Єпископ-номінант Мукачівської єпархії розповів про свій пастирський шлях

В інтерв’ю для Радіо Ватикану єпископ-номінат Ніл Лущак, OFM розповів про себе, про людей, які вплинули на його духовне формування, про своє дотеперішнє священиче і монаше служіння.

 «Народився я тут, в місті Ужгороді, тут виріс, навчався в середній школі. Після закінчення школи хотів поступати до університету на історичний факультет, але, напевно, така була Божа воля, що я потрапив до тоді ще радянського війська. З 1991 по 1993 рік я служив у війську. Саме там, можна сказати, зародилось моє священиче покликання. Тому що там якось глибше почав задумуватись над своїм життям, над тим, до чого прямує наше життя, яку мету ставить перед собою людина. І, на превелике щастя, сталося так, що в нашій родині рідний брат моєї бабусі по мамі отець Степан Федор був священиком з підпілля. Він належав до тих п’ятьох священиків, які були висвячені владикою Теодором Ромжею. Це були його останні ієрейські свячення.

Отож, о. Федор якраз походив з тих священиків, що ще особисто знали Ромжу, дуже його поважали, глибоко переживали його страждання, його мученицьку смерть. І, звичайно, що спілкування з ним, часті розмови, його настанови дуже багато дали мені в моєму покликанні. Чуючи багато про нашу підпільну Церкву на Закарпатті, але також і на Україні, бо він підтримував зв’язки з священиками і на Україні, і навіть у Прибалтиці, ці розмови дуже багато відкрили для мене. І, в першу чергу, красу нашої Церкви, потім вірність, мужність, стійкість наших священиків. Тих, що пішли на страждання, пішли на вигнання до таборів Сибіру, але також і тих, що залишилися на місці і не забували про людей. Постійно відгукувалися на запрошення людей, ішли до них, правили підпільні Служби, сповідали. Не раз це займало цілі ночі. Не мали часу навіть поспати, при тому, що працювали на різних роботах, щоби прогодувати свої сім’ї.

І ось о. Федор дійсно був для мене такою зіркою мого священичого покликання, великим прикладом того, як священик повинен віддаватися цілковито Господу Богу, служити Ісусу Христу, полюбити Його, а через Нього – також ті душі, за які Він віддав своє життя. Таким чином, завдяки його підтримці і його прикладові, я 1993 року почав навчатися в тоді ще Ужгородській Духовній Семінарії. Навчаючись, далі підтримував стосунки з ним. Він також був певний час духовним отцем для нас, семінаристів, і дуже багато нам допомагав.

Але також хотів би згадати інших священиків, яких Бог мені дав ласку запізнати і які також були для мене чудовим прикладом і, особливо, вчителями мого життя, мого священичого покликання. Це, в першу чергу, були священики, які служили при катедральному соборі, який я відвідував і відвідували мої батьки, моя родина. Особливо хочу згадати о. Івана Лелекача, який довгі роки пробув у таборах Сибіру, потім повернувся і в часі виходу з підпілля був назначений парохом кафедрального собору, і так само був моїм добрим духовним наставником, тим, хто спрямовував мої кроки на добре і вірне служіння Господу і Церкві.

Хотів би також сказати, що на той час семінарія тільки формувалася. Не було легко, але ті священики, які нас навчали, дійсно були для нас великими вчителями, В першу чергу, своїм прикладом, своєю терпеливістю.

По закінченню Ужгородської Семінарії, я, спочатку, був направлений до кафедрального собору і служив там під керівництвом якраз о. Лелекача, священика з підпілля, який дуже багато пережив у своєму житті, але завжди залишився вірним Господу і нашій Церкві.

Потім, десь після півтора року мого служіння в кафедральному соборі я був уже назначений як адміністратор, а згодом і парохом в селищі міського типу Перечин. Це були вже мої самостійні кроки в моєму священичому служінні. Звичайно, що ці сім років, проведених у Перечині та в Перечинському районі, дуже глибоко запам’яталися мені, тому що парафія на той час не мала постійного місця для молитви. Ми тільки-тільки отримали наш старий парафіяльний будинок.

- Будучи священиком у Перечині, Ви вирішили стати монахом. Чим Вас привабив Францисканський Чин?

«До цього, як я вступив до францисканської спільноти Братів Менших, я потрапив на студії до Риму. Там навчався, і саме в Римі я познайомився з отцями-францисканцями, які мали на мене глибокий вплив. В першу чергу, їхнє служіння Господу Богу, але також інтелектуальний розвиток. Я мав чудових професорів, один із яких належав до спільноти Чину Братів Менших. Це був о. проф. Леонардо Сілео, який, я думаю, що і дотепер викладає в різних римських університетах. І ця людина, а також приклад інших професорів, вплинули на те, що я обрав такий шлях. Звичайно, повернувшись з Риму, я був дуже радий, зустрівши в семінарії молодих студентів францисканців, з якими часто спілкувався. Вони часто давали мені літературу про св. Франциска, і так протягом року, коли я був духівником тут в Семінарії, у моєму серці зародилося це покликання і я твердо вирішив, що вступлю до Чину Братів Менших. У 2009 році я розпочав новіціят в місті Тернополі, який теж дуже збагатив мене, в першу чергу, духовно, але також інтелектуально, бо це була можливість багато читати з францисканських джерел про життя св. Франциска, св. Клари і св. Антонія. І так я полюбив цю францисканську харизму, яка завжди, в першу чергу, призначена для того, щоби нести людям Боже слово, і так в простоті, в покорі, в покаянні, служити Господу Богу і спасати свою душу.

