Про розмарію Петра Скунця

Щоразу він мені дарує відкриття. Так і нині. Хіба ж я не чула про розмарію?! Ясна річ, багато разів. Та вважала її якоюсь міфічною рослиною, щось на зразок розрив-трави, на честь якої названа одна з поетичних збірок Петра Миколайовича, чи центурії, вигляду якої так і не знаю, чи грибів корбанів, про які чула від батька, однак досі не знаю, які їх характерні ознаки.

І ось знаходжу в останній прижиттєвій книжці поета "Нічні портрети" вірш "Розмарія", присвячений Василеві Комендареві. І довідуюся з цього вірша, що розмарія - це той самий пізньоцвіт, який я вперше побачила в селі Синяк - місці свого дитинства. Той самий пізньоцвіт, який вже багато років як став для мене квіткою-символом, квіткою, що всякчас наснажує мене новими й новими враженнями й асоціаціями. Якби я мала право на родовий герб, у ньому неодмінно була б ця квітка.

Вірш "Розмарія" присвячений Комендареві. Але як же дивно він звучить! Це не є звернення до науковця, це не є по суті своїй посвята видатній людині, це фактично гімн самій квітці. Враження таке, що Петро Миколайович написав цю поезію, як це у нього бувало, під хвилинним впливом від побаченого, якоїсь випадкової миті буття. І вже відтак "подарував" її Василеві Комендарю - зміст вірша "просив" собі адресата, що має безпосереднє відношення до природи. Ймовірно, що саме Комендар сказав поетові, що розмарія - то пізньоцвіт осінній.

Та мені вбачається в цьому вірші ще одне послання, до іншої людини, з якою був добре знайомий поет і від якої чув розповіді про пізньоцвіт осінній.

Оце загнула, хтось скаже! Від скромності не помру, це точно. Однак мушу зізнатися: не вірив Петро Миколайович у те, що його добра знайома колись повернеться до літературної творчості, ці його сумніви відобразилися навіть у передмові до моїх ранніх віршів. То як міг він присвятити сповненого пафосом вірша людині, яка, на його думку, не реалізувала себе й хтозна чи реалізує?! Тому нічого тут і сперечатися: вірш присвячений лише тому, чиє ім"я зазначене в книжці.

Ні, не мені цей вірш написаний. Але й мені. І кожному, хто пам"ятає про свою найзаповітнішу мрію, кожному, хто спроможен відгукнутися на її поклик, кожному, хто здатний втілити давню мрію в життя.

І ось, нарешті, сама поезія.

Петро СКУНЦЬ

РОЗМАРІЯ

Василеві Комендарю

За яроцьким⁽¹⁾ мостом
Розмарія росте...
З народної пісні
_______

Із природою жити нам тісно,
нами править користь, а не мрія.
Але нам повернулась із пісні
вже забута було розмарія.
Розмарія - карпатська Марія
повертає нам волю небесну.
Зацвіла восени розмарія
і дала нам надію на весну.
Розмаріє під гаснучим світом!
Ми старієм - життя не старіє.
Десь тебе й нарекли пізньоцвітом,
Ти по-нашому звись, розмаріє.
Зацвітати ніколи не пізно.
Хоч над горами хвища нестерпна,
Ти в Карпати вернулася з пісні
і, як пісня, лишайся безсмертна.
Хоч і врем'я настало наремне,
хоч витоптують землю заблуди,
ти у пісню пішла недаремне -
щоб вернутись із піснею в люди.
2003

¹ - Ярок - село під Ужгородом.

Теги: Петро Скунць, розмарія, пізньоцвіт осінній, мрія

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати