Закарпатець брав участь у Норильському повстанні в радянських концтаборах

«БАНДЕРІВСЬКИЙ» ЕТАП

— Пане Андрію, як пролягав ваш шлях до Норильська?

— Навчаючись у Хустському педучилищі, я вступив до підпільної організації ОУН-УПА. За співпрацю та участь у національно-визвольному русі 14 червня 1946 року мене було заарештовано, а вже 9 жовтня Закарпатський обласний суд виніс вирок — шість років позбавлення волі та п’ять років позбавлення громадянських прав.

До Норильська потрапив через ряд таборів та етапних пересилок. Із Ужгородської тюрми був перевезений у Львівську пересилку, а після — в «Уралвостоклаг» — табір «Туринок». Уже через два роки мене доправили до штрафної зони «Бакарюки», де працював на лісозаготовках. Із 1949 року в ГУЛАГу розпочалася концентрація політв’язнів у спеціальні заклади суворого режиму. Через це у травні 1950 року я опинився в Караганді, у таборах «Пещлагу», в яких на той час уже налічувалося майже 390 тисяч в’язнів. Контингент на 80% складався з українців, сиділи там оунівці та вояки УПА. Нас змушували працювати 12 годин на вугільних копальнях, а після роботи бараки замикали. У кінці березня 1952 року мій строк ув’язнення добіг кінця, однак із табору мене не відпустили.

— Чому?

— Уже в 1951—1952 роках у зоні часто виникали заворушення в’язнів. Мене теж звинуватили в злочинах непокори та антирадянської агітації. У квітні 1952 року табірний суд (трійка) виніс вирок за статтею 58, пункт 10 — позбавлення волі на 10 років режимних таборів та один рік ув’язнення в закритих тюрмах. Саме тоді, боячись повстання політв’язнів у таборах у Караганді, до Норильська направили найбільших бунтарів, непокірних та впливових в’язнів з метою їхнього фізичного знищення. Ось так я потрапив у «бандерівський» етап, яким нас переправляли в «Столипінському» вагоні з ѓратами і клітками.

Із Красноярської пересилки в’язнів завантажили в баржі й униз за течією річки Єнісей з відстанню до 3000 км завезли до пристані Дудинка. Пригадую, як при виході з баржі конвойні вояки били людей дрючками по спинах і головах. Ось так і було.

— А як же Норильськ?

— Уже згодом нас вузькоколійкою доправили до Норильська та його окружних таборів: Медвежа, Каяркан, Каторжна зона, Четвертий будівельний, Горстрой, Жіночий. У самому місті вже налічувалося до 200 тис. населення, в основному це були політв’язні з довічним поселенням (безвиїзно).

У самих же табірних зонах утримувалося від 1 до 5 тис. політв’язнів, а в шостому жіночому було до 6 тис. жінок, засуджених на 25 років та каторжанок. Усі вони працювали на розбудові міста в робочій зоні, де здебільшого копали каналізаційні тунелі. Одягнені були у ватні бушлати з нашитими номерами на спині, на голові поверх хусток носили шапки-ушанки, взували не по розмірах латані валянки.

«СМЕРТЬ ТИРАНА В БЕРЕЗНІ 1953 РОКУ ПРИНЕСЛА ПОЛЕГШЕННЯ ЛИШЕ КРИМІНАЛЬНИКАМ»

— Чи змінилася ситуація в таборах після смерті Сталіна?

— Смерть тирана в березні 1953 року принесла полегшення лише кримінальникам. Для тих, хто був засуджений на шість років, оголосили амністію. До приїзду етапу із Караганди в Норильських таборах абсолютна більшість в’язнів відбувала покарання за політичними статтями. Здебільшого це були в’язні УПА та учасники українського підпілля, члени національно-визвольних рухів із прибалтійських країн, російські та білоруські патріоти, багато поляків, німців, угорців та японців, також радянських вояків, котрі повернулися в СРСР із німецького полону після закінчення Другої світової війни.

У 5-му таборі, де перебував я, був дуже суворий режим. Крім табірних наглядачів, деякі прислужники збивали непокірних і наводили страх на увесь табір. Ми думали, що нас, етап із Караганди — а це 1200 людей — розстріляють. Коли ми заходили з роботи у «передзонник», нас затримували і збивали, щоб спровокувати бійку. А на вишках стояли скоростріли для розправи над нами, а розстріляних хотіли «списати» на смертність від інфекційних хвороб. За межами табору розташована гора Шмідта, в якій вирили великі тунелі, й туди скидали мертвих в’язнів, де їхні тіла замерзали. Вони досі лежать там.

— Чому, на вашу думку, табірна адміністрація спровокувала повстання?

— Імовірно, з метою виявлення та ізоляції найактивніших. На початку 1953 року режим настільки посилився, що охорона розстрілювала в’язнів навіть у житлових зонах. 25 травня група чоловіків співала українські пісні. Охорона зі сторожової вишки, що була поблизу, розстріляла цю групу автоматними чергами. Троє чоловік відразу ж померло, а п’ятьох відвезли до лікарні. Через декілька годин усі заводи Норильська одноразово дали довгі гудки. Це був сигнал до загального повстання в усіх шести таборах. Ті в’язні, котрі перебували в робочій зоні, перестали працювати і не повертались у зону протягом трьох діб. А в жилих зонах в’язні вигнали увесь обслуговуючий та військовий персонал. Того ж дня в усіх таборах було створено охоронні комісії з дотримання порядку в жилих зонах, у тому числі охоронні групи, які доглядали за харчовими складами, розташованими в зоні, кухнею та хлібопекарнями.

— Чого домагалися повсталі?

— Вимоги в усіх зонах зводилися до кількох головних пунктів: припинити розстріли і свавілля табірної адміністрації, замінити керівництво Горлагу, скоротити робочий день у таборах до восьми годин, гарантувати в’язням вихідні дні, поліпшити харчування, дозволити листування та побачення з рідними, вивезти з Норильська на материк усіх інвалідів, зняти з бараків замки і ґрати, а з людей — номерні знаки, припинити тортури на допитах і практику закритих судових процесів та організувати перегляд особових справ усіх політв’язнів.

— Якими були дії адміністрації?

— Через гучномовці табірна адміністрація залякувала нас, що будуть розстрілювати всіх, якщо не вийдемо на роботу. Потім оголосили, щоб вийшли ті в’язні, яким залишився строк до одного року, — їх із табору відпустили. Згодом тих, хто мав до трьох років. Кому залишилося п’ять років, тих уже не відпустили. Адміністрація мала на меті зменшити кількість в’язнів та ослабити опір. Вийшло декілька стукачів, які боялися розправи. У зоні були 200 угорців, які вже мали їхати додому. Вони заявили, що хочуть разом боротися зі своїми побратимами до кінця.

Із перших днів повстання адміністрація вночі пустила в зону декілька пожежних машин, які обливали людей водою тиском у шість атмосфер. Проте в’язні перекинули машини догори колесами і перерізали шланги. Політв’язні вимагали від начальника таборів генерала Звєрева повідомити урядові Москви про події в таборах, щоб прибула комісія із ЦК партії та розібралась у звірських злочинах над політичними в’язнями.

На п’ятий-шостий день у табір прийшов чоловік, який назвав себе прокурором Красноярського краю і став погрожувати нам розстрілом, якщо ми не вийдемо на роботу. Ми вимагали його посвідчення. Виявилося, що це був начальник пожежної охорони Норильська. Десь на десятий день повстання генерал Звєрев під особистим командуванням ввів у житлову зону 400 озброєних солдатів. Та в’язні розібрали опалювальні пічки, озброїлися цеглою та дошками із нар, оточили солдат і наблизилися до них на два метри з криком «виходьте із зони, ми вас не боїмося!». Уявіть собі, як 5 тисяч людей горланять в один голос! А генерал тим часом стояв біля колони та очікував, хто ж перший злякається.

— Що ж було надалі?

— Після цієї акції в зону для диверсії було закинуто переодягнених чекістів. Однак їх швидко викрили. І лише на двадцятий день повстання, після оголошеного шестиденного голодування в жіночому таборі, приїхала комісія з Москви. Як наслідок, було вироблено дев’ять пунктів послаблення режиму.

Одразу, як комісія відбула з табору, адміністрація розпочала виводити із зони окремих в’язнів із жилої зони. У тундрі, під приводом етапу, виділяла ініціаторів повстання з метою їх розселення у внутрішніх тюрмах Сибіру. Ми зрозуміли це і заново розпочали повстання. Уже в кінці червня було відібрано декілька десятків солдатів неслов’янського походження і їм дано команду стріляти в житлову зону, по людях. Тоді було вбито до 150 людей.

Того ж самого дня по радіо прозвучало оголошення, що Лаврентій Берія є ворогом радянського народу і йому висунуто звинувачення. І адміністрація, і охорона таборів перебували у стані розгубленості. Протягом червня і до середини липня нас на роботу не виганяли й чекали вказівок із Москви. Згодом приїхав із Москви полковник Михайлов, який взяв шефство над політв’язнями.

«ВІДСИДІВ 10 РОКІВ, 1 МІСЯЦЬ І 23 ДНІ»

— Як склалася після цього доля в’язнів?

— Нас відібрали з п’яти таборів 1200 осіб і розмістили на острові Жукова, та через деякий час знову завантажили у баржі й повезли до Красноярської пересилки. Через деякий час наш норильський етап уже прямував Сибірською дорогою до пристані бухта Ваніна, а звідти — пароплавом до Магадана. Всіх 1200 в’язнів розселили по Колимських таборах, мене — в селищі Холодний, в’язні якого працювали в золотих копальнях. Улітку 1955 року 500 осіб із копалень табору «Холодний» доправили до табору «Аляскітовий» на видобуток вольфраму, який за своїм хімічним складом дуже шкідливий для людського здоров’я. Працювати там означало померти або ж втратити здоров’я назавжди. Ми категорично відмовилися йти на роботу й оголосили непокору і повстання, яке тривало цілий місяць. І в цьому повстанні я брав активну участь. Надалі з цього табору вивезли всіх в’язнів і розподілили по всіх колимських таборах. Мене ізолювали в закритому таборі «Валняковий».

10 серпня 1956 року у селищі Ягідний мене нарешті звільнили. Там отримав паспорт, військовий квиток, довідку про звільнення зі зняттям судимості й поразки у правах і звідти вирушив до місця свого постійного проживання, у місто Тячів. Таким чином відсидів 10 років, 1 місяць і 23 дні.

— Якими були наслідки Норильського повстання?

— Хочу сказати, що уряд СРСР дотримався обіцяних рішень Норильського повстання і почав звільняти засуджених. Спочатку відпустили неповнолітніх, потім тих, хто відсидів дві треті строку, потім усіх іноземців, і лише після ХХ зїзду КПРС та розвінчання культу Сталіна було переглянуто справи усіх політв’язнів і майже 90% їх звільнено, а решту переведено у кемеровські табори — в ліси, подалі від людських очей.

Безперечно, Норильське повстання похитнуло сталінський режим. Після розпаду СРСР у республіках Прибалтики історію повстання введено у навчальну програму середніх шкіл, що, на жаль, у нашій державі не зроблено. Після Норильського відбулося повстання в Казахстанських таборах, у тому числі в Кенгірі, де КГБ ввело в зону танки і розстріляло майже 400 політв’язнів. Про Аляскітовське повстання майже не згадують у наших газетах, і взагалі мало хто про нього знає.

— Чи доводилось вам зустрічати в таборах своїх земляків?

— У Норильську я зустрів побратимів із Тячівського району. Це Бейла Полянський із Тячева, Василь Бедей із Бедевлі, Петро Носа та Василь Ребар із Дубового, Юра Ливриниць із Бурштина, а також Михайло Щур із Межигір’я, Андрій Скрипка та Іван Мирон із Рахова, Юра Бородко із Королева. Найбільше мені запам’ятався Юрко Кирлик із Великого Березного, котрий був зі мною в таборі й ділився зі мною своєю пайкою хліба. Ще запам’ятався мені Михайло Попадинець із Нижнього Селища Хустського району. Він був помічником бригадира з енергоустаткування на побудові житлових будинків і допоміг мені влаштуватися на місячні курси електриків. Маючи посвідчення електрика, я вже не працював на надважких роботах, а працював за фахом, що мало колосальне значення для фізичного виживання, особливо у золотих копальнях магаданського краю, в таборі «Холодний».

— Як склалася ваша доля після ув’язнення?

— Після звільнення з таборів 1956 року я повернувся додому. Влаштувався на роботу в Нересницьке споживче товариство на Тячівщині, де працював інвентаризатором, але мене звільнили за політичну недовіру. 1959 року влаштувався в Усть-Чорнянський лісокомбінат електриком. Після шостої спроби вступити до вишу («не проходив за конкурсом») 1965 року мене нарешті прийняли на заочне відділення Львівського торговельно-економічного інституту, який закінчив 1969 року і після того влаштувався на роботу в Тячівську райспоживспілку економістом із цін. Через шість років мене перевели в Закарпатську обласну споживчу спілку, де я працював старшим ревізором контрольно-ревізійного управління до виходу на пенсію.

Із травня 1991 року працював секретарем комісії з установлення прав жертв політичних репресій в Україні аж до 1994 року, а потім, до 1998-го — референтом-помічником народного депутата Івана Коршинського.

1992 року мене обрали головою Тячівської районної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих. Щомісяця збираємося на координаційну нараду, а раз на два роки — на загальні звітні збори, беремо участь в усіх загальнодержавних акціях, у міру своїх сил долучаємося до відновлення історичної справедливості та правдивої історії свого народу і розбудови Української держави.