Колись відоме на все Закарпаття Шандрово нині, схоже, всіма забуте...

Місцевість дуже мальовнича: навколо високі гори, через це здається, що в селі тільки в обідню пору на вершечок гори сідає перепочити сонце. Сірості й непривабливості Олександрівці додають «покалічені» дороги. Тому, коли їхали сюди, здалося, що прямуємо на хутір. До речі, мешканці вже звикли до такого життя-буття, хоч і нелегко їм доводиться миритися з таким станом речей. Розбиті шляхи щоразу псують настрій та нерви, особливо тоді, коли доводиться їхати в Хуст і назад у село.

Молодий 33-річний сільський голова Юрій Сливка розповідає, що дуже б хотів допомогти селу розвиватися економічно, але спочатку, мовляв, треба багато що в ньому зрушити з мертвої точки. А воно потім, гляди, саме за-крутиться-завертиться, як вітряк, каже він. Насамперед, нарікає на "людський фактор", бо помітив, що люди в Олександрівці живуть уже за інерцією, тобто звикли до поганих умов. У принципі, що може Олександрівська сільрада зробити без підтримки влади? Нічого! І терплять, зціпивши зуби!

Сільський „біров" розповідає, що громада села вже не один раз писала листи-скарги керівникам району та області, а також начальнику Служби автомобільних доріг області Михайлу Марковичу з проханням виділити кошти на ремонт асфальтівки. Але, як мовиться, віз і нині там.

Потім здалося, що вихід знайшли, тобто вирішили, що дорогу полагодять за кошти Світового банку. Та, на жаль, вона не є комунальною власністю села, отож олександрівці потерпіли фіаско. Всього треба лагодити близько шести кілометрів асфальтного полотна, коментує сільський голова.

Підраховано, каже мій співрозмовник, що на один кілометр треба витратити мільйон гривень. Було б дуже добре, якби дали бодай мільйон на всі шість кілометрів. Селяни умудрилися б за ці кошти хоч якось поремонтувати всю свою «злітну смугу», підсумовує Юрій Сливка. Та обіцяють всього лише 250 тисяч фивень. А це - мізер. Тому сільський голова боїться, якщо і прийдуть ці кошти, то на цьому фінансування може повністю припинитися. І село знову залишиться при своїх інтересах...
З цього приводу мій співрозмовник розповів мені неприємну історію про недавню пожежу в селі. "Гасичі" з Хуста їхали сюди цілу годину. За годину хата згоріла повністю, і їм вже нічого не довелося гасити. В усьому винні наші погані дороги, підсумовує голова.

Є і приємні моменти. Так, село повністю газифіковане. Але, зауважив, потопає в смітті. Воно тут всюди! Сільський «біров» переконує, що це питання часу, адже незабаром сміття вивозитимуть чотири рази на місяць. Але за такі послуги його односельцям доведеться платити гроші. Тому як поставляться земляки до цих реформ, прогнозувати не береться.

А ще в Олександрівці нині гостро стоїть проблема з автоперевізниками. Це відчула на власній шкурі, коли довгенько не могла вибратися з села в райцентр. Мешканці кажуть, що маршрути спеціально зривають, хоч у селі працюють два приватні підприємці, які надають послуги з автоперевезень.

Так воно чи ні, нині до вирішення цієї проблеми прилучився заступник голови РДА Микола Аннишинець.

Що стосується бізнесменів, то Олександрівна на них не багата. Тут розгорнули свою діяльність лише шестеро приватних підприємців. В основному з Олександрівни люди виїжджають на заробітки в Москву. Одиниці працюють у Португалії та в Чехії.

Олександрівка - історичне село. Тут збереглася дерев'яна церква, збудована у 1753 році. Але її треба рятувати, інакше через кілька років загине в прямому розумінні цього слова. А для цього знову ж таки потрібні капіталовкладення, і чималі. Було розроблено проектно-кошторисну документацію, згідно з якою ремонт обійшовся б у 100 тисяч гривень. Найперше, щолотребує церква, - повної заміни покрівлі. Треба щось робити і з фундаментом, бо дерево стоїть на бетоні, який його поволі руйнує.

Цікаво, що на території села є джерело з лікувальною водою. Люди їдуть сюди залюбки зі своїми радикулітами, ревматизмами, остеохондрозами. А ще у цьому селі зберігся єдиний на всю область колодязь з солоною во-
дою, або ж криниця, з якої видобували ропу. До речі, ця відома шандрівська криниця приносила значний дохід селу.

Тутешні мешканці робили ґешефт - міняли сіль на борошно та інші продукти харчування. Сюди з усіх усюд зїж-джалися люди на возах з бочками, аби набрати собі ропи, яку потім використовували для квашення фруктів та овочів. У ті часи Олександрівка помітно розвинула свою інфраструктуру. Особливо такі ремесла, як бондарство та солеваріння. Але минулося, сіль перестала цінитися, і криниця занепала разом зі своєю старою славою.

Самотньо тепер стоїть вона посеред села і чекає на своє відродження, адже соляної води чи ропи там за століття не поменшало. Ні попередня сільська влада, ні сьогоднішня нічого не зробили для відродження колодязя. А він потребує ремонту. Технологію ж добування солі в Олександрівці пам'ятають і нині. Мають у селі і проблему з прісною водою. Бо в колодязях на обійстях у людей вода переважно солена.

Місцевість не багата і на „вільну" землю. В основному вона тут гориста, тому кожен клаптик
землі — на вагу золота. Проте місцеві ґазди вмудряються вирощувати все. І кажуть, олександ-рівцям жилося б краще, якби на них увагу звернула влада, передусім згадуючи все ту ж дорогу...

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ..

У 2006 році, йдучи на вибори, кандидати на посади сільських голів обіцяли багато чого своїм односельчанам, мовляв, допоможуть у вирішенні чи не всіх соціальних проблем. Однак, отримавши посаду і зіткнувшись у реальному житті з усіма тими бідами, насправді зрозуміли, що не зможуть виконати своїх обіцянок. А звинувачують, як правило, вищі владні інстанції. Така картина нині не тільки в одній Олександрівці. Цим людям треба би допомогти. Яким чином? Бодай через надання практичної і методичної допомоги у вирішенні вкрай наболілих проблем. Бо "рятувати" себе вони мусять самі. Поки що...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати