Формування Закарпатської школи живопису

Нелегкий був шлях до такого визнання, складний путь пройшла місцева школа перш ніж про неї заговорили, не як про місцеве явище Підкарпатського краю, а як про феномен української культури.

“Закарпатський Барбізон” – ще одне ім’я цій школі. Невипадково обране таке яскраве порівняння, адже саме ідеї, що виникли в Парижі в   кін. XIX ст., якнайкраще відповідали неоформленим стремлінням невеликої групи закарпатців на чолі з Адальбертом Ерделі та Йосипом Бокшаєм.

Випускники Угорського королівського художнього інституту, вони як ніхто, перші відчули гостру проблему відсутності професійної академічної підготовки на Закарпатті. В них палало безмежне бажання створити власний мистецький та культурний осередок, що давав би можливість маленькій землі випустити у майбутньому великих майстрів, імена яких голосно пролунали б на весь світ.

Ідея створення “Закарпатського Барбізону” виникла у Ерделі та Бокшая не випадково. Можна сказати, навіть історичні події сприяли цьому.

Закарпатська територія перебувала у складі Австро-Угорщини з кін. XVII ст., де опинилася після 160-тирічного панування турків. Ситуація змінилася у 1919 р., коли після Першої Світової війни, Автро-Угорщина розпалась на низку держав. Утворились Польща, Австрійська республіка, Венгрія та Чехословаччина. Саме до останньої, за Сен-Жерменським договором і увійшло Закарпаття, набуваючи автономного статусу у складі республіки. “Художнє життя Підкарпатського краю проходило під впливом Будапешту та Відня, які тепер залишилися за його межами. Доцільно було б долучитися до нового осередку культури – Праги, але це було б продовження старого провінційного перехідного положення, без власної форми і без власного життя” [1, 395]. Саме тоді в думках засновників Закарпатської живописної школи і постало запитання – чому при наявності політичної автономії не почати будувати нове мистецьке життя? Без впливу Будапешту, Відня, Праги.  В пошуках відповіді на це питання окреслилась мета створення Підкарпатського Барбізону, абсолютного нового осередку художньої культури, незалежного і народного по своїй суті.

Живописці, що вважали себе закарпатцями, такі як Гнат Рошкович, Д’юла Віраг,  Д’юла Іяс,  Карой Ізаї та інші довгий час жили за кордоном і приїздили на Закарпаття лише для поновлення творчих сил та для пошуку нових, свіжих сюжетів та персонажів. Нажаль, вони не задумувались над створенням школи на рідній землі. Навіть художники такої величини не змогли намітити значного зрушення у бік заснування школи живопису. Безперечно, вони підготували грунт для зрощення національної школи, проте виростити її судилось вже наступному  поколінню – Й. Бокшаю,     А. Ерделі та їх послідовникам.

Перед їхніми очима стояли два приклади інтернаціональних колоній художників – Надьбанської та Кечкеметської. Ці угорські самобутні школи, на чолі з реалістом Шимоном Голоші та імпресіоністом Кароєм Ференці у визначальний час зіграли роль і своїм надихаючим взірцем допомогли прискорити шлях до здійснення мрії.

Творчі спілки і угрупування, виставки, навчальні заклади – все це було створено у спільній праці з чехословацькими митцями, які дуже чуйно й уважно ставились до корінного населення свої східної території. Твори русинів (закарпатців) на виставках у Празі, Брно, Пряшеві, були як подув свіжого гірського вітру для тогочасного суспільства.

Невимовної краси пейзажі створені у райських куточках незайманої закарпатської природи, високі гори, що не осягнути поглядом, колоритні, характерні селяни Верховини і Гуцульщини, варті гордості і захвату безстрашні бокораші, що приборкують неспокійну Тису – все це стало відомим і потребувало уваги зовнішнього художнього світу. Несподівано, для всіх Закарпаття вибухнуло яскравістю талантів і швидко завоювало почесне місце у мистецьких колах.

Приплив творчих сил на Закарпаття припадає на 20-ті роки, саме тоді Й. Бокшай написав: “Молоде підкарпатське покоління повинне займатися ґрунтовними професійними студіями…”. Це було перше намагання          Й. Бокшая довести важливість академічної підготовки, перейняти досвід у вже існуючих Академій мистецтв.

Проте в Ужгороді не існувало на той час навчального закладу з такою спеціалізацією. Тому у 1927 р. А. Ерделі та Й. Бокшая відкривають власний – “Публічну школу малювання”, з мінімальною оплатою або без неї. Можливо, такі умови були створені для того, щоб привернути увагу великої кількості бажаючих навчатися. Та, можливо, щоб з великої кількості бажаючих “малювати” виокремилась група здібних ”писати”. Викладання в школі було на високому рівні. Отримавши навчальний досвід у Будапешті, Ерделі та Бокшай серйозно віднеслись до вимог студіювання. Викладалися всі необхідні для художника дисципліни – рисунок, живопис, пленер, вивчення оголеної натури, основи перспективи, пластична анатомія і навіть лекції з історії мистецтва. Нехай несерйозним було оформлення школи – звичайний клас семінарії та заняття в суботу, неділю, проте важливим був її зміст і сутність.

Дві протилежні особистості – Бокшай та Ерделі, були абсолютно різними за характером. Неспокійний, енергійний Ерделі з потягом до всього нового та врівноважений Бокшай, який віддавав перевагу класиці. Та це лише невеликі відмінності між ними, головне, в чому вони сходилися – це гаряче прагнення розбудити творчі сили молодих закарпатських художників.

Школа ставила перед собою завдання творити мистецтво, що могло в повній мірі відобразити красу життя жителів Карпат, місцевий незрівнянний ландшафт, барви оточуючої природи. Таке мистецтво, звичайно, мало би бути зрозумілим усім і бути близьким простому люду.

Незабаром, школа дала перші плоди. Випустилась невелика, проте впевнена в своїх переконаннях кагорта художників – Адальберт Борецький, Ернест Контратович, Золтан Шолтес, Андрій Коцка та інші.

Наступним кроком стало об’єднання художників у перше славнозвісне “Товариство діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі” у 1931 р, головою якого безперемінно був обраним Адальберт Ерделі. Завжди він був не лише організуючим, а й постійно запалюючим фактором. Товариство почало експонувати твори своїх членів на багатьох виставках Закарпаття та Чехословаччини, де їх завжди сприймали в великою цікавістю і відзначали їх самобутність та оригінальність манери виконання.

Багато чехів і словаків були членами Товариства, багато з них сприяли його заснуванню – це Яромир Цупал, Отто Єлен, Мілада Бенешова-Шпалова, Йозиф Томашек. Взагалі, приймали незалежно від національної підданості, головним було – служіння чистому мистецтву. Пізніше до Товариства приєдналася молода сила – А. Коцка, Е.Контратович, А.Добош, З. Шолтес, А. Борецький. “Вони стали ядром не по-національному – руському признаку, а по чисто художньо-ідеологічним аргументам: вони всіма своїми силами, всім напруженням духа прийняли ідею – знайти душу і стиль свого народу і краю”[1, 400]. Єдина мета поєднала всі їхні прагнення – знайти відображення своєї оригінальної культури, осягнути її в повній глибині і так само безпосередньо зобразити. Все мистецтво Підкарпатського краю існувало крізь століття і проходило крізь призму народності, незалежно від пануючої нації. Вони черпали натхнення, сюжети, ідеї зі скарбниці народного духу. Саме на цьому непомірному бажанні розібратися у сенсі свого буття і базувалася Закарпатська школа живопису. Її зародження починається в час, коли відкрилося те, що раніше було непоміченим – скарбниця народної мудрості.

З цього моменту можна сказати про Закарпатську школу живопису, яка була створена на маленькій етнічній території русин, перебувала у складі то однієї, то іншої держав, проте не загубила свою народну складову, свою народну душу.

Маючи перед собою свіжий приклад двох шкіл – Надьбанської та Кечкеметської це не зайняло багато часу, за два десятиліття на мистецьку арену вийшла група молодих митців, перший випуск “Публічної школи малювання” – Е. Контратович, З. Шолтес, А. Борецький, А. Коцка, А. Добош, які вже гордо називали себе Закарпатська школа живопису.

Цей художній осередок стійке явище, яке яскраво промовляє за себе і сьогодні. Як доказ – існування двох навчальних закладів з мистецьким спрямуванням: Ужгородський коледж мистецтв ім. А. Ерделі та Закарпатський художній інститут, проведення щорічних науково-практичних конференцій “Ерделівські читання”, випуск наукового вісника, всеукраїнська олімпіада з живопису, що вже втретє проводиться саме на Закарпатті (де ж ще відшукати такі пейзажі). Можливо і щорічні пленери це є те що перейняли у засновників школи Ерделі, Бокшая, Контратовича та інших, які так полюбляли ходити на пленер. Адже, саме передача досвіду та національно-художніх традицій є фактом, що засвідчує існування школи живопису. Бо без учнів та послідовників немає руху, а Ерделі завжди казав, що в мистецтві має бути рух, інакше це не мистецтво.

А. Борецький, "Вивіз лісу", поч.1950-х, п., о., 70х90

А. Ерделі, "Літо в парку", 1920-ті, п., о.,45х44

А. Ерделі, "Скелястий берег", 1930-ті, п., о., 75х84

А. Ерделі, "Хутір", 1930-ті, п., о., 55х67,5

А. Коцка, "Карпатська осінь", 1960-ті, п., о., 78х135

А. Коцка, "Пейзаж з хатинками", 1970-ті рр., п., о., 79,9х60

А.Коцка, "Дівчина з Колочави", п., о., 95х74

Е.Контратович, "Осінь в Кам'яниці", полотно, олія, 63х73

Е.Контратович, "Осінь на Верховині", 1965, картон, темпера, 47х67 см

Е.Контратович, "Весілля на Верховині", полотно, олія, 84х89

З. Шолтес, "Біля ужгородського замку"

Й. Бокшай, "Біля потоку", 1950, п., о., 103х90

Й. Бокшай, "Бокораші", 1930-33, к., темп., 74х100

Й. Бокшай, "Осінній парк", 1927, п., о., 90х77,5

Й.Бокшай, "Ужгород",1947, п., о.,100х120

І.Шутєв, "Гуцульська церква", 1970-ті, п.,о., 85х90

Теги: Борецький, Ерделі, Коцка, Контратович, Шолтес, Бокшай, Шутєв

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати