“Відьмак” Петровцій взявся за Потушняка

 Іван Петровцій              

Іван Петровцій хоче слави. Однак про його літературні здобутки  критики воліють мовчати. Але як нема слави доброї,  то хай буде і зла. Тому 66-річний „писатель” знайшов вихід в українофобії. Про що яскраво свідчить його передмова до книжки „Ворожки осійських босоркань”.

Саме видання на 90% складається із ксерокопій  публікацій Федора Потушняка 30-40-х років минулого століття. Плюс добірка віршиків самого Петровція. Попри таке абсолютно нерівне представництво, на обкладинці прізвище Петровція набрано більшим шрифтом, ніж Потушняка, що викликає посмішку.

Сама книжка зверстана поганенько, публікації Потушняка подані  не тільки різними шрифтами, але й різними розмірами літер. (Найбільшими буквами, ясна річ, набрані поезії Івана Петровція). Одне слово, чергова самодіяльність на рівні районної друкарні, якою вирізняються чи всі книжки одіозного „писателя”, виключеного за свої діяння навіть зі Спілки письменників.

Але повернімося до передмови, яка радше нагадує сон рябої кобили, ніж наукову статтю. „Чорт не спить” – починає таємничо своє переднє слово  автор. Не спить і Петровцій, пишучи трактат „Русинам поможуть русинські босоркані”. 

Окрім містичних „відкриттів”, що кожен відьмак має національну свідомість, переднє слово сповнене й чимало іншими „перлами”. Зокрема, що Федір Потушняк є „уйком” Петровція. Що це очевидна неправда видно навіть неозброєним оком. Федір Потушняк мав трьох братів – Василя, Михайла та Петра. Сестри дітей не мали. Не міг бути родичем Іван Юрійович Петровцій і дружини Федора Потушняка – Ганни Руснак, яка походить із Великого Бичкова, а не Осою. Так що „уйком” (братом матері чи батька або чоловіком їхніх сестер) Федір Потушняк бути аж ніяк не міг.

Але хіба для Петровція це суттєво? Головне – прокукурікати, а там хай читач собі мастить голову.

Ба більше  -- він звинувачує рідного брата Федора Потушняка, багаторічного директора Осійської школи в тому, що згоріли рукописи, бо той „по п’янці спалив ушитку хижу”. Дивно таке читати від людини, яка причисляє себе до файти Потушняків.

Треба не мати совісті, аби так публічно обкидати болотом авторитетну людину, яка сорок років директорувала в школах Іршавського району. До слова, заслужений учитель України Петро Потушняк в інтерв’ю розповідав про зовсім іншу причину пожежі. Але Іван Петровцій як справжній Павлик Морозов у передмові до книжки про твори Федора Потушняка виставляє на глум його молодшого брата.

А самого вченого і письменника у своєму «відьмацькому» трактаті весь час по-панібратськи називає „Ферком”, наче він із ним кози пас. Хоча навіть найближчий приятель Микола Лелекач називав Потушняка Федором, про що свідчать листи.

Ще дивніше читати, що Потушнякові статті про нечисту силу відіграють і „велику політичну роль”. Ба, от що цікавить Петровція насправді -- політика! Він і босоркань підпряг до своєї антиукраїнської справи.  Передмова сповнена ксенофобських висловів: „перенажравшіся прийшляки”, „недобитоє українство”, „паскудотні галичани з українцями” і тому подібні.

Відкинувши набік Потушняка і босоркань, Петровцій виголошує антидержавні гасла, що русини „майперво ся мусять удорвати од України”, що треба денно і нощно трудитися, наближаючи „нашу укремішню русинську державу” і т.п. Дивно, що книжка з такими українофобськими гаслами не тільки побачила світ у видавництві Романа Повча, але й була презентована в Ужгородському прес-клубі. Але цим мала би вже зайнятися Служба Безпеки України,  в прямі обов’язки якої входить слідкувати за територіальною цілісністю держави.

Але повернемося до нечистої сили. Найбільшу злобу у Петровція викликає цитата, що „Ф.Потушняк чудово володів українською літературною мовою, мав чітку українську етнонаціональну орієнтацію... Для Федора Потушняка слова „русин”, „руський” означали „український”, „давньоукраїнський”. Ці очевидні істини викликають у Петровція прямо таки напади люті.

А даремно! Бо сам Потушняк у рукописі своєї грунтовної праці „Закарпатська українська етнографія”, яка збереглася в родині і не друкувалася за комуністичних часів, чітко пише „про єдність закарпатоукраїнців із українським народом”. Федір Потушняк десятки разів вживає у ній назву „українці Закарпаття” і жодного разу не говорить про „русинів”. І це рукопис, якого не торкалася рука цензора!

Зрештою, тверду українську свідомість Федора Потушняка засвідчувала вся найближча родина письменника – син, дружина, брати. (Батько – активний «просвітянин»  у міжвоєнний час, брат Василь був членом ОУН і поручником Карпатської Січі,  брат Петро – голова районної «Просвіти» за часів незалежності). Один тільки невизнаний „племінник” Петровцій щось невдоволено бурмотить. Не хоче він, аби визначний український письменник був українцем. І що з того, що сам Потушняк мав із цього приводу однозначну думку.

Ясна річ, коли угорська окупаційна влада заборонила використовувати на території Закарпаття українську літературну мову, твори Потушняка виходили „угроруською” граматикою. Але брат Петро, який із ним жив у ті роки, свідчить, що Потушняк і далі писав свої твори по-українськи. А вже редактори виправляли їх на догоду  окупантам. Нині ці скалічені режимом тексти Петровцій хоче видати за „неукраїнську свідомість” письменника.

Хоча добре знає, як писав Потушняк за демократичної Чехословаччини. Досить взяти до рук будь-яку його поетичну збірку тридцятих років, аби переконатися в його володінні українською літературною мовою. Сам Потушняк у своїй «Автобіографії», що зберігається в родинному архіві, про власну мовну орієнтацію пише так: «Бродій і компанія в мадярському парламенті за збірку «На білих скалах» (видана в 1941 році – авт.) звинуватили мене в тому, що вона написана чистою українською мовою, а не русинською, я не відважився випустити другу збірку».

Ось і відповідь: чому публікації відомого письменника за мадярської окупації виходили «угроруською» чи навіть російською мовою, але не по-українськи.  Просто українська літературна мова була заборонена! А щойно окупанти пішли, як Потушняк повернувся до літературної норми.

Однак Петровцій, наче справжній відьмак, творить шабаш на кістках відомого вченого і письменника. Викликаючи нечисту силу, хоче заперечити очевидне і давно відоме. Однак і сто босоркань йому не допоможуть.  

Час Закарпаття