Кредо румунської гуцулки

Навіть за часів радянської влади й суворого прикордонного режиму трембітарі з полонин, що у Верховинському районі на Івано-Франківщині, перегукувалися із чабанами з Румунії. Пояснювали, що там живуть такі самі гуцули, як і вони. Збереглася вимощена камінням крута дорога до сусідів, однак туди й нині можна дістатися лише двома довжелезними довколишніми шляхами: через прикордонні переходи в Тереблечу Чернівецької області та в Дякове на Закарпатті.
– Отож яка вона, зарубіжна Гуцульщина?
– Гуцули в Румунії живуть по той бік кордону з Україною, в Південній Буковині та на Мараморощині. Хоча дехто стверджує, що на Мараморощині є більше гуцульських сіл, однак лінгвісти визначили тільки три. Тішуся, що вийшла саме з такого гуцульського села, Вишивської Долини. А ще там є селище Бистрий і трохи віддалене від них село Красний, до якого треба йти через румунське село. А на Південній Буковині в горах – понад десять гуцульських сіл. Гуцули в Румунії, як і в Україні, духовно багаті.
– Після Першої світової війни Гуцульщину поділили кордони. Чим нині різняться румунські гуцули від українських?
– Мені було дуже приємно, що побувала на Гуцульському фестивалі в Рахові. Ті співи дуже схвилювали, бо я з ними виросла. Гуцулів із Мараморощини не можна порівняти з гуцулами з Косова. Вони мають інший відтінок у мові. А рахівські гуцули такі самі, як наші. У нас збереглося чимало, але й багато пропало. Наприклад, уже немає цимбалів. Трембіти й сопілки є. Вишивають менше, переважно хрестиком. У нашому селі збереглося лише 15 гуцульських киптарів. Один із них є в музеї в Бухаресті.
– A чи є гуцульський музей у Румунії, щось на зразок Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття?
– На жаль, ні. Але в моєму рідному селі зберігся дім Гаврила Климпуша, нашого лісоруба, поета. Він був самоуком, розумною людиною. На його хаті ми встановили пам'ятну дошку. Там багато гуцульських виробів.
– Після Другої світової війни в Румунії, як і в Україні, було заборонено Греко-Католицьку Церкву. Як там вдалося зберегти свої віру і якою мовою моляться нині?
– На Мараморощині ніколи не міняли українську Службу Божу на румунську. І, хочу наголосити, щоби весь світ знав: досвід показує, що тільки там, де збереглася Церква, збереглася нація і її самобутність. Румуни на Буковині знищили українську Церкву, переклали літургію румунською, тому молодь перестала говорити українською мовою. На Мараморощині українці не корилися мадярам, а коли прийшла румунська влада, то вона не перешкоджала.
– А чи збереглися у вас самобутні традиції?
– У нас на Мараморощині не так, бо ми мали дуже строгого священика – отця Дутку. Він застерігав від ворожбитства. А гуцули живуть у горах. Вони ізольовані й дуже волелюбні. У них зберігається так звана гуцульська міра – вихід на полонину, як кажуть в Україні. Збираються люди, вівчарі міряють молоко овець, господар позначує фарбами кожну свою вівцю, щоби міг розпізнати. Коли вже все виміряють, то люди беруть коверці, стелять скатертини і всі сідають за спільний стіл. А потім ідуть родина до родини.
Я дуже люблю наші традиції. Завдяки міністерству культури 15 років тому мені вдалося вперше зорганізувати фестиваль українських колядок і звичаїв, який ми проводимо в Сігеті. Також маємо фестиваль української поезії – діти демонструють свої таланти. У моєму селі створили фольклорний колектив “Гуцульське весілля”, який посів друге місце на румунському фестивалі.
– Як розвиваєте зв'язки з гуцулами в Україні?
– Відколи в Україні почали проводити гуцульські фестивалі, запрошують на них і наших. Для мене головне – привезти цікавий колектив, бо ми не приходимо погуляти. Намагаюся привозити наших гуцулів, щоб вони показали ту свою культуру, яка збереглася в Румунії, – наші своєрідні традиції, пісні, яких, може, й немає в Україні. У Верховині нас дуже гарно приймали. Торік також хотіли приїхати на Гуцульський фестиваль в Яремчі, спілкувалися з паном Ватаманюком (провідник гуцульських товариств, – К. Ч.), але він відповів, що не має до того стосунку, немає грошей, мовляв, не можемо організувати… Якщо гуцулів-автохтонів не запрошують на Гуцульський фестиваль в Україні, то самі й втрачають. Ми мусимо показати, що гуцули живуть на своїх землях, і тільки доля, історія розділили їх кордонами. Коли йду на ці гуцульські фестивалі в Україні, то завжди беру слово. Пишаюся тим, що я – гуцулка. На гуцулів у Румунії треба дивитися як на таких, що, слава Богу, збереглися, і треба їм допомогти, щоби зберігалися далі. Вони мають школи, де викладають українську мову, але їх дуже мало.
– Уже не один рік говорять про відновлення дороги, яка сполучала б гуцулів через українсько-румунський кордон.
– Нічого не вдалося. Були наміри. Але, здається, що Європа допоможе, щоб ми тісніше зв'язалися з Україною. Це цілком можливо здійснити в рамках Єврорегіону.
– Пані Славо, а яким був ваш шлях гуцулки до високої державної посади?
– Навчалася в українській секції румунського ліцею в Сігеті, вступила на український факультет у Бухаресті, який закінчила 1977 року. Вчителювала в гуцульському селі Бистрий – викладала українську й російську мови. Навчала також співу, ми ставили п'єси, організовувала концерти. Потім поїхала до чоловіка в Німеччину, де він студіював. Від 1992 року працюю в міністерстві культури Румунії, де було створено дирекцію у справах національних меншин. Як старший радник представляю інтереси слов'ян – українців, росіян, поляків і словаків. Також при уряді є департамент міжетнічних відносин.
Моє дівоче прізвище – Вершигора. Мій тато з Мамаївців, що біля Чернівців, – із того села, звідки співак Дмитро Гнатюк. У румуномовному оточенні з дітьми розмовляла тільки українською. Наші друзі знали, що ми – українці, й любили нас як таких. До речі, в Клужі, де ми раніше жили, є багато угорців, інших нацменшин, тому це для них не було дивно. Ми вчили дітей змалку любити Україну. До речі, родичі мого чоловіка – українські націоналісти, які за українство сиділи в тюрмах. Батька мого чоловіка було засуджено на смерть, але Бог його врятував. Він з околиць Чернівців. Очолював УПА на Буковині. Згодом, коли вдалося потрапити на румунську територію, став священиком. Нам було приємно передавати рідні звичаї, все, із чим залишилися і мої родичі, й чоловікові. У нас на Різдво завжди Свята вечеря. Колядуємо, любимо пісню. Наші дівчата закінчили консерваторію, а син – іще й теологію. Доньки вийшли заміж за хлопців-українців із мого гуцульського села. Всі мої діти співають і танцюють в ансамблі “Зоря”. Президент України, коли торік у жовтні був на відкритті Культурно-інформаційного центру в Бухаресті, подарував нашим “зорянам” костюми для танців. Нещодавно вони виступали на телебаченні, і на 90 відсотків український ансамбль переміг румунський фольклорний колектив. Наші діти славні й мають що показати румунським глядачам.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати