Андрій Любка як дитина зламу століть

Наприкінці минулого року відбулося вже традиційне вручення Премії імені Юрія Шевельова (заснована 2013 р.) Лауреатом став Андрій Любка за книжку есеїв "Саудаде" (Чернівці : Книги — ХХІ ; Meridian Czernowitz, 2017. — 192 с.). 

Уже книжка 2014 р. "Спати з жінками" закріпила репутацію Андрія Любки як доброго есеїста. "Саудаде" цю репутацію підтвердила, хоча між збірниками автор успішно дебютував як романіст.

Що криє в собі загадкова назва книжки? Саудаде як предмет своєрідної національної гордості португальців, галісійців, бразильців означає особливий емоційний стан: мікс просвітленого суму, ностальгії за втраченим, туги за нездійсненним, марноти всього — з відтінком шляхетної світлої романтики та особливого катарсису, що його приносить нещасливе кохання. Можна сказати, що все це достеменно знаходить читач у мініатюрних есеях Андрія Любки, а на додачу — ще й добрий гумор, дотепність та іронію, яскраві картини авторських мандрів, зворушливі спогади, кумедні трафунки та гірко-сумні докори нашим лінощам, недбальству, негосподарності, безініціативності як бракові належної самоповаги.

Есеїстика для Андрія Любки — життєва необхідність: як людина достеменно творча, активна й мобільна, він постійно сповнений вражень, ідей, міркувань, різнорідних імпульсів, тож мусить бодай частину втілювати в цю дуже органічну для нього форму. Дитина глобалізаційної доби, "україномовний європеєць", — він ще в тій попередній книжці переймався актуальним питанням: "Чи може українець бути космополітом?" — хай навіть і з іронічними модуляціями. Актуальність зумовлена міцною прив'язаністю до власних коренів та витоків, попри всі нові тяжіння і враження. Тобто глобальна географія письменника має виразний характер системи концентричних кіл. Виноградів — Закарпаття — Україна — Європа — "далі — скрізь" (останнім часом уже й друга півкуля, про це, очевидно, буде невдовзі, в інших книжках)… Любов до річок, передовсім Тиси та Дунаю (вони тут майже дійові особи) як сполучних артерій Центрально-Східної Європи, а часом і "кордонів цивілізацій"… Зрештою, і Львів, і Відень, і Чернівці та Ужгород у нього особливі, свої, побачені інакше, ніж ми їх бачили або уявляли. А такі міста, як угорський Печ, він відкриває читачеві, дослівно, як піонер, адепт, апологет і тлумач. Автор не просто добре знає Європу: відчуває її у всій багатоскладовості, у драматичних нашаруваннях та карколомних звивах. 

Часто ліричний, іронічний, часом і саркастичний, надто коли йдеться про звичні й узвичаєні наші неподобства. Чому, справді, немає в нас музичного фестивалю Бейли Бартока, уродженця Виноградова? Чому взагалі не освоєно в нас його музичну спадщину, таку насправді близьку нашому мелосові, а водночас таку всеєвропейську та модерну? А між іншим — якби проводився такий фестиваль — напевно, угорцям складніше було б нині заварити оту кашу з приводу мови навчання!

Перефразовуючи його власні слова про Альфреда Шнітке, скажу, що Андрій Любка є дитиною зламу століть і тисячоліть; далі цитую: "з усіма його (того зламу. — Е.С.) суперечностями, винаходами, трагізмом та культом масовості". І, як Шнітке все це намагався поєднати в музиці, письменник прагне такого синтезу у своїй есеїстиці; істотною мірою й досягає цього. Цитований есей "Танґо в божевільні" містить цікаву характеристику композитора, яка водночас не зазіхає на музикознавство, як не претендує на шевченкознавство есей "День", на франкознавство — есей "Не перший, але й не другий", водночас пропонуючи свіжий погляд на класику й класиків. І це важливо як свідчення, що класика — ще не музейний запасник і не камера безстрокового схову. Натомість любов до "високої" музики є в цьому випадку, либонь, виявом доброго слуху як пізнавальної активності та довіри до світу, адже музика також осмислює всю повноту буття. "…Альфред Шнітке дуже тонко відчув напругу, онтологічний конфлікт, який існує між егоїзмом, нарцисизмом кожного музичного інструмента й інтересами спільності, оркестру. Конфлікт цей між індивідуальністю (солістом) і колективом (оркестром) виводив його музику на раптові й неймовірно багаті поля інтерпретацій". Або таке: "Здається, коріння фірмового для Шнітке універсалізму ховається у змішаному етнічному походженні, а отже, і кризі ідентичності, а також у зіткненні досвідів"… 

Людські долі, людські драми — в деяких есеях заховано ймовірні романи: от хоч би про "найяснішого цісаря" Франца-Йосифа чи про безіменного самотнього діда, що здавався дітям Робінзоном Крузо або шпигуном, а дорослим — "скнарою"… Неймовірні історії, як-от "Білосніжка серед газових камер", полонять ще й тим, що автор не криється зі власним пережиттям тих історій, з їх триванням-продовженням у його свідомості та діях. Іноді історією може бути кулінарний рецепт і пошуки, до якої кухні він належить, або страва як спогад… "Антігона в столярному цеху" — незвичайний відгук на незвичайну виставу, що відбулася в Сараєві, а оповідала — непрямо, через Софокла, — про трагедію в Сребрениці.

