Книжка про Іршавщину, видана 84 роки тому

Книжка адресована народним школам. У передмові автор М. Цимболинець пише, що він вже 12 років працює шкільним інспектором Іршавського округу. За цей час він переконався, що учні народних шкіл повинні більше знати про рідний край – околицю, де живуть, округ, людей. Автор детально описує значення в житті людини сім’ї, дітей, батьків, сусідів, будинку, вулиці… Насамперед, здається, просте і звичне, але воно дуже значиме і вагоме для кожного з нас дотепер. «Школа, -- пише автор, -- є джерелом просвіти, яка приймає всіх багатих і бідних й однаково до них відноситься. Ми повинні належно вчитися, щоб із нас виросли розумні громадяни.  А розумна людина вміє з кожним поговорити. Їй всюди добре ведеться і ніхто не може її обманути.

Кожен порядний учень прокинеться вранці, вмиється, помолиться, поснідає, а йдучи до школи, до кожного старшого чоловіка привітається.

Окремий розділ у книзі присвячено Іршавському округу (району). Округ межує з Мукачівським, Берегівським, Свалявським, Хустським і Виноградівським районами. Найвища гора – Бужора, найбільша річка – Боржава. В 1906 році із Берегова в Кушницю було прокладено вузькоколійку. Із Іршави дорога вела в Ільницю. Одна з вулиць в Іршаві називалася іменем Олександра Духновича. В місті був свій уряд, школа, суд, клуб, бібліотека, духовий оркестр, хор, драмгурток, адвокатська контора, товариство пожежників, аптека, лікарня, пошта, млин, жандармерія. Було багато приватних будинків іршавчан.

Про річку Іршавку автор книги пише, що їх глибина в окремих місцях була 2-3 метри, а восени і весною і значно більше (цього тепер не скажеш). Було багато різної риби.

Підприємств в Іршаві на той час не було. Населення складало всього 3065 чоловік. Окружним начальником був Симеон Грибовській.

Громадою управляли сільський староста та нотар. Важливі справи передавалися на обговорення комісій – по будівництву, фінансовій, господарській, охороні здоров’я, соціальній і т.д. Спірні питання вирішувалися в окружному уряді. Поліцаї слідкували за порядком і чистотою міста, злочинців передавали для покарання в суд. Цікаво, що перше пожежне товариство в Іршаві було засновано в 1931 році.

Жителі округу в основному займалися землеробством, садівництвом, тваринництвом. Вирощували вони на своїх землях пшеницю, жито, кукурудзу, овес, картоплю, а в добре оброблених городах хороші врожаї давали капуста, квасоля, перець, огірки, цибуля, часник та ін. Щодо садівництва, то селянські ділянки потопали в яблунях, черешнях, сливах і грушах.

Не оминає автор книжки і таку тему, як віросповідання. Жителі поділялися на греко-католиків, православних і євреїв. Були також і римо-католики, реформатори, баптисти, суботники, але, звичайно, у значно меншій мірі. Найбільш бідне населення проживало в горах, у долині – більш заможне.

На той час на належному рівні були автобусне і залізничне сполучення між населеними пунктами. Але громади занепадали. У Мідяниці раніше виготовляли цеглу (кілька років тому там побудовано цегельний завод), у Довгому і Лисичові видобували залізо і заготовляли дрова, але всі вони через світову економічну кризу змушені були припинити свою роботу.

Микола Цимболинець велику увагу приділив на сторінках видання сільським громадам. У Собатині в ті часи при населенні 236 чоловік не було жодного шкільного закладу. Нотаріат, жандармерія, пошта, залізнична станція знаходилася в Іршаві. Сюди люди добиралися пішки або на возах. Автобусного сполучення не було.

Багато цікавого можна дізнатися про села Сільце, Кам’янське (Кив’яждь), Хмільник, Воловицю, Мідяницю, Лозу, Осій, Брід, Дешковицю та ін. Тепер мало хто знає, що до складу нашого району відносилися тоді і гірські села Покуття, Ділок і Бабичі (які зараз входять до складу Мукачівського району).

Старожили села Дуби розповідають про те, що на околиці села знаходилася купальня «Турецька криниця», де лікували хворих на туберкульоз. Неподалік – смерековий ліс. Про це описано і в книжці. А ще тут розповідається, що тут в основному жили німці, які прийшли сюди 1770 року із Чехії за покликом графа Шенборна. У Дуби підводою або пішки добиралися Загаття, Івашковиця, Локоть, Кобалевиця і Шелельовиця. А назва села, напевне, походить від того, що тут було багато дубових лісів.

Цікаво трактує автор книги назву села Локоть: «Община розметана по холмахь и улица высматривает криво, якь локоть на руке и поэтому получила название община Локоть». Звідси можна пішки піти через Великий Діл на Сваляву.

Громадою управляє сільський уряд. Нотаріат, пошта, жандармерія, лікар знаходяться в Загатті. У селі була дерев’яна церква, народна школа, яка знаходилась у дуже плачевному стані. У Локті нараховували 382 жителі. Селяни займалися вирощуванням пшениці, жита, вівса, кукурудзи, картоплі, капусти.

Автор книжки дуже бідними називає жителів Підгірного (Волоського). Хліба немає, люди виживають за рахунок заготівлі суниці і малини, з яких виготовляють леквар (мармелад). Школа в селі була, але в дуже занедбаному стані.

Білківська громада, яка нараховувала понад 6000 чоловік, розподілялася на кілька частин. Зокрема: Центр, Телятинець, Новоселиця, Зовдуновиця, Ковбасово, Квацька, Гора, Банище, Пінковиця і Горб. У Білках щодня діяв базар, де продавали велику рогату худому. На річці Боржава знаходилися дерев’яні млини. «Через общину, -- йдеться в книзі, -- веде державна дорога, на которой есть хорошое автобусное сообщеніє; вь общині находиться і желізно-дорожна станція. Їхати можна вь Іршаву і через Имстичово вь Кушницу». В селі знаходилися три школи, діяла організація Червоний Хрест. Тут навіть був готель «Принць», парова ванна, дві церкви, пошта, інтернат і кредитне та споживче товариство. У громаді знаходиться народна читальня ім. Олександра Духновича, діяла сільська «Просвіта».

Довге знаходиться між горами, в чарівній долині. Легенда розповідає, що його заснував поміщик Довгай, який поселився тут одним із перших і запросив сюди інших людей. У 1908 році було зведено пам’ятник героям Франца Ракоція ІІ, які загинули в червні 1703 року. У 1923 році пам’ятник було пошкоджено вандалами, однак згодом його відновили. У Довгому були дві залізничні станції: державна і промислова. Тут була своя пошта, нотаріат, жандармерія, лісне відділення, до 1925 року воно було окружним містом. Тут проживало 4266 чоловік. Дбали тут і про культурний розвиток. Зокрема, далеко за межами краю линула слава про хор, драмгурток, читальню ім. О. Духновича.   

Крім лісів, наш край багатий на корисні копалини. Серед них – вугілля, золото і срібло. Для того, щоб приступити до їх видобутку, потрібні величезні кошти. А саме їх ніколи не вистачало краянам.

…Книжку в Іршавщину в 30-их роках минулого століття, звісно, давно вже стала раритетом. Уже те, що вона потрапила до ваших рук, має велике значення. Бо прочитавши її, ви більш широко пізнали рідний край.

Теги: Іршава, Іршавщина, Микола Цимбалинець

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати