Коломийкар із закарпатської Лазещини

У свої 84 закарпатець Степан Молдавчук і власні коломийки заспіває, і фронтові дороги згадає, і про вчителювання при руських та бандерівцях розкаже, та й про цілющі властивості трав повідає.

Степан Молдавчук
Степан Молдавчук

 На центральній вулиці села Лазещина на Рахівщині майже безлюдно – в церкві якраз правили Службу. Дід Степан цієї неділі до Божого храму не пішов – нас очікував – у гуцульському вбранні, з топірцем. «То мені від діда дісталося, - демонструє свої вишиванку та кожух-пєхтар Степан Молдавчук, якому повернуло на 85-й. – Бізівно, мають десь 90 років, та збереглися добре. Зачекайте, зараз ще петек винесу». Через кілька хвилин повернувся ще з одним атрибутом ясінських гуцулів. «Дивіться, оцесь кептар не для щодня був, а на свята, і не кожен міг купити. Ото вставка обов’язкова – із лисиці або куниці. Взимку петек на себе одягали, а влітку на одне плече клали...» - показує, сідаючи на лавицю під стріхою, біля якої приперта трембіта. Чомусь таким Степана Молдавчука – відомого на Рахівщині коломийкаря, без якого не обходиться майже жодне свято в районі чи селі – і уявляла. Дід, кажуть місцеві, має чудову пам’ять – до дрібниць згадує своє життя, грає на галігонці, цимбалах та трембіті, може по півгодини співати власні коломийки, і не тільки українською, але й угорською, німецькою, словацькою та чеською мовами...
 «Стріляли до 53-го року, поки Сталін не вмер»
 - Батько сам із Ясіня, звідки й пішов на Першу світову війну. Коли повертався з італійського фронту, переночував у Тячеві. А в тій хаті дівчина була, сподобалася йому, там і залишився на чотири роки. За ці чотири роки і ми з сестрою народилися. А далі хату і землю в Ясінях продали, прийшли в Лазещину, завели обійстя. І я тут виріс, пішов на войну, вернувся, женився в Чорній Тисі. Неудачно женився і перший раз, і другий. А з теперішньов, Дося звати, 28 серпня буде 50 років, як живемо разом. Отак життя склалося, живемо потихеньку двоє.
  - А діти?
 - Мав’ім 5 синів, три вмерли, а два ще жиют. Андрія, який працював лейтенантом в міліції, в Москві вбили у 91-му, коли революція при Єльцині була. Юра пішов на роботу в Харківську область, в ліс, перевернувся з трактором і там погиб. А Василь робив на машині, простудився та й умер шість років тому. А Іван у Ясіню жонатий, у 52-му рожений. Синок Онофрій, 81-го року рожений, зараз у Москві - пішов на заробітки, найшов собі дівчину, росіянку, на комп’ютері робить. Обіцяв, що прийде помогти покосити. Бо маю гектар землі – нам, фронтовикам, після війни давали, коли ділили єврейські землі.
   - На війну як попали? Кажуть, перекладачем були на фронті?
 - 20-річним восени 44-го разом із ясінськими хлопцями пішов у Сваляву, де добровольців набирали. А там записувалися, хто в яку хотів армію – хто у чиську, до генерала Свободи, а хто до руських. Я пішов до руських, бо тоди вже говорили, що буде в нас Радянська Україна.
А як перекладачем став? Я вчився добре – при Чехословаччині ще до війни була семикласна горожанська школа у Ясінях. Мали уроки німецької, тож батько, який був старшиною у Першій світовій війні в австро-угорській армії, допомагав мені часто робити домашні завдання. Допоки вчитель не дізнався. Так що то була і шкільна наука, і батькова. А як зайшли мадяри, то школу в Ясінях закрили, треба було доїжджати в Рахів, де два рази на тиждень вчили німецьку, і два рази – мадярську. Так потроху і вивчив мови. А коли попав на фронт, то в окопи прийшов старший лейтенант, який на російській почав випитувати, хто знає бодай якусь іноземну. Я, кажу, володію розмовною німецькою, угорською, чеською, словацькою. Так і став перекладачем...
 Ми забрали польські города Жешув, Катовіце, Краків визволили. А там нас почали сортувати: хто кіньми тягнув пушку, 76-ку, того відправляли у Татри, під Дуклю. Я був у механізованій частині, де пушки тягли машини, то нас передали в 2-ий Український фронт під маршала Конєва, а до того я був під маршалом Рокосовським. Коли штурмували річку Одернайзе, під час бомбардування мене контузило, отримав важке поранення в ногу. Відправили в Київ, де наклали гіпс, а звідти повезли аж до міста Кушки, під Афганську границю. Там ще при царю Миколаю збудували великий п’ятиповерховий курортний будинок, в якому нас, 1400 хлопців із фронту, і лікували. Якщо дивитися через вікно (а то Кавказ), то внизу – помаранчі, лимони, а на верху – скаля голубе, сніги, розумієте, такі... А в ріці тисячі народа купаєся. То було у маю місяцю...
 Домів прийшов на костилях, з провожатим – такий порядок був у воєнних госпіталях. Провожатий пішов на поїзд, ми полігали спати, а за вікном – шум з боку лісу, кулемети строчат, автомати чути. Що се, питаю батька, фронт недокінчений? Ні, каже, се бандери, УПА, хочуть, аби Україна була самостійна. На другий день я пішов у сільраду, а там, кажуть, сиї ночі голову вбили, начальника міліції, землеупорядника, що землі куркульські ділив. У 47-му вбили другого голову та ще двох міліціонерів, через рік, коли будували колгосп, вбили голову колгоспу. Що то ся творило! Стріляли до 53-го року, поки Сталін не вмер. А останні бандерівці по наших лісах і селах ходили аж до 56-го.
 «Хоч і не мав освіти, 18 років вчив німецьку»
- Розкажіть, як вчителювали...
- Та вчителювати став скоро після війни, із 46-го. Якось мене зустрів вчитель Зіман Золтан та й каже, що треба у Буковині відкрити початкову школу. А це далеко в горах, аж під Драгобратом. А там же приміщення нема, десь хату треба шукати, аби прийняли. Дали мені гроші, а батько, який працював у школі в Ясінях завгоспом, допоміг із дошкою та крейдою, та й попрямував я в Буковину помежи гуцульські хати шукати місце на школу. Пішов в одну хату – не пускають, в другу – не пускають, в третю – не пускають. У четвертій, де жив Форис Олекса, пустили, але при умові, якщо буду вчити дітей не лише науку, але ще й молитися. Заборонили й образи знимати - ні Ісуса Христа, ні Присвяту Діву, ні Миколая, ні Тайну вечерю. Заплатив я їм за кімнату сімдесят рублів, вибрали звідти дві постелі, занесли дошки замість стільців. В школу ходило десь 20 учнів, це були 1-4 класи і всі вчилися разом. Котрі мали по сім років – сиділи на першій лавиці, старші – позаду. Я, як релігійний чоловік, два тижні в радянській школі починав уроки з молитви, поки не викликали в Рахів - спочатку в освіту, потім в безпеку. А там питають: ви радянський вчитель чи національно-буржуазний? Хочете, щоби вас закрили? Що робити? На поміч прийшла хатня ґаздиня. Перед початком уроків я хвилин десять в клас не заходив, поки вона з дітьми молилася. Так і вчителював під полонинами три роки. Далі перевели в Ясіня, де, хоч і не мав освіти, десять років вчив німецьку, іще вісім років був вчителем німецької в 5-х класах у Лазещині. А як пішов на пенсію, то возьмив мене голова сільради працювати діжурним. Робив’ім аж до 75 років, коли ноги вже заболіли, не годен’ім став горами ходити...
   «Перший зошит з коломийками безпека спалила у 45 році»
- Коломийки коли почали складати?
- Та співав’ім давно, мама моя співоча була. А десь на початку 40-х сам почав складати, ще при Угорщині, коли якраз війна йшла. Якось із сільради, а то було в 42-му році, прийшов один та й каже: чую, складаєш коломийки, то склади, аби хлопці-русини вірно воювали за угорську державу. Я кажу: не можу, бо не маю освіти. І не склав, бо вже тоді були партизани червоної армії, які за одну коломийку могли хату спалити. Правда, той із сільради більше не приходив, його на фронт забрали. Але я собі складав полонинські всякі коломийки – про пастухів, доярок, як хлопці з армії приходять і женяться, та й за п’яниць, які за ярками сплять. Багато знаю коломийок - на німецькій, мадярській, словацькій співаю. Якось був на весіллі у Тячівському районі, там є села, де одні німці живуть. Так німці там співають на німецькій, а мотив – гуцульський. Одну вам проспіваю...

 
На трембітоньці заграю рано я на вівці,
Як співають коломийку закарпатські німці.
  Далі дід Степан проспівав кілька куплетів на німецькій.
 Назбираю калиноньку у зеленім гаю,
Та німецьку коломийку я уже кінчаю.

- У мене й пісенник є, де коломийки зібрані. Якось заходив народний депутат Орест Климпуш, він там мені підписав. А ви напишете у пісеннику, які були мною задоволені? – запитує, посміхаючись, дід. Через кілька хвилин повернувся із великим червоним записником з написом «Коломийки».
- Тут 35 коломийок і 4 гуморески, - каже. – Це вже другий пісенник. А перший зошит, в якому були 32 коломийки, безпека спалила у 45 році. За то, що написав співанку на 30 куплетів про Карпатську Україну 39-го року. Заспівав її на свальбі у сусіда, а той пішов і доніс. На другий день прийшов старший лейтенант Горбов із Ясіня та й спалив у печці, де якраз ватра горіла. Каже мені: підпишіться, що не будете більше ніякі коломийки ні писати, ні співати – ні радянські, ні українські, ні мадярські. Так я 5 років не писав. А коли Сталін вмер, то знав, що мене вже до білих ведмедів не повезуть...
   - А що то у вас за така відома коломийка про лікарські трави?
- То я сам її склав, довга дуже. Все, що там співаю, - із життя. Знання про зілля передавалися в селі від одного до другого, та й книжку мені дав один дідо, по ній навчився пізнавати трави. Я із 14-ти років трави по лісах і полонинах збирав, ходив під Говерлу, Петрос, Близнеці. Наприклад, за кінським часноком, що від глистів, треба було йти звідси аж за 20 кілометрів, під полонину. Сушив’ім трави і людям їх продавав, бо тоді лікарі дорогі дуже були. От косар на день заробляв 40 корун чехословацьких; а для того, аби тя лікар лем приймив, треба було 200 корун платити. Якщо стався перелом, то везли в Солотвино або Хуст, а на лікування треба було десь 2 тисячі корун, це ціла корова. От народ і виходив з положення. А я багато не брав. Хто не мав копійки, тому кажу, йди на півчаса покоси на городі. Бо мій батько був ґазда, докус бідняком не був, то ми тоже виходили з положення... Знаєте, я мав під полониною під лісом невеликий будинок, там і сушив трави. А лікарі наші славні підкупили хлопців і спалили його, гет згоріло, до тріски. То було ще у 47 році. З того часу й перестав збирати трави, лише так – десь біля хати подорожник або чебрець...
Давайте краще заспіваю...
Та пишу я коломийки на дубовім листу,
 Першой моє привітання: «Слава Ісусу Христу!»
 Послухайте, люди добрі, що хочу казати,
За лікарську полонинку буду вам співати…

 Майже десять хвилин дід Степан співав про всілякі трави і болячки, які ними лікуються. Радив у коломийці корою дуба полоскати горло, липовим цвітом лікувати простуду та ревматизм, голубими волошками збивати гарячку, виганяти каміння з нирок чаєм із глоду, а із сечового міхура – настоєм зеленої петрушки. І далі:
 Як дісталась запаління на своєму оці –
Промивай лиш бобовинов та й кліпай на хлопців...

 - Чи зверталися колись до лікаря? - питаю діда.
- Та нащо мені ті лікарі! Ходив хіба що на рентген, бо відділ кадрів обов’язково просив довідку, не приймали інакше на роботу. Слава Богу, й без лікарів живу.
- Секретами здоров’я поділитеся?
- Я алкоголем не занимаюся, не курю. Та й гризтися треба менше. Якщо то чорноє – чорноє, якщо білоє – білоє. Інакше людина паде із сил, нарушає собі нервову систему та цілий організм слабне.
 - І з жінкою ніколи не сваритеся?
- Якщо є якась суперечка – вийду з хати надвір, піду у хлів, дам корові води, сіна, піду до сусідів. А то всьо перегорит – і в мені, і в жоні...
На ці слова з хати виходить дідова Дося і простягає мені горнятко свіжої холодної води. Біля ніг труться троє маленьких кошенят, яких господиня зазиває на молоко. А дід каже, що збирається зараз ще в присілок поїхати, що за п’ять кілометрів, на велосипеді. Каже, поки Бог позволяє жити, треба жити...

Людмила Суботіна, "Неділя"
23 червня 2008р.

Теги:

Коментарі

НОВИНИ: Культура

11:34
У Мукачеві стартував фестиваль дитячих театрів "Імпреза над Латорицею" (ПРОГРАМА)
16:06
Хор "Cantus" розпочинає концертний тур "Звуки небес, голоси землі"
06:47
Алло
15:00
Сьогодні в Ужгороді стартує ІІ Всеукраїнський конкурс хорового мистецтва імені Михайла Кречка
13:52
В Ужгороді в неділю зірковий склад акторів зіграє одну з кращих комедій XXI століття
11:20
/ 4
В Ужгороді розпочався IV Всеукраїнський фестиваль камерного мистецтва "Під цвітом сакури"
21:09
/ 1
Загублені у коханні
13:56
В Ужгороді вдесяте відкрили виставку-конкурс "Світ писанки"
06:00
Загадкова вісімка
10:52
Сьогодні, у четвер, в Ужгородському скансені відкриється виставка Мирослава Ясінського "Карби"
17:49
В ужгородському скансені відкриється виставка "Світ писанки"
05:49
У квітні в Ужгороді пройде VIII Міжнародний фестиваль "Музика без кордонів"
00:16
У середу в Хусті стартує IІ Всеукраїнський театральний фестиваль "FantaziaFest"
13:31
У скансені в Львові завершують масштабну реставрацію садиби з закарпатської Іршавщини
05:50
Із безодні
22:26
"Закарпатську" "Маріупольську драму" з успіхом показали в Києві
17:55
У Хусті відбулися нагородження переможців і гала-концерт ХІІІ Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
15:41
Відвертий щоденник чи казка для європейців: як читати "Війну з тильного боку" Андрія Любки
15:09
У Хусті відбудеться нагородження переможців та гала-концерт Відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні "Красне поле"
14:25
Закарпатський облмуздрамтеатр розповів про свої найближчі події
14:26
У суботу в Хусті зіграють прем’єру вистави про Августина Волошина
15:11
Як відомі українські письменники хотіли поселитися на Закарпатті
08:20
/ 1
Обережно, любов
11:16
/ 1
Автор споруд ПАДІЮНу і "Едельвейсу" представив в Ужгороді виставку акварелей
22:08
/ 1
"Маріупольську драму" покажуть в Ужгороді та Києві
» Всі новини