Полемічність його здебільшого толерантна, щоправда часом за рахунок дошкульної іронії, як-от про польські екскурсії Галичиною в есеї "Галичина: невіднайдена Троя"… Часом це просто милі жарти, як "Безалкогольний день народження", "Мій приятель Джордж" або "Слава, що йде попереду тебе", — хоч вони зазвичай теж бувальщини, і до того ж насправді не такі прості, як може видатися. Зрештою, саме таких більшість: "Слідами Вацлава Гавела", і "Біблійна історія в тюремній камері", і "Власник зйомної квартири", прочитавши який, надто чутливий читач ладен заплакати разом із героєм, хоч автор і не ставив цього за мету.

Проте є речі вельми серйозні, проблемні та драматичні, здатні закарбуватися у свідомості, зворохобити. Есей про бачванських руснаків "270 років самотності": пам'ятаю, яка вражена була, прочитавши його вперше… А ще — цей автор знає ціну мовчанню: "саме в мовчанні зріють добрі, мудрі, потрібні слова" ("Залягти на дно в Бухаресті"). В добу девальвації слів, маніпуляцій зі словами це і важить, і промовляє.

Часом автор буває трішки дидактичним — либонь дитяча мрія стати священиком так нагадує про себе. Але відчуття міри схиляє пом'якшувати такі пасажі дрібкою гумору чи іронії. Зрештою, то він не нас навчає, а сам навчається, милуючись кристаликами досвіду: "Можна проїхати багато тисяч кілометрів, але так ніде й не побувати. Насправді подорожує не той, хто перетинає міста й держави, а той, хто готовий прийняти світ таким, як він є. Тому під час мандрівок оминайте більшість туристичних місць, люксові ресторани й готелі глобальних мереж". І ще: "Заповідь справжнього мандрівника мала б звучати так: дорога любить тебе, довірся їй — і будеш винагороджений". ("Маловіште: слідами арумунів").

Автор знає, що тексти його добрі, добротні, читабельні, тому спокуса всі їх надрукувати в книжці велика. Ба й справді — чому б не додати сюди і вступне слово (первісно, можливо, усне) до першого роману: адже то добрий текст, не гірший за інші, і, як часто буває в автора, там є таке заховане дзеркальце, здатне розсувати межі того, що мовлене дослівно, та обдаровувати читача тим "прирощенням змісту", котре сприймається як бонус і як вияв довіри, як випробування на сприйнятливість, а заодно — й винагорода за неї ("Карбід, або Песимізм"). Ну і додаткова промоція роману теж, мовляв, не завадить.

Андрій Любка належить до письменників, котрим усе, таки дослівно — все, править за матеріал, усе варте уваги, й ніщо не видається зайвим. Та ж таки "непозбувна бентега", яка певний час (і доволі довго як для соцмережі!) пурхала в стрічці Фейсбуку, наче воланчик у пляжному колективному бадмінтоні, — знайшла тут своє місце ("Новий прекрасний сніг"), аби трохи згодом хтось мудрував над курсовою про творчість Любки і мордувався питанням: це він "обіграв" — чи таки сам і запустив-запостив ув обіг? Досвід колумніста й блогера дисциплінує, структурує різноманітний матеріал, робить есеї сумірними між собою і, як музичний клавір, "добре темперованими". Лише іноді в кінці або навіть і всередині оповіді автор проказує: "Але це вже інша історія". Та й то це просто прийом, обіцянка, інтрига. Є тут і добрі приводи згадати, що починав Андрій Любка як поет: той-таки, до прикладу, есей, що дав назву всій книжці, чи "Forget-me-not". У певному сенсі, ліричним поетом він залишається навіть тоді, коли самому собі видається гумористом ("Газетний гороскоп", "Пайка без паяльника", "Різдвяний стартап"). Водночас ці безневинні усмішки зберігають смак і колір, і живі деталі нашого життя в недалекому минулому, у ті ж дев'яності, коли діти, перепродуючи жуйки чи пиво, могли заробити більше за дорослих — хоч би тому, що дорослим, бувало, взагалі не платили… Пам'ять дитинства, жива, яскрава та свіжа, надає справжнього чару й переконливості таким образкам: "Пам'ятаю наше найпростіше правило, наш закон: якщо росте дерево, то не просто так, значить, на нього треба одразу ж залізти, і тоді ти побачиш щось важливе. До кожної пригоди, можливості й повороту на дорозі ми мали відкрите серце. Йди перед себе — і кудись прийдеш".

Магнетизм цієї прози либонь інтонаційний: природність та невимушеність, прихильність і зацікавленість у слухачеві. "З огляду на те, що ми з вами тут справді відверто й по-дружньому говоримо…" ("Кілька слів про смаки") — це не удаване й не імітоване, адже читачі, як діти, здатні вловлювати фальш під будь-якою позліткою, і автор, схоже, це добре тямить.

Теги: Любка, есей, Саудаде

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати