Василь КАЧАЛА: За музикою душа болить, але тягне щодня — на роботу

І якщо, наприклад, саме так сформулювати питання для кросворду – принаймні половина, якщо не більше, закарпатців одразу скажуть: це Василь Качала. Завдяки йому до багатьох сімей таки “прилетів лелека” і прийшло щастя нового життя. Але почали ми розмову із завідувачем відділенням гінекології міського перинатального центру Ужгорода однаково з медицини. Точніше з відділення, яке Василь Юрійович очолює вже 17 років.

-- У 1989 році розформували Мукачівський філіал Київського науково-дослідного інституту педіатрії, акушерства та гінекології, де я працював і підготував дисертацію. Мені запропонували роботу в Ужгороді і буквально через рік -- очолити гінекологічне відділення ЦМКЛ. Воно базове для двох кафедр УжНУ – акушерства і гінекології та охорони материнства і дитинства. У нас тут дуже потужний інтелектуальний потенціал і не дивлячись на те, що апаратна база для діагностики далеко не така, як хотілося б, вирішуємо будь-які питання. Виконуємо операції практично з усього спектру гінекологічних хвороб, за кількістю і складністю вони значно перевищують рівень міської лікарні.

На базі відділення діє також міжрайонний центр репродуктивного здоров’я жінки, лікуємо у пацієнток з цілої області звичне невиношування і непліддя. Відсоток успіху – вищий ніж в середньому по Україні, навіть вищий, ніж у деяких світових клініках. Не знаю завдяки чому, навіть іноді сам не вірю, але коли підсумую статистику, виходить, що близько 40% -- це чудовий результат.

-- Закарпатці, у разі проблем, зокрема і жінки, для лікування чи пологів, якщо мають можливість, їдуть в Угорщину. Це тому що там фахівці кращі, сучасне обладнання чи такий у нас сформувався стереотип?

-- Там краща матеріально-технічна база, медичні заклади забезпечуються всім необхідним і пацієнту нічого не треба купувати. У нас же мінімальне фінансування, все хворий повинен забезпечити собі сам, та ще й не в одному закладі сконцентровується весь спектр досліджень – те роблять там, за тим треба туди їхати.

Щодо спеціалістів, то і там непогані, але наші лікарі не гірші, а навіть кращі. Буває, що і ми виправляємо помилки угорських колег бо не завжди пацієнт потрапляє до найкращого спеціаліста.

-- А чому ви не виїхали хоча б в ту ж Угорщину? Напевно зарплата була б більша, забезпечення краще, а проблем менше.

-- Мав я таку можливість, навіть двічі пропонували йти на стажування, але тут почуваюся комфортніше, я і син цієї землі, і господар. А до матеріальних негараздів ми вже так звикли, що стараємось їх не помічати.

-- Довкола нових віянь в акушерстві, зокрема запровадження в Україні нової статистики і реєстрації дітей, народжених з вагою від 500 г, багато дискусій. Як ставитеся до цього і необхідності створити обласний перинатальний центр?

-- Щодо недоношених дітей – то світ давно так робить. Але на Закарпатті, та й в цілому по Україні нема умов для виходжування таких немовлят. Навіть народжених зі значно вищою вагою виходити вдається далеко не всіх з тих, хто, за світовими стандартами, мав би вижити.

А перинатальний центр потрібен вже хоча б тому, що ніде в обласному центрі немає лише одного пологового будинку, є мінімум два. Наш же міський перинатальний центр несе навантаження як міський, районний і обласний. І 40% бюджету “з’їдають” жінки, які прибувають у важкому стані з районів області. Такий центр повинен мати обласне підпорядкування, і значно краще фінансуватися. Раніше обласна лікарня мала своє пологове відділення і якщо в міському була якась проблема – його закривали і всіх переводили туди. Всі пам’ятають скільки галасу було два роки тому, коли закрили міський пологовий будинок і жінки в прилаштованих умовах перебували з немовлятами у нашому відділенні.

Ще серед нових віянь в акушерстві – принцип доброзичливого ставлення до дитини. Він передбачає пологи разом з батьком, сумісне перебування мами і дитини в палаті, відкритий доступ в таку палату для родичів і близьких. Це перевірено світом і я ще років 15 тому на курсах бачив, як це діє у Гданську, Данії, в США. Був шокований у Данії, коли у пологовий зал завалила буквально ціла компанія – чоловік, сестра, дев’ятирічна дитина і жінка при них народжувала. Пологовий зал нині вже не свята святих. Хіба операційна – туди навіть медик, не переодягнувшись, не може зайти. А дитина має сприймати мікроби, серед яких вона житиме. Старий наш режим призводив до того, що знищувалася корисна флора, а госпітальні штами – дуже в’їдливі і стійкі до антибіотиків, почувалися чудово, хлорка була для них безпечною.

-- Розкажіть, як і чому фахом ви обрали медицину?

-- Майже випадково. Батько хотів, щоб я був музикантом – школярем я дуже добре грав на скрипці і мені пропонували після закінчення школи йти одразу на 3 курс музучилища. Але мама хотіла, щоб я став медиком. І коли я мав іти у випускний клас, трапилася аварія з моєю племінницею – її збив мотоцикл. Множинні переломи рук, ніг, ребер… Я її з-під того мотоцикла витяг, на руках – на вантажівку, в лікарню і майже весь час лікування був поряд. Коли її виписували, вже здорову, її хірург сказав, що я маю стати хірургом. І коли я вступив на медфак – одразу націлився на хірургію, займався в усіх гуртках з нею пов’язаних, з нині провідним хірургом Праги Бабинцем ми тоді у віварії днювали і ночували, я стільки собак перерізав! А потім, вже на останніх курсах, коли зрозумів, що акушерство і гінекологія теж пов’язані з хірургією, обрав цю спеціалізацію.

-- А звідки таке несподіване захоплення – майструвати скрипки?

-- Граю на скрипці з 5 років – батько був у школі вчителем історії, але сам грав і весь час керував хорами. А робити скрипки я почав у 1979 році. І теж випадково. Працював у Мукачеві і вже три роки грав у Мукачівському симфонічному оркестрі, яким керував Олександр Форкош. Тоді у мене була скрипка, зроблена Доменіком Монтаньяна – учнем Страдіварі. Керівнику оркестру хтось приніс смичок, треба було його випробувати, але всі, крім мене, вже зачохлили свої інструменти. Він попросив мою скрипку і… Колеги навіть зі сходів поверталися – почули щось неймовірне. В оркестрі ж окрему скрипку так не чути було.

Але з тією скрипкою не все було гаразд. До мене підійшов скрипаль, який грав за три пульти від мене в оркестрі, Роман Кленцей і сказав, що він майстер скрипкових справ, запропонував допомогти. Мене ж попереджали не давати інструмент будь-кому, бо можуть взагалі знищити. Проте він, вчитель музики в школі, був хорошим психологом і одразу помітив мої сумніви: “Якщо боїшся, то давай разом будемо робити”. Коли я прийшов до нього у майстерню, він зняв нижню деку, дав мені, сказав зробити те й те. Я злякався -- ніколи нічого такого не робив, але він каже: нічого, будеш. Я записав що та як і десь за тиждень приніс готову деку. Тоді він сказав: “Все, будеш у мене учнем”.

Я довго сумнівався, ходив десь півроку до нього, робив дрібні роботи, а тоді він вирішив, що настав час мені самому зробити скрипку. Але поставив умову: що я роблю з його матеріалу три скрипки, але йому за те плачу 1000 карбованців (радянських). То були дуже великі на той час гроші, але мама їх мала – вона, як усі літні люди, збирала на похорон. Зі сльозами віддала мені ті гроші, то було все, що вона надбала, а ризик же великий. Але я зробив три інструменти -- один досі у мене, а два продав – один за 600, другий за сімсот карбованців, одразу мамі повернув ті гроші.

Загалом я зробив 29 інструментів – за стільки років то небагато. Перший рік зробив три, другий – чотири, а потім десь по дві скрипки в рік. На жаль, вже років п’ять нічого не роблю, хіба дрібні ремонти скрипки, смичка. Останній інструмент як почав шість років тому – ніяк не закінчу. То будівництво будинку, переїзд, нарешті минулого року збудував собі гараж, за ним майстерню -- сподіваюся відновити роботу. У 2001 році закінчив свою останню скрипку, вийшла дуже хороша, її тут же в Америку купили.

-- Куди ще розійшлися ваші скрипки?

-- Ой, по всьому світу – Кисловодськ, Полтава, Черкаси, Словаччина, Америка.

-- Їх замовляли чи ви самі шукали покупців?

-- Спочатку я, зробивши наступний інструмент, попередній продавав комусь з музикантів, а потім почали замовляти.

-- Який і наскільки дефіцитний матеріал потрібен для виготовлення скрипки, де його взяти?

-- Основна деревина є на Закарпатті, треба лише знати де шукати. Насамперед це високоякісна смолиста ялина і хвилястий явір. Я сам їх знаходив, об’їздив усі Карпати. Маю деревини десь на сотню інструментів, за життя і не встигну стільки зробити. Екзотичні породи йдуть на гриф, підгрифок і ключі — ебент або високоякісне червоне дерево.

-- Скільки скрипок можна зробити з одного дерева?

-- Можна і кілька десятків, але іноді тільки три. Якось в Тересві на ДОКу я знайшов красуню ялицю, більше метра мала в діаметрі. Але на скрипку йде тільки середина, 10-15 см, бо придатна тільки дуже-дуже рівношарова деревина, тобто з дуже дрібними і рівними проміжками між річними кільцями.

-- Що важливо при роботі над скрипкою? Кожна з них індивідуальна чи вони як близнюки?

-- Якщо майстер досяг високого рівня, зумів з дерева витягти максимум і вкласти своє бачення, розуміння звуку, то зроблені ним скрипки будуть як сестри. А поки людина ще на рівні ремісника – всі будуть гарні зовні, дуже схожі, але звучатимуть по різному.

Скрипку не важко зробити як коробку -- важко вдихнути їй звук. Для цього треба мати відчуття, знання гармонії. Дуже складне внутрішнє настроювання – верхня дека на дві ноти налаштовується, на дві нижня і ще п’ята нота – стовп повітря. Коли скрипка готова, цей стовп повітря звучить, наприклад, сі бемоль або до, і до цієї ноти треба налаштувати дві ноти верхньої деки, дві – нижньої і всі їх між собою, а це вже надзвичайно тонка робота.

Робиться скрипка як човник – спочатку зовні склепіння, а тоді треба перевернути і вибирати зайву деревину аж до 4 міліметрів. Потім іде розподіл товщин, різниця може складати пару сотих сантиметра. Вибираючи зайву деревину, треба щоразу стукати по дереву і визначати тон, окремо країв і середини. Співставлення висоти цих звуків найбільш складне.


Але ще дуже велику роль грає енергетика. Як співають, говорять люди кожної національності, так звучать і скрипки. Кілька разів я був у Москві, ще на Всесоюзному конкурсі, то всі наші скрипки випробовували і порівнювали. Скажімо, Володимир Співаков, нині керівник проекту “Віртуози Москви” завжди міг сказати: це вірменин звучить, а це -- молдованин. У скрипках італійських майстрів дуже гарне кришталеве бельканто, у німців інструмент звучить трохи гаркаво, з відкритим звуком, французькі – гугнявлять, ніби через ніс. Це залежить від енергетики – нічим іншим не поясниш. Дерево, хай і зрізане – жива структура, яка сприймає людську енергетику і у кожній скрипці звучать не лише музика і ноти, а й частина майстра, виконавця.


-- А як звучать ваші скрипки?


-- Як італійські. Бо я на таких виховався, з дитинства мені в пам’ять врізалось звучання саме італійських скрипок Аматі, Страдіварі, Монтаньяно, Гваденіні. Батько завжди мав кілька скрипок і дуже хороших. З цілої округи роми з’їжджалися до нас, приносили скрипки, батько їх перевіряв, підставки ставив і я з перших років себе усвідомлював серед скрипок та їх звучання. Вдалося вже у виготовлені мною скрипки вкласти саме цей оксамитовий, ніжний, глибокий тембр звучання, з насиченими, вираженими середніми частотами, щільний і досить пробивний звук -- мої скрипки перекривали будь-який зал.


-- Крім музики поза роботою що для вас важливо?


-- Ліс, гриби, рибалка. Полювання не люблю – кілька разів пішов – не сподобалось. Був на Закарпатті усюди – озера гірські, хребти – все бачив. Тільки, сором казати, на Говерлі не був. Крім того, двічі на тиждень -- спорт – волейбол.


-- Ви займалися і громадською роботою, були депутатом Ужгородської міськради.


-- Коли ще працював у Мукачеві, був дуже зайнятий -- клініка, наукова робота, оркестр, спорт, виготовлення скрипок. А переїхав в Ужгород -- наука відпала, спорт тимчасово теж, бо треба було влитися в новий колектив, так само з оркестром. Дуже мені не вистачало реалізації наукового потенціалу. Я буквально згорав у собі. Тому частину енергії зміг прикласти у громадській організації – “Школі здоров’я”. Особливо, коли зрозумів, що людям це потрібно – ми вели дуже серйозні просвітницькі програми з молоддю. А депутатство –випадковість: ніколи не збирався цим займатися, проте колектив висунув, обрали, а там пішло одне за одним – міжнародна програма Всесвітньої організації охорони здоров’я “Міста здоровя”, міжнародна мережа “Школи сприяння здоров’ю”. Дуже я в усьому тому закрутився і, на відміну від музики, воно мені заважало.


-- А не хочеться кинути відділення, всі проблеми, болячки і займатися тільки скрипками?


-- Кілька разів хотілося, але душа моя в медицині. Розривався дуже довго, не міг визначити, чому віддати перевагу. За музикою душа болить, але тягне щодня -- на роботу.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати