Письменницю з Ужгороду гендер до Америки довів...

Одна з найперспективніших українських письменниць Оксана Луцишина розповіла «УМ» про англомовну літературу, фемінізм американських чоловіків з академічного середовища і про мрії, поділені на кавалки.

Оксана Луцишина
Оксана Луцишина

Ім’я ужгородки Оксани Луцишиної стало відомим у літературних колах після друку її новел в антології жіночої прози «Незнайома». А до того вже були вірші та перемога у всеукраїнському конкурсі «Гранослов». На Львівському форумі видавців Оксана Забужко говорила про Оксану Луцишину як про майбутню літературну зірку. Власне саме вона настійливо рекомендувала Леонідові Фінкельштейну видати ці книжки у своєму видавництві. І минулого року у «Факті» вийшли дві її книжки — збірка новел «Не червоніючи» та роман «Сонце так рідко заходить», обидві одразу увійшли у кращу літературну «двадцятку» за версією Бі–Бі–Сі. Проза Оксани Луцишиної висвітлила абсолютно несподіваний тип жінки і викликала гарячу дискусію.
Шість років тому доля закинула Оксану за океан, де вона навчалася, а згодом і знайшла свою долю. Ми розмовляли з нею у той короткий проміжок часу, коли вона навідалася до Ужгорода — «на історичну батьківщину».
«Треба вчитися оспівувати радість»
— Раніше думала, що я дуже сумна дівчинка, — каже Оксана. — Тепер зрозуміла, що я дівчинка дуже весела та іронічна. І від цього мені полегшало. Певний час писала лише вірші, в основному — печальні. Тепер багато сміюся у текстах. Може, це приходить із віком. Починаєш на деякі речі простіше дивитися. Не спрощено, а саме просто.
— А чому почала писати? Напевно, нерозділене кохання ...
— Писати мене змусив біль, непорозуміння з батьками і шкільною системою. Хоча кохання, на жаль, надто часто висвітлюється в жіночій поезії як біль. Загальноприйняті стереотипи обумовлюють саме такий розвиток теми: страждання–кохання–зустріч остання і тому подібне. Це тому, що жінкам надто довго вбивали в голову, що кохання і пошук єдиного — це сенс їхнього життя.
Я теж почала писати від болю. Але життя таке різноманітне! У ньому стільки емоцій! Тому можна і треба вчитися оспівувати радість. Коли поети київської школи Віктор Кордун і Михайло Григорів прочитали мої «болісні» вірші, то сказали так: «Гарно, але щось дуже сумно. Та нічого! Це у вас така чорнота від молодості. Потім буде світліше».
— Що вважаєш своїм найбільшим досягненням?
— Важко виділити щось одне. Подобається писати. Подобається вивчати іноземні мови. Подобається викладати. І певні успіхи є в усіх цих напрямах. У мене росте дочка, а це, погодься, теж досягнення (сміється. — Авт.).
А крім видимих речей, є ж іще й невидимі для стороннього ока. Певні екзистенційні здобутки. Може, досягнення — це зуміти когось пробачити або когось не втратити...
— Ти представниця дуже самобутнього регіону — Закарпаття. Що думаєш про літературу цього краю? Чому вона мало прописана в загальноукраїнському контексті?
— Такий шок — у хорошому сенсі слова — як від творів Томчанія і Чендея, я нечасто переживала. Це здатність вихопити щось настільки пронизливе, минуще і водночас абсолютно реалістичне, без усякого магічного реалізму. По–моєму, це є і в закарпатському живописі, не лише в літературі. Велике реалістичне полотно насправді може містити всю потрібну містику, всю вічність життя.
Головне — щоб написати справді те, що бачиш. Зуміти вихопити ті елементи дійсності, які є ключовими, а не просто послуговуватися готовими схемами, як це робили багато класиків соцреалізму. Наприклад, коли Чендей описує в новелі покарання трьома братами невірної дружини, то розумієш — це не кліше, не вигадка, не «підстава» і взагалі не «соцреалізм». Це глибока правда про патріархальні порядки на селі. Брати карають тим, що нацьковують на оголену жінку кішку, шмагають її котячими пазурами.
Цьому віриш набагато більше, ніж казкам про Давида Мотузку. Любов до колгоспу можна вигадати, а такі деталі — ні. Чендей же не стоїть у цій новелі на якихось ідеологічних позиціях — ні того ж фемінізму, коли брати змальовувалися б як гидотні недоумки, чи навпаки — мачизму, коли карати жінок — це річ необхідна. Він просто показує — без втручань і оцінок.
Слідкую, звісно, і за найновішою нашою літературою. Сказати, «чого їй бракує», не можу.
Узагалі–то не вистачає нормального видавничого процесу. Соломія Павличко вважала, що цей процес — нормальний, коли друкується багато романів. Тоді б і писали, і читали більше. Пишуть же і читають у Росії. Нехай і примітивне, але своє! Ще і нам завозять детективчики. А українському письменникові, аби вижити, треба було би писати щонайменше два романи на місяць...
На Закарпатті нині є гарні автори, цілком сучасні. І до того ж, це просто такий цікавий регіон! Тут стільки всього намішано, і такого екзотичного! Лише відтворювати це — і більше нічого не треба вигадувати!
«Займаюся фемінізмом, постколоніалізмом, літературознавством»
— Ти мала змогу ознайомитися з англомовною літературою. В чому ми — сильніші, а в чому — слабші?
— Ну англомовна література — це такий океан... Ми ж говоримо не лише про літературу Великобританії, Америки, Австралії чи Канади. Сюди входять автори з усіх колишніх колоній Старого Світу — і Пакистан, й Індія, й африканські країни, і Карибський басейн. Багато з тих, хто переїжджає до США, міняє мову, теж починаючи писати англійською. А є ще діти емігрантів, чиї батьки зберегли культуру своєї батьківщини, тому діти володіють і цими культурними кодами. І хоча є «англомовними», все ж світоглядно дуже відрізняються від тих, хто народився «справжнім американцем».
Сама мова «переломлюється», міняється. І хоча твір написаний англійською, він може бути висловлений зовсім «не по–англійськи» (і навіть «не по–американськи»), тому що ламаються певні установки, традиції, закладені в мові як дискурсі, мові як способі мислення. От, наприклад, роман — західний, «колонізаторський» жанр. А що, коли роман починає писати «колонізований» і відповідно міняє структуру? Якщо Джамейка Кінкейд пише про Кариби, котрі «заселили» невільниками, вивезеними з Африки. А потім проголосили кінець колонізації і дозволили цим колишнім рабам жити на невідомо чиїх островах, на цій штучно створеній батьківщині, у штучно створеному мовному середовищі (бо білі говорили по–англійськи, і відповідно змусили й африканців, а рідні африканські мови забулися...). Відповідно, й англійська мова у неї, не як у Діккенса. Не в тому сенсі, що вона слів п’ятискладових не знає, а понятійно, дискурсійно.
Є навіть такий анекдот, як карибські студенти пишуть англійський роман: «Сніг тихо лягав на поля цукрової тростини». Намагалися втиснути урбанізацію і «лондонську зиму» у джунглі. А між іншим погода і ландшафт теж визначають свідомість. Англійська мова народилася на холодних британських островах і, очевидно, несе на собі відбиток тих суворих пейзажів...
Думаю, не можна однозначно порівнювати нашу літературу і «англомовну», бо неодмінно постане питання — яку саме англомовну? Можемо порівнювати хіба конкретні твори. Звичайно, загалом англофони «обігнали» нас у сміливості експресії, у висвітленні дражливих тем, але в нас теж є великий потенціал. Просто як мова глобалізації англійська має своєрідний статус, і рівнятися з нею нема чого.
У кожного свій шлях. У нас зовсім інша мовна ситуація — близькість «старшого брата», чиї валуєвські циркуляри та емські укази покликані були зовсім задушити нашу мову. Ця позиція «колонізованого» нам і досі дається взнаки. І ще буде даватися...
— Що тобі дало життя за океаном?
— Будь–яка подорож — це розширення меж досвіду і знань. Інша річ, більше в цьому позитиву чи негативу. Я їздила на Флориду вчитися. Місце загалом екзотичне, надзвичайно цікаве. Гарний університет. Величезне задоволення отримала, вивчаючи фемінізм і гендер. Це важлива частина мого самоусвідомлення. В Україні такі програми є лише в кількох вузах, та й то, як завжди, проблеми з літературою. Тому хоча б заради цієї програми варто було їхати.
— Традиційне запитання про плани...
— Торік вийшла збірка новел і роман. Він не планувався як «серйозний». Швидше як розважальний, але, звичайно, певний «інтелектуальний» підтекст там все–таки є. І фемінізм, звичайно (сміється. — Авт.).
Маю нові вірші, але так повільно їх пишу, що ніяк не дійде до видання. Перекладаю. Як правило, це або дитяча література (з англійської на українську або навпаки), або вірші. У «Видавництві Старого Лева» в моєму перекладі англійською мовою вийшли «Київські казки» Зірки Мензатюк. Ще займаюся наукою — фемінізмом, постколоніалізмом, літературознавством. Працюю десь на стику цих дисциплін.
— Ну з фемінізмом усе зрозуміло. А от постколоніалізм нащо тобі здався?
— Йдеться про осмислення світових культурних, політичних, літературних та багатьох інших процесів десь у другій половині двадцятого століття. Україну в
цьому контексті теж можна розглядати як державу, котра була довгий час колонізована Росією, а потім СРСР.
А можна і трохи інакше дивитися. Адже колоніалізм — це не лише політичні утворення, це і спосіб мислення, расизм, ксенофобія. Хіба у нас цього мало! Це ще з дитячих книжок входить у свідомість. Одного Жуля Верна почитати — мало не буде. У нього, якщо герой чорношкірий, так одразу ж «дитинний», «любить їсти варити» і «відданий господарю», навіть якщо і не раб...
«Американський професор, виявляється, така ж сама людина, як і решта»
— Чи відбудеться твоє повернення додому?
— Що значить — повернення? Назавжди (задумалася. — Авт.)? Цього я не знаю... А так час від часу наїжджаю, навідую родину. Я б хотіла пожити трохи в Ужгороді, може, рік–другий, але зараз у нас не виходить. Можливо, пізніше...
— Давай трохи про особисте. Розкажи, що значить — бути в шлюбі з американським професором?
— Американський професор, виявляється, така ж сама людина, як і решта. Взагалі чоловіки із академічного світу США набагато феміністичніше налаштовані, ніж українські. Тому обов’язки по господарству і вихованню дітей ділять із дружиною навпіл.
Мій чоловік — історик, культуролог, вивчає зв’язки Мексики і Сполучених Штатів. Дуже творча людина: займається гончарством, музикує. За програмою Фулбрайта викладав у Києво–Могилянській академії.
— Як донька ставиться до твоїх переїздів? Чи стала вона вже людиною Всесвіту?
— Донька звикла. Не знаю, як щодо людини Всесвіту, але вона справді багато чого встигла побачити і дізнатися. Пожила у двох таких несхожих світах. Напевно, таке завжди трапляється з дітьми в інтернаціональних шлюбах.
— А про що мріє Оксана Луцишина?
— Не можу сказати, аби я аж так багато мріяла... Мрії — це занадто велике узагальнення, намагання охопити неохопне. Краще поділити їх на невеликі кавалки і планувати, планувати, планувати!..
А по–справжньому великі, вічні й потрібні речі взагалі не надаються до планування. Адже не можна серйозно «мріяти» або «планувати» стати кращою, вищою, духовнішою людиною. Можна хіба що прагнути цього, і тоді все складатиметься саме собою. Навіть якщо деякі життєві моменти будуть болісними.
— Яка твоя філософія життя?
— Вчитися, вчитися і ще раз вчитися. І не лише тому, що так заповідав Ленін... (Сміється. Авт.).

Олександр Гаврош, "Україна молода"
28 лютого 2008р.

Теги:

Коментарі

НОВИНИ: Культура

14:06
Закарпатський обласний театр драми та комедії з Хуста приїхав із гастролями в Ужгород
13:11
Ансамбль "Угорські мелодії" запрошує в Ужгороді на концерт вшанувати пам'ять Ракоці
14:51
Закарпатці стали учасниками Міжнародного фольклорного фестивалю етнографічних регіонів України на Прикарпатті
14:46
Мукачівський хор хлопчиків та юнаків виступав на фестивалі духовної пісні в Словаччині
13:08
74-ий театральний сезон у Закарпатському облмуздрамтеатрі відкриє "Нічний вартівник і праля"
20:07
/ 1
В Ужгороді відбулася Всеукраїнська творча лабораторія "Хореографічне мистецтво Закарпаття"
00:37
В Ужгороді відбувся фестиваль гончарства
23:26
ФОТОФАКТ. У реформатській церкві Вишкова виявили унікальний розпис XIV ст.
15:47
/ 2
Свої художні роботи презентувала в Ужгороді викладачка англійської Ольга Янович
01:54
В Ужгороді відкрили виставку картин і шкіряних колажів
16:37
У Виноградові відкрили мистецьку виставку "Зв’язок поколінь"
23:27
На малій сцені Закарпатського драмтеатру відбувся допрем’єрний показ вистави
15:40
Другий фестиваль гончарства відбудеться цієї суботи у скансені в Ужгороді
09:57
На ювілейній виставці "Малий Лувер" в Ужгороді презентували 100 картин
22:18
Закарпатський народний хор презентував музичний фільм "Ой, на горі винобрання"
09:38
На Рахівщині відбувся видовищний хореографічний фестиваль ім. Волощука
23:52
Обласний театр у Хусті запрошує на прем’єру трагкомедії "Коматозники"
15:40
Закарпатський облмуздрамтеатр зустрічатиме глядачів у неділю виставою "Я чекаю на тебе, мій любий!.."
09:19
Книгу ромською про життя циган у Підвиноградові презентували на Закарпатті
22:58
В Ужгороді презентували виставку медитативного живопису
11:55
До Ужгорода з концертом завітає джазовий колектив Aramis із Сум
10:23
Мукачівський драматичний театр відкрив 73 театральний сезон трагікомедію "З днем народження, Генріх!"
10:20
В Ужгороді більше тижня тривав фестиваль старовинної музики "Фортеця Унг"
18:18
Концерт фортепіанного дуету з Мексики відбувся в Ужгороді
16:07
/ 1
30 робіт, присвячених Ужгороду, представили на огляд у скансені батько й син Климковичі та Василь Парій
» Всі новини