Василь Густі: "Українські письменники "за дякую" кладуть на алтар духовності свою працю, натхнення й душу"

Для початку розкажіть, чому ж вас назвали Василем.

Назвали мене на честь діда, хоча й по святцях це ім’я було десь поблизу. Очевидно, таким чином мій батько вшанував пам’ять свого няня, котрого зовсім не пам’ятав – той помер, коли йому було 6 місяців. Люди розповідали, що був дуже хазяйновитим, чесним і добрим чоловіком. За роботою, фактично, і згорів у 26 років: навесні пішов орати в сусіднє село до своєї сестри-вдовиці, вдарила гроза, він змок і поки дістався додому – перехолодився. А на ранок уже не дихав – крупозне запалення легенів із блискавичним перебігом. Та й дружина його, моя бабка, загинула трагічно. Був ранній Великдень, вона зібралася в ліс по дрова, щоб спекти дітям паску. Назад не повернулася – її привалило деревом. Батькові тоді виповнилося  6, його братові – 8. Тож росли вони сиротами.

Давайте перейдемо до веселіших тем. Ім’я Василь означає «царственний». Пригадуєте в житті ситуації, коли дійсно почувалися королем?

(Сміється. – Авт.) У Королеві, звідки я родом, всі почуваються королями. А якщо серйозно, то дні, коли народжувалися мої діти – Роман, Ірина та Андрій, а потім онуки – Юлій, Корнелій і Сашенька,  були найщасливішими в моєму житті. Просто щасливих теж випадало багато, бо батько й мати вчили мене радіти кожній дрібничці й задовольнятися малим. «Умій зайтися тим, що маєш», – казали.

І вам це вдавалося? Адже кожен закарпатець, здається, хоче мати хату кращу, ніж у сусіда…

Ну, прагнути кращого треба, але вище голови не стрибнеш, і в багатьох випадках ця настанова мене рятувала. Вона, до речі, допомагає уникнути такого страшного явища, як заздрість.

Раз уже ви самі про неї згадали, скажіть: як лауреат трьох літературних премій відчули на собі творчу заздрість, таку характерну для мистецьких кіл?

Складне питання. У мене легка рука, і коли я когось висував на якісь премії, то здебільшого це увінчувалося успіхом. І до мене загалом ставилися доброзичливо. А якщо й були окремі заздрісники – то це їхні проблеми. Ні до кого не маю претензій: якщо траплялися в житті поразки, то це через мої власні прорахунки й помилки. Я колись навіть написав таку мініатюру: «Я ворогам своїм безмежно рад. Вони допомогли мені позбутись різних вад. Якби не воріженьки мої милі, давним-давно лежав би я в могилі».

Колись були гонорари, але не було повної свободи творчості. Зараз – із точністю до навпаки

А чи легко взагалі жити на творчих хлібах?

Я ще застав ті в цілому благодатні часи, коли творча людина могла жити за гонорари. Наприклад, за свою першу невеличку книжечку я купив найнеобхідніші меблі (якраз тоді отримав квартиру), одягнув себе й сім’ю та ще й почастував друзів у ресторані з нагоди дебюту. І це все за тоненьку збірочку! А класикам за солідний фоліант і машину, і квартиру в кооперативі вистачало придбати, ще й на відпочинок поїхати. Плюс митці мали різноманітні платні виступи – по 18 карбованців за кожен. Зрештою, надрукуватися в «Закарпатській Правді» двічі на місяць означало, що ти на хліб насущний маєш масло, та ще й мед зверху. Багато письменників тоді жили виключно на творчих хлібах. Утім, були гонорари, зате не було повної свободи творчості. Тепер – із точністю до навпаки. Всі мої колеги змушені десь працювати, а писати – хіба у вільний час, за рахунок сну, відпочинку. Та й книжку випустити зараз – велика проблема. У радянські часи ти потрапляв у залежність від держави, а нині – від спонсора. Бо в будь-якому разі ти маєш моральні зобов’язання перед меценатом і не знаєш, про що він тебе попросить під час чергової виборчої кампанії.

А за рахунок бюджетних коштів надрукуватися нереально?

Все залежить від того, скільки грошей виділять на підтримку випуску книг закарпатських авторів. Причому це йде не тільки на художню, а й на краєзнавчу, історичну літературу. Претендентів відбирає експертна рада при управлінні внутрішньої політики. Звичайно, диспропорція між кількістю поданих рукописів і можливістю їх видати – величезна. У 2011-му завдяки бюджету світ побачило з 10 книжок, у 2012-му – 5 чи 6. Як буде цього року – ще не знаємо. Утім, допомога обласної влади таки суттєва – хоч щось друкується, примірники розсилають у всі бібліотеки. Хоча, оскільки тиражі мізерні, автор отримує всього 15-20 книжок. Це і є весь його гонорар. У торгову мережу давати нічого. А шкода. Придбана й подарована книжка – це дві великі різниці. Першу людина свідомо вибирає, бо хоче прочитати, а другу – отримала й поклала на полицю. В кращому випадку перегляне, коли матиме час. От і лежать наші збірки, частенько так і не розкриті. Печальна участь. А ще сумно, що за умов безоплатної письменницької праці у нас зникла якісна вдумлива критика. Як правило, всі рецензії позитивні, пригладжені – не стане ж хтось тратити час на об’єктивний аналіз, щоб потім ще й нажити собі ворогів в особі автора та його близьких. 

Закарпатська література – на висоті 

Як би ви загалом охарактеризували нинішній літературний процес на Закарпатті?

Потушняк, Чендей, Томчаній, Скунць та інші вже покійні закарпатські класики могли б порадіти, побачивши тих, хто прийшов їм на зміну. Бо наша Спілка письменників хоч і невелика (відбір дуже суворий), зате за творчим потенціалом – одна з найпотужніших в Україні. Візьміть поетів: Мідянка, Кухта, Кузан, Лідія Повх, Федака, Надія Панчук тощо – всі різні, але по-своєму чудові. А проза? Кешеля, Ходанич, Дурунда, Дочинець, Рошко – я й не беруся всіх перераховувати, бо місця не вистачить. І дитяча література в нас на висоті (Г. Малик, В. Шкіря), і драматургія, котра раніше була «в загоні». Або візьмімо перекладацький жанр. Тетяна Ліхтей достойно продовжує традицію, започатковану Шкробинцем і Чендеєм. Її серія «Між Карпатами й Татрами» не має аналогів у сучасній українській літературі, провідні бібліотеки Європи хочуть мати це видання. Інша річ, що в нас такі речі не дуже підтримують і все робиться на голому ентузіазмі. Саме тому я вважаю, що більших патріотів, ніж письменники, в Україні нема. Вони на алтар духовності кладуть свою працю, натхнення, свою душу. І все це «за дякую». Можливо, хтось і отримує якийсь гонорар, але це така мізерія порівняно з вкладеною роботою!

І все-таки, чим наша література особлива?

Ми маємо чудових письменників, цілий ряд із них удостоєні всеукраїнських премій, але все це з’явилося не на голому місці. Фундаментом є стара гвардія митців. У молодій (або умовно молодій) плеяді мені дуже подобається, що це люди надзвичайно освічені. Не буду називати поіменно, але часто це кандидати наук, професори, просто ерудити. Вони знають по кілька мов, а це – велика справа. Я торік побував на літературних форумах у різних куточках України й переконався, що нам соромитися нічого. Нас відзначали зокрема через те, що ми прагнемо зробити євроінтеграцію в літературі. Чого вартий тільки міжнародний літературний фестиваль «Карпатська ватра»! Крім регіонів Західної України, до нього долучилися Словаччина, Польща, Румунія, Угорщина. І ареал учасників поступово розширюється. Акумулятором таких цікавих творчих ідей, генератором розвитку духовного життя краю виступає якраз наша Спілка. Вона не може забезпечити коштами, але це й не її завдання. До речі, нинішня система, коли з красного письменства не проживеш, – повернення до старої, дорадянської. Пригадайте: Олександр Сливка, Миколая Божук і Боршош-Кум’ятський вчителювали, Томчаній працював на пошті, Потушняк викладав у гімназії, Юрій Станинець був священиком, Гренджа-Донський – журналістом…

І вам, до речі, журналістика теж не чужа. 

Як журналіст я дебютував у рідній виноградівській районці, потім працював у великоберезнянській. Та й подальша робота в обкомі комсомолу, видавництві «Карпати», прес-секретарем представника Президента на Закарпатті, у прес-службах ОДА й облради – теж значною мірою з цього розряду. Я багато чим завдячую журналістиці: це і зв’язок із життям, уміння писати оперативно, сприймати події не тільки емоційно, а й аналітично. 

«У дитинстві на Василя я завжди отримував обновки» 

Ваш творчий образ, можливо, не настільки міцно прив’язаний до люльки, як у Микити, але курите ви саме її. Чому?

Коли я був малим, у нашій хаті любили збиратися сусіди, знайомі – розмовляли, курили. Хтось сигарети, а хтось – люльки. І чомусь якраз останні були цікавими оповідачами. Тож на рівні підсвідомості певні асоціації заклалися. А я долучився до піпи за досить сумних обставин – батько тяжко й довго хворів, нам із сестрою доводилося ночами чергувати біля його ліжка. Час тягнувся повільно, цигарки йшли швидко, а з люлькою можна було розтягнути задоволення, до того ж вона спонукала до роздумів. Так я і втягнувся.

На завершення повернемося до того, з чого починали, – свята Василя. Як його відзначаєте?

У дитинстві напередодні була вечеря з натяком на святкову, потім приходили сусіди. А вранці ми, 6-7-річні хлопчаки, йшли вінчувати щасливий новий рік до найближчих сусідів та родичів. У селах на Виноградівщині молодь могла й побешкетувати: комусь городину переклали, у когось ворота зняли. Але в Королеві цього не було – ми вважалися індустріальним центром. Ну а я вдома на Василя був іменинником – отримував якусь обновку на зразок сорочки або штанів і бонус – батьки не дуже  завантажували домашньою роботою. Її в селі, повірте, і взимку вистачало. А ще пригадую подарунок, отриманий напередодні свята Василів уже в дорослому віці. Я був тоді в гостях у письменника Йосипа Жупана, котрий мав цілу колекцію смішних чортиків. І от одного з них – зі зламаним рогом і ногою – він презентував мені зі словами: «Цей чорт, Василю, дотепер сидів у мені, а тепер най сидить у тобі. Бо в письменникові мусить такий чорт сидіти». Ця фігурка довго нагадувала мені про Жупана з його тонким почуттям гумору, а потім десь зникла. Мабуть, чортикові стало зі мною незатишно. Але завершити я хотів би не цим. Хочу згадати Василів – побратимів по перу. У нас була, по суті, Василіанська спілка: Вовчок, Діянич, Поліщук, Вароді, Ігнат, Кохан, Поп, Балла. На жаль, вони вже в іншому світі. З ними це свято відзначалося особливо весело. Серед нині здравствуючих спілчан Василів менше, але вони такі ж завзяті. Тож із празником усіх закарпатських Василів, незалежно від роду занять.