Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. IX. Іван Іванець

Перша монографія про художника Івана Іванця

Іван Іванець (1893-1946). Стрілецькі мемуари, творча спадщина / Автори-упорядники: Роман та Андрій Яціви; вступне слово Петра Гринчишина; науковий редактор Mикола Литвин. – Львів, 2019. – 476 с. іл. ISBN 978-966-2501-60-60-5

 

У 2019 році на кошти Фонду Родини Піцюрів з Канади вийшла друком монографія про майже забутого українського живописця та графіка Івана Іванця, якого Петро Гринчишин у вступному слові назвав «мистцем за покликанням, патріотом за суттю, справжнім героєм національно-визвольних змагань 1914-1921 років [...] і непересічно різноплановими талантами в сфері образотворчого мистецтва» (с. 9). Роман Яців тут же подав всебічну характеристику художника (с. 15-68), перша спроба реабілітації якого в Україні відбулася 20 років тому невеличкою виставкою.

На цей раз Роман Яців у вступі на основі обмеженої кількості доступних даних подав біографію маляра (с. 15-67). Оскільки ця біографія читачам маловідома, спробуємо переказати бодай основні етапи його життя.

 

Іван Іванець народився  9 лютого 1893 року в с. Новосілки-Гостинні на Львівщині в сім’ї священика Йосифа Іванця та починаючої письменниці Михайлини Рошкевич (сестри нареченої І. Франка Ольги Рошкевич). Після закінчення Львівської академічної гімназії 1912 року він відвідував уроки малювання у приватній школі – т. зв. Вільній академії мистецтва у відомого педагога Станіслава Бажовського. Ідейно він, як і більшість української галицької молоді, був під значним впливом ідеології Дмитра Донцова. Одночасно Іван продовжував заочно вчитися у Львівській мистецько-промисловій школі. У тому часі з’явилися і його перші статті на мистецькі теми у львівській пресі.

У 1914 р. Іван Іванець був мобілізований до австро-угорської армії. На фронті він вступив у Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), де став співзасновником, пізніше – головою Пресової кватири УСС. За його проектами було виготовлено прапор, пізніше – герб (тризуб), а частково однострій УСС. 

У серпні 1917 р. він потрапив у російський полон, в якому перебував до кінця Першої світової війни. І в таборах військовополонених на території Росії він не перестав цікавитися українським мистецтвом. 

Після повернення з полону він вступив до Української галицької армії, де і надалі займався українським мистецтвом, віддавався художній творчості. У листопадованому повстанні 1918 року був командиром Першого відділу кінноти. З того часу бої кіннотників стали центральною темою творчості художника-баталіста. В одному з боїв був загублений архів Пресової кватири, а в його складі, крім цінних військових документів, – понад 900 унікальних фотографій І. Іванця з боїв і культурно-просвітної діяльності УСС.

Після поразки повстання майже ціле літо І. Іванець провів на Закарпатті, а в 1921 році потрапив до табору для інтернованих вояків Української Галицької Армії у Німецькому Яблонові, пізніше – Йозефові в західній Чехії. З того часу і до 1927 року його життя було пов’язане з Чехословаччиною. Тут він у 1926 році закінчив навчання образотворчому мистецтву в Українській студії пластичного мистецтва в Празі і майже одночасно – студії на юридичному факультеті у Празькому Карловому університеті, де здобув звання доктора прав.

   
             І. Іванець. На марші. 1920-ті.                                   І. Іванець. Бій. 1920-ті.

З двома вузівськими дипломами він 1927 року повернувся з Праги у рідний Львів, де розгорнув широку образотворчу діяльність, очоливши провідні малярські установи та організації. Його твори демонструвалися  на усіх виставках, а численні статті на мистецькі теми друкувалися в періодичній пресі.

У 1941 році («за перших совєтів») його обрали заступником голови новозаснованої Спілки образотворчих мистців, а в 1944 році (за німецької окупації) – іменовано директором Музею українського мистецтва.

Наприкінці літа 1945 року, при спробі забрати свої картини з персональної виставки у Кракові, радянські органи (Смерш) його арештували і до 29 жовтня 1945 року утримували в тюрмі м. Ратибора. У листопаді того ж року заслали в м. Солікамськ на Уралі, де він після виснажливої роботи на одній із шахт 10 березня 1946 року помер на 53-ому році життя.

Ім’я Івана Іванця в Радянському Союзі було засуджено на забуття, а майже всі його твори в державних галереях і музеях фізично знищені. Лише в одній котельні Львівської наукової бібліотеки 1952 році було спалено 15 олійних картин, 61 графічну роботу та 20 альбомів дрібної графіки Івана Іванця, разом 704 одиниці (с. 89).  Збереглися лише його твори в приватних колекціях, переважно за межами України. І саме вони лягли в основу монографії Яцівих.

Перший розділ монографії – «Статті про Івана Іванця» (с. 66-113) охоплює статті п’ятьох авторів: Володимира Ласовського (дві статті), Володимира Поповича, Любомира Романа Кузьму, Софії Король та автора цієї рецензії. Половина статей була публікована ще за життя художника; друга – після його смерті. Усі автори підкреслюють високий рівень художньої спадщини маляра.   

Розділ другий охоплює «Публікації Івана Іванця»   (с. 115-307). Йдеться про 49 статей на різні художні або історичні теми, публіковані майже виключно у львівській пресі від 1914 по 1944 рік.

Упорядники у короткому вступі до цього розділу зауважили: «Ці матеріали дадуть змогу більш рельєфно побачити складне психоемоційне тло динаміки подій, які були пов’язані зі всією родиною Іванців. Найбільш промовистими є відомості, знайдені академіком НАН України Миколою Мушинкою», опосередковано через близьке коло людей матері та дружини І. Іванця вже після Другої світової війни (с. 66).

Певною несподіванкою для сучасного читача є підрозділ «Львів у сиву давнину й тепер» (с. 212-240), задуманий як путівник по визначних місцях столиці Галичини. Своїм змістом і популярним стилем він привабить і сучасного читача.

У підрозділі «Про мистців і мистецтво» (с. 241-307) опубліковано 31 статтю Івана Іванця про відомих і менш відомих художників та його рецензії на львівські художні виставки. Тут художник представив себе як тонкий знавець не лише українського, але й світового мистецтва.

І тут переважає українське образотворче мистецтво, головним чином стрілецька тематика. Його роздуми про мистецтво не втратили актуальність і в наш час.

У статті «Модерне малярство» з 1914 року (с. 243-245) І. Іванець подав влучні характеристики таких художніх напрямів, як імпресіонізм та неоімпресіонізм. Актуальним і сьогодні є думки І. Іванця з 1919 року про «псевдомодерних» художників: «Є артисти, яких змаганням є стати за будь-яку ціну оригінальними та в цей спосіб звернути на себе вагу. Вони знають, що Монета й інших артистів, котрих образи йдуть на вагу золота, колись зовсім непізнаваних, думають, що те саме може повернутися в майбутньому з ними, і звідти беруть початок нові напрями, щороку, як гриби по дощі, показуються в салоні незалежних. [...] Творцями їх є не творці-артисти, що вирубують нове вікно погляду на природу, а нетворчі теоретики, які життя заступають теорією, а творчий темперамент форсуванням. [...] Отже, не після них судити нам модерну штуку, вони не є її висловом. Вони характеризують дуже добре теперішню хвилю. Модерна штука дала вже достатні докази своєї життєвої сили і дає їх щоразу більше» (с. 245).

Із чеських художників І. Іванець дав високу оцінку випускниці Української студії пластичного мистецтва Людмилі Янській (учениця класу Івана Кулеця), про яку написав: «Нам приємно запізнати з українським громадянством чеську артистку, що вийшла зі школи українського майстра і через три роки праці вже здобула собі добре ім’я. Високий рівень її праць свідчить не лише про її талант, але також про високий рівень і культуру української мистецької школи, закладеної й отриманої серед дуже тяжких відносин на еміграції» (с. 246).

Іван Іванець.Невідомий Стрілець

На невеличкій виставці чехословацької графіки у Львові 1931 року І. Іванця найбільше зацікавили плакати Альфонза Мухи, Зісера Кіселі, Ладіслава Бруннера, збірка екслібрисів, фотогравюр, листівок, туристичних реклам і проспектів.

На більш репрезентативній львівській виставці чехословацької графіки 1935 року, присвяченій 55-літтю президента ЧСР Т. Ґ. Масарика, серед 300 творів членів асоціації Hollar, увагу І. Іванця привернули твори Макса Швабінського, Адольфа Алекса, Цірила Боуди, Алойса Моравця, Франтішка Кобліги, Т. Ф. Сімона, Віктора Стретті, Коломана Сокола, Войтеха Седлачка, Карла Тондла та Яна Рамбоуска.

Завершальний, третій розділ  монографії  озаглавлений «Творча  спадщина Івана Іванця» (с. 208-451). У ньому подано репродукції 103 кольорових творів, переважно олії на полотні, 87 чорно-білих графік та 49 зарисовок (здебільшого олівцем). 37 зарисовок, створених в екстремальних умовах тюрем («Тюремний альбом 1944-1945 років»). Зарисовки автор створив як джерело майбутніх творів й альбом передав дружині при останній зустрічі. Та висилка в уральський концентраційний табір і передчасна смерть від непосильної фізичної праці не дозволили йому реалізувати свій творчий задум.

Перша монографія про життя і творчість визначного українського художника і громадського діяча Івана Іванця відповідає найвищим критеріям наукового видання. Авторам-упорядникам Романові та Андрієві Яцівим вдалося зібрати в архівах та бібліотеках України багатий матеріал, зокрема його спогади про  участь у Першій світовій війні та львівський період його діяльності (1927-1944). Однак ряд моментів його біографії і досі залишаються не висвітленими через брак публікованих джерел. Наприклад, його перебування в Чехії (крім ув’язнення в таборах військовополонених і навчання у празьких вузах) та кількамісячне перебування після поразки Листопадового повстання 1918 року тощо. Ці теми чекають ще свого дослідника.

Чимало додаткових даних про біографію  Івана Іванця могли б дати  матеріали про його арешти органами «Смершу» в Кракові 1945 року. Ці органи старанно зберігали протоколи допитів арештованого, які майже завжди починалися проханням слідчого «Розкажіть детально свою біографію!» Підсудний розказував, слідчий записував. Звичайно на основі біографії задавав запитання, на які підсудний відповідав, а його відповіді теж записувалися. У кінці слідства, яке тривало кілька годин (а то й кілька днів), протоколи оформлялися в окремій «Справі» (рос. «Дело»), кожна сторінка якої була підписана підсудним.

Якби знайшлася «Справа» І. Іванця (а вона певно існує мабуть в досі не розсекречених архівах Росії), це було би цінне поповнення монографії Романа та Андрія Яцівих.

А поки що ми щиро дякуємо львівським авторам-упорядникам за їх першу монографію про всебічно обдарованого українського художника – борця за самостійну українську державу, який на її вівтар поклав найцінніший дар – своє життя.

15. 09. 2020.

В поході. Світлив Іван Іванець.

15 листопада 2020р.

Теги: Мушинка, Іванець

Коментування вимкнено автором публікації.


Іван Ребрик
Публікації:
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. X. Сторіччя Українського Вільного Університету
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. VIII. Іван Панькевич
/ 6Возз’єднати...
/ 2Інакші. Дмитро Федака
Звернення учасників Революції Гідності
/ 2Володимир Задорожний: Василь Кукольник
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VII. Зореслав
/ 1Дві непроминальні дати нашої історії: Йоанникій Базилович та Михайло Лучкай
/ 5Світ прийшов до Курова
/ 1Чергове число "Екзилю"
/ 1Отчий поріг Миколи Мушинки
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
...У тому шаленому ритмі життя...
/ 5Псевдолокалпатріотичні маніпуляції масовою свідомістю
/ 2Закарпаття під Угорщиною
/ 3Видатна угорська вчена Марія МАЄР про денаціоналізацію та мадяризацію русинів-українців Закарпаття
/ 5Іван Мацинський про Адольфа Добрянського
Іван Мацинський і Карпатська Україна
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
» Всі записи