– Тепер францисканці тут, в Ужгороді, будують храм для вірних двох обрядів.

– Так, зараз, з Божою поміччю за цей рік вже було зведено фундамент. Храм досить великий, він буде двохярусний. На першому поверсі буде римо-католицька церква, присвячена святу Матері Божої Ангельської. Це є одне з найбільших свят у францисканській спільноті, а на другому ярусі буде греко-католицький храм, присвячений іконі Маріяповчанської Богородиці, до якої люди завжди йдуть із молитвами, з проханнями. І Пресвята Богородиця завжди прихильно нас зустрічає, і ми завжди дійсно відчуваємо на собі Її материнську люблячу опіку».

Єпископ-номінант також розповів про специфіку Закарпаття, на теренах якої розташована Мукачівська греко-католицька єпархії.

«Наша Срібна Земля, наше Закарпаття – це є край, в якому поєдналися різні культури, різні мови, навіть різний етнос. І це дуже помітно, коли ти живеш, або маєш можливість перебувати в різних регіонах краю. Так, спочатку я був на Перечинщині, трошки пізнався із Березнянським краєм. Потім трошки був на Хустщині. Тепер я власне перебував у маленькому нашому монастирі в Нижньому Бистрому, що на Хустщині. І можу сказати, що різний етнос цього краю є дуже гарний, хоч не раз приносить з собою і деякі складності. Але, все-таки, завдяки нашій Церкві, все йде добрим шляхом, що і угорці, і словаки, і румуни, і русини – всі ми вміємо знаходити спільну мову. Вміємо гарно прославляти Господа Бога.

Спів в нас завжди майже однаковий, тільки мова відрізняється. Але це є дуже гарно. Особливо в часі великих свят – Різдва чи Паски ми бачимо ці гарні різновиди, особливості святкування Різдва, колядки. І не раз я, що виріс на Ужгородщині, бачачи, як колядують на Рахівщині або на Міжгірщині, багато нового відкриваю для себе. Багато нового як культурно, так і мовно, якісь гарні слова. Але в цьому всьому завжди виражається дух цього народу, дух цього краю, що, не дивлячись на цю різнобарвність, завжди вміє єдиними устами і єдиним серцем прославляти Бога і любити його Церкву».

Також владика-номінат Ніл Лущак відповів на питання журналіста, чи в Мукачівській греко-католицькій єпархії вживають під час Святої Літургії слово «православні»?

«Звичайно, що це питання є трошки складним, тому що на початках, коли наша Церква вийшла з підпілля, то, якщо подивитися на наші стосунки із Православною Церквою, з православними священиками, було дуже багато негативу. Тому що відбувалася боротьба. Ми просили, щоб нам повернули наші храми. Вони повертати не хотіли. Було дуже багато, я би сказав, взаємних образ, чого на той час неможливо було уникнути. І не раз було так важко навіть донести до людей, що саме це слово «православний» в собі є святе і освячене традицією.

На початках важко було його ввести в Літургію, тому що дуже багато людей підходили і казали: «Чому ви споминаєте або називаєте нас, як православних?» Але помаленьку, на багатьох парафіях люди з порозумінням ставилися до цього, що всі наші старі книги, які видавалися задовго ще до війни, всі вони вживали це слово. Так само і священичий Служебник, з якого священик правив Святі Тайни і Святу Літургію, завжди вміщували в собі це слово. Так що саме слово є освячене традицією, я би сказав, є святе. Але не раз є важко донести його до людей, щоби вони його правильно зрозуміли. Бо, дивлячись на всі ті образи, на ті непорозуміння, дуже багато людей так негативно ставляться до самого слова і, можливо, навіть, до самої Православної Церкви.

Призначення єпископа-помічника Мукачівської Греко-Католицької припало на початок відзначення Року віри і 1150-ліття прибуття св. Апостолів Кирила і Методія у Велику Моравію:

«Цього року ми святкуємо Ювілей: 1150-річницю від проголошення Євангелія на землях тодішньої Моравії, до якої входила також наша Срібна Земля. І, звичайно, що дуже гарно, що цей ювілей припадає разом із Роком віри, проголошеним Святішим Отцем у своєму Листі Motu propio «Двері Віри». І святі Кирило і Методій, і цей лист Святішого Отця, закликають нас знову глибоко повернутися до Євангельської правди. По новому відкритися на Благу Вістку Божого Сина до кожного з нас. Святі Кирило і Методій, коли проповідували на Моравії і на наших землях, зазнали багато труднощів і непросто їм було нести Слово Боже в ці краї. Тому, що дуже багато навіть і німецьких єпископів і священиків, робили перешкоди, переслідували їх, забороняли їм проповідувати, але, не дивлячись на всі труднощі, вони зробили справу, яку Святіший Отець Йоан Павло ІІ надзвичайно оцінив, надаючи їм титул Покровителів цілої Європи разом із св. Бенедиктом, засновником монашого життя на Заході, і св. Едітою Штайн.

В цей Святий Рік віри ми повинні приділити велику увагу, в першу чергу, нашим родинам, що є маленькими клітинами цілої Вселенської Церкви, і старатися, щоби Боже слово, Святе Письмо читалося в наших родинах. Щоби батьки якось по-новому і так більш глибоко задумувалися над ним, пояснювали і відкривали, читали його своїм дітям.