякого. Ні в душі, ні в кишені. Бо фільм отримував найнижчу, третю категорію, а за неї платили 50% гонорару всій творчій групі. Ця прикрість в мені накопичувалося.

У 1974 році мене прикріпили на 5-тисерійний виробничий фільм, сценарій якого я навіть не зміг дочитати. Поїхали на вибір натури з режисером і оператором. Вони всю дорогу пиячили. Мене це дістало. І коли повернулися на кіностудію, я відразу написав заяву. Дирекція запропонували попрацювати над іншим фільмом. На цей раз – фантастичним. Я відрізав, що є приземленим реалістом, а не фантастом. Таке моє рішення викликало здивування в колег. На кіностудії ще не було випадку, аби звідси звільнялися за власним бажанням. А я пропрацював 17 років, мав найвищу категорію. 

- Не шкода було полишати кіно?

- Нині згадують десять–дванадцять фільмів, які створили славу Одеській кіностудії. Але ж таку кількість стрічок знімали протягом одного року! А куди ділися сотні інших фільмів? Чому їх ніхто не згадує? Просто така їм ціна. Мені набридло брати в цьому участь.

- Тож вирішили сповна віддатися живопису?

- У я не їхав у жодне відрядження без етюдника. Мені навіть цим докоряли. Мовляв, от, завжди працює на себе. Але я не міг не малювати.

«Я НАМАЛЮВАВ ЗЛОЧИННО МАЛО»
 
- Тому й переїхали з Одеси до Санжійки?

- Так, вирішив проміняти мегаполіс на село. А тут якраз треба було художника в колгосп. Я хотів, аби син ріс серед природи. Бо ж тут -- море, краса.

- Але тут треба було починати все спочатку!

- Так, а мені вже йшов 47-й рік. І я почав знову з нуля. Отримав ділянку в колгоспі, зробив власний проект будинку. Це було в 1975 році. У продажу ніде нічого: ні шиферу, ні цементу, навіть цвяхи були проблемою. Але якось з усім упорався. Будинок у Санжійці був найбільшим і найоригінальнішим. Його спеціально приїздили дивитися, просили в мене креслення. Конструкторські навики в мене були від кіностудії. Я ж там декорації проектував. Щоправда, дружина відмовилася переїжджати з Одеси. Тож згодом ми розійшлися.

- Тут ви нарешті зайнялися творчістю?

- На жаль, не зовсім, бо будівництво забрало багато часу. П’ять років пропрацювавши в колгоспі, сильно захворів. Після струсу мозку в мене з’явилося тремтіння правої руки. У 55 років перейшов на інвалідну пенсію, яка мала аж 38 рублів! Це до тих розмов, як було добре при СРСР. Аби вижити, почав крутитися. Першим у Санжійці став брати курортників на літо. Перший поставив теплицю.  Накупив масу літератури з овочівництва, виноградарства, став займатися щепленнями, мав понад 40 сортів винограду. Навіть тюльпани вирощував.

Через тремтіння руки малювати стало проблематично. Було, що й по два-три роки пензля не брав. А далі познайомився з одеським художником Михайлом Пархоменком. Той побачив мої роботи і наче Америку відкрив: «Що ви тут киснете? Чому не робите виставки?» Я йому дуже вдячний. Він відкрив мене для Одеси. Я мав п’ять виставок ледь не за перший рік. І в Спілці художників, і в літературному музеї… Навіть став їздити на етюди.

- Як би ви охарактеризували свою творчість?

- Дуже нестабільною (Сміється –авт.). Весь час ривками через життєві обставини. Але це і відображення мого характеру. Я малюю  експромтом, на одному диханні. І тому мої роботи такі свіжі. Я художник першого погляду, перших вражень, емоцій. Люблю і пейзаж, і портрет, і натюрморт.

Я ніколи не орієнтувався на продаж чи на споживача. Завжди малював для себе, в своє задоволення.

- А за що себе критикували?

- За невіру. Мене весь час супроводжували сумніви. Якби мене хтось підтримав раніше, це би мало великий вплив. А так -- сумніви з’їдали мене. Через це не було стабільності, ритму. Ці імпресіоністичні настрої, перепади мене губили.         

- А скільки картин намалювали за життя?

- Небагато. Робіт триста.

- Хіба це мало?

- Це злочинно мало! За рік-два можна стільки намалювати.

- А чому не вступили до спілки художників?

- Я пробував, подавав роботи на виставки. Але, мабуть, не вписувався у соцреалізм, бо не хотів малювати передовиків з орденами.
Життя теж підкидувало перешкоди. Наприклад, в Одесі відкривалася молодіжна виставка, а в мене були гарні роботи з Ялти. Їх всіх до виставки прийняли. Я забрав картини додому, аби оформити. А тут мене терміново викликають у відрядження на зйомки. Я попросив товариша з кіностудії завезти картини на експозицію. Повертаюся, а на виставці моїх робіт нема. Той щось лепече, вибачається. Ось так сім моїх робіт пройшли комісію, а нічого не виставилося. Уявляєте, який я був убитий? Навіть один такий епізод скільки спопелив в мені надій! А таких було декілька. Зрештою, я махнув на все рукою.

- А тепер не бажаєте?

- Пропонують вступати, навіть недавно голова одеської організації спілки художників назвав мене корифеєм, але для чого воно мені вже?

«ЗАКАРПАТТЯ МЕНІ СНИТЬСЯ ЩОНОЧІ»

- Можливо, вам краще було переселятися не до Санжейки, а повертатися на Закарпаття?

- Уявіть собі, що я таку спробу робив! Я їздив до Ужгорода, хотів влаштуватися в музично-драматичний театр художником. Мені навіть прислали запрошення додому. Але вже тут закрутилися справи.

Я й до Володимира Микити звертався, коли він був головою спілки. Хотів зробити виставку, адже там мої викладачі, колеги. Але  виставковий зал тільки будувався, а картинна галерея була на ремонті. І це вбило ще один мій порив. Ось із таких епізодів і складається наше життя. Але я не нарікаю.

- Як би ви порівняли Одесу і Закарпаття?

-  Це зовсім інші регіони. Одеса – жорсткий, прагматичний центр, де потрібні неабиякі таланти і зусилля, аби пробитися нагору. Вона -- не для кожного. Тим паче – не для таких, як я.
До речі, я майже не малюю степ. Він мені чужий. 

- Зате моря у вас багато!

- Так. Ви помітили, що на морі не приходять лихі думки? Воно, як і ліс, має позитивну енергетику. Навіть бурхливе.
Але вночі мені сняться Карпати.  Якби міг, малював би їх, навіть не бачачи. Кримські гори – гарні, але інші. А Карпати нагадують мені жіночі груди. У них є плавність, м’якість.

Натомість Кавказ — це чоловіча суворість! Був у мене такий випадок. Знімальна група піднялась на потрібну висоту, але почалася негода, вітер, сніг. Знімати не можна. Пробули день-два. Режисер порадився з директором фільму: йдемо вниз. Але вже розбиті палатки. Знову все нести в долину, а потім з тим підійматися? Вирішили одного залишити.
 
Тож мене покинули на скалистому плацу, до перед тим розбився вертоліт, на три доби. Це було велике випробування самотністю. І нема куди відійти, бо ж плато -- сто на сто метрів. І лиш круто донизу стежечка.

- Чим живете зараз?

- Тішуся, якщо хтось навідає і розбудить спогади. Через очі людина отримує 80% інформації. А коли зору нема, то нема й інформації. Я би збожеволів, якби залишився зараз самотнім. Тож живу тим, що запрошую до себе в гості. Художники з найближчого Іллічівська приїжджають цілою кавалькадою. Варимо юшку. Навіть виставки у дворі влаштовуємо.

- Про що мрієте?

- Мрії є тоді, коли людина може щось зробити.

- Ваша філософія життя?

- Філософія життя вимірюється результатом: чи зміг ти чогось досягнути? І коли приходить твій житейський фініш, то хапаєшся за голову: чим ти займався? Де потратив свій час? На що? І якщо посіяв якесь добро, то можеш його пожати.

- Закарпаття вам згадується?

- Уявіть, що згадується кожної безсонної ночі. Хочеться пройти ще раз уже пройдений шлях. Дитинство згадується якось яскраво, хвилююче. Кожну ніч повертаюся до нього.

- І що саме?

- От згадую, як ми бігали дітваками. Брали обруч з бочки, прив’язували до конаря. Випаде дощ, і по калюжах женеш те колесо. Скільки радості і щастя, що бризки розлітаються на всі боки! Або як  майстрували самокати чи пасли корову серед кущів чорниці. А ягоди такі крупні і соковиті… (Сміється –авт.).

І мені до сліз шкода, що свого часу мало допомагав батькам. А вони ціле життя жили дуже скромно. Я теж не розкошував, але багато що міг собі дозволити без роздумів. А вони мали добре подумати: дозволити собі якусь забаганку чи ні.

Молодість дається для того, щоби забезпечити старість. Бо старість -- дуже жорстока річ. У неї -- одна дорога, а не так, як в молодості -- завжди є вибір.

- Яку свою картину вважаєте найкращою?

- Де менше хитрості, прийомів, але багато душі – там і є істина. Мене завжди приваблювала природність і простота.

Олександр Гаврош
29 листопада 2008р.

Теги:

Коментарі

Автор 2008-12-01 / 16:02:00
Соррі :)




Серіали не дивлюся

ember 2008-12-01 / 10:07:00
Avtor, ty chevo to putaesh. Colombo eto Made in USA, i dazhe Cattani Made in Italia. Made in France eto Maigret.

Автор 2008-11-29 / 21:56:00
Мушу вас розчарувати, але це справді Михайло Заяць. Хіба що років тридцять тому він ще й підробляв кіноактором у французьких серіалах. :)

SL_3000 2008-11-29 / 18:06:00
Дійсно, схожий... До речі, не "майор Каламбо", а "лейтенант Коломбо" :)




Може адмін щось наплутав?..



Знаючи цей сайт, і які на ньому допускають ляпи, не дивно :)



Хто ще як думає?..

Istvan 2008-11-29 / 13:08:00
Но это же майор Каламбо на фотке!!!

НОВИНИ: Культура

14:33
У вересні в Ужгороді кілька днів поспіль триватимуть "Монологи над Ужем" із міжнародним представництвом
12:14
З нагоди Дня Незалежності в Ужгорді майстри представлять свої роботи на виставці "Із джерел народних"
10:10
Естрадно-духовий оркестр обласної філармонії привітає слухачів в Ужгороді із Днем Незалежності концертом
01:20
/ 1
У вересні в Ужгороді відбудеться фестиваль старовинної музики "Фортеця Унґ"
16:55
На Рахівщині бажаючих навчатимуть на майстер-класі особливостям гуцульського вовноткацтва
13:44
Назустріч Дню Незалежності України в Ужгороді представлять низку тематичних виставок
11:40
В Ужгороді "поетично" зберуться "Лицарі Карпат"
10:34
"Кольори Карпат" із Закарпаття перемогли у кількох номінаціях на фестивалі-конкурсі в Польщі
23:43
В Ужгороді відкриється виставка живопису Сергія Глущука "Нова зустріч"
10:14
Вухо, горло, ніс, ноги, тушка, хвіст
13:04
/ 1
Закарпатець Андрій Любка презентує свою десяту книжку на 10-му "Меридіані"
16:57
У вересні в Ужгороді покажуть стрічки Міжнародного кінофестивалю "Світло"
09:27
Словацький фотохудожник пропонує в Ужгороді пройти "Дорогою життя"
02:05
/ 1
Ювілейну виставку творів Івана Бондаренка відкрили в Ужгороді
13:02
Коли хобі стає сенсом життя
09:44
Іван Бондаренко представить в Ужгороді свій художній доробок
21:25
/ 1
100-річний ювілей відзначив відомий закарпатський поет і прозаїк Петро Продан
13:57
Українці Словаччини у День незалежності України пройдуть "Стежками Олександра Павловича"
09:15
Мукачівський драматичний театр презентував у Литві "Князя Корятовича"
10:29
В Ужгороді у рамках проєкту "Кримський дім об’єднує серця" кримський татарин навчав гончарству
10:45
/ 3
Бібліотекарі запрошують в Ужгороді на капуркову
09:20
Художню виставку мисткині з Чернівців запрошують оглянути в Ужгороді
12:40
На Закарпаття прямує фестиваль "З країни в Україну"
23:52
В Ужгороді відкрилася виставка українських художників угорського походження
15:35
В Ужгороді представлять художній "Ноктюрн на трьох мольбертах"
» Всі новини