Політичні трансформації Закарпаття. Ч.5

Продовження. Початок - Політичні трансформації Закарпаття, Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 2, Політичні трансформації Закарпаття. Ч.3, Політичні трансформації Закарпаття. Ч.4

У результаті виборчих перегонів 1998 року домінантне становище в області дотримала політична структура СДПУ(о), яка мала цілком визначений «дах» у Києві і повністю стала орієнтуватися на економічні та політичні інтереси київської фінансово-промислової групи. У результаті кадрових змін різкого кар’єрного зростання досягли всі ті, хто брав участь у виборчій кампанії партії. І.Різак та П.Токар, які опікувалися персонально В.Медведчуком та Г.Суркісом, стають заступниками «губернатора». Активно розпочали вступ до партії й інші чиновники обласної та районних держадміністрацій. І.Різак, який відчув себе головним ідеологом і здобув величезну прихильність В.Медведчука, публічно оголосив про повну відповідальність СДПУ(о) за соціально-економічний стан області.

Оскільки партійна організація взяла курс на чисельність, до неї почали масово залучати вчителів, лікарів, бюджетників, підприємців – усіх тих, хто залежав від влади, або хотів від неї щось отримати. Організаційно партія дуже швидко почала нагадувати КПРС із її чітким поділом на первинні, районні, обласні, центральні органи та принципом «демократичного централізму». Цього не приховував й В.Медведчук, який незабаром очолив партію і називав КПРС прикладом організаційної досконалості. Та й навіть центральний орган її назвали Політбюро. Це привабило до СДПУ(о) й колишніх партійних та комсомольських функціонерів, які відчули свою потрібність.

Однак спрощеною бачиться теза, яка пізніше здобула широкого поширення серед критиків СДПУ(о), що на Закарпаття есдеки об’єднані прийшли винятково за допомогою обману, підкупу й фальсифікацій, і їх ідеологія була чужа краянам. Якраз навпаки – політичні погляди ранніх соціал-демократів об’єднаних періоду 1997-1998 рр. саме тому так вдало вступили в резонанс із закарпатськими настроями, бо впали на добре підготовлений історичний ґрунт. І тут є кілька причин.

По-перше, в історичній пам’яті краян добре відклався найуспішніший чехословацький період, коли країна вважалася взірцем демократії у Європі, а її лідер Томаш Гарік Масарік був одночасно лідером європейської соціал-демократії.

По-друге, ментально закарпатцям була чужа як націоналістична, так і комуністична ідеологія, і за своїми поглядами вони сильно тяжіли до Центру. Тому лише в цій ніші міг бути масовий успіх. Загалом, із 11 партій, які набрали в області 2 і більше відсотків, розподіл виглядав так:

По-третє, переважно сільському населенню Закарпаття значно ближчими були ідеї соціального захисту, ніж порівняно ліберальні проекти НДП чи ПРП, які також мали певний успіх, але в іншої частини населення. І вже аж потім зіграли свою роль суб’єктивні фактори, як от фінансові вливання кандидатів, імідж лідерів, використання футболу, адмінресурсу тощо. Інша річ, що реальна діяльність СДПУ(о) в майбутньому мало збігалася з її деклараціями, але слід пам’ятати, що в 1998 році Медведчук та Суркіс лише замикали першу п’ятірку, котру очолювали Кравчук, Марчук, Онопенко.

У таких умовах цілком реального «неорадянського» реваншу Л.Кучма був змушений спиратися на «новий» капітал, умови якому сам і створив. В Закарпатській області для зміцнення своїх позицій напередодні виборів ставку було зроблено на молодого підприємця Віктора Балогу, який щойно прийшов у політику через міські вибори.  

Віктор Іванович – це перший керівник області, який повністю зробив свою політичну кар’єру завдяки бізнесу. Закінчивши у 1984 р. Львівський торгово-економічний інститут і відслуживши в армії, він став працювати в системі споживчої кооперації. До речі, це та сфера, успіхами якої особливо тішився пізній Г.Бандровський, пробуючи робити перші ринкові кроки в часи перебудови. Невідомо, чи пересікалися діючий і майбутній «губернатори» в ті часи, але вже в якості політика В.Балога доволі активно послуговувався порадами колишніх перших осіб краю, зокрема й Г.Бандровського.

Перейшовши плавно в бізнес, В.Балога створив свою першу фірму «Закарпатська продовольча група», яка згодом переросла у відомий бренд «Барва», один з найпотужніших в області, яка займалася торгівлею продуктами, галантереєю, автозаправками, сільськогосподарським виробництвом, вікнами, комп’ютерними технологіями.

Уперше мукачівський мер потрапив в поле зору Л.Кучми якраз під час осінньої повені 1998 року. На відміну від інших, під час ліквідації стихійного лиха Віктор Іванович мав можливість виступати не так в ролі прохача, як показати менеджерські здібності. Пізніше така готовність стати кредитором ліквідації заборгованості із зарплат і пенсій, хоч і не без вигоди для власних комерційних структур, стала в пригоді Л.Кучмі вже як кандидатові в президенти.

Сподівався посилити свій вплив в області через В.Балогу й В.Медведчук, для якого справою честі і кар’єри стало показати якнайкращий результат на Закарпатті на користь Л.Кучми.

Одночасно з цим на підвищення пішов й І.Різак, який став першим заступником «губернатора» та очолив обласний осередок СДПУ(о). Разом із В.Балогою до обласної влади прийшли члени його мукачівської команди І.Кріль, А.Колібаба, О.Гаваші, хоча й колишні заступники С.Устича – В.Приходько та В.Лінтур – також зберегли свої посади. Ще одним заступником став підприємець Олександр Ледида. Показово, що спочатку В.Балога зарезервував за собою й посаду Мукачівського міського голови, зосередившись винятково на економічних питаннях та віддавши прерогативу в політичних І.Різаку, якому за два роки безперервних успішних виборчих кампаній сподобалася роль головного політика області.

На питання про причини призначення В.Балоги «губернатором» І.Кріль в одному з інтерв’ю відповів так: «Коли сталося стихійне лихо, Кучма приїхав на Закарпаття. Побував в одному районі, в іншому, а люди хіба що не б’ють президента. Кучма приїжджає в Мукачево, виходить із машини, а люди йому дякують за те, що влада їм допомагає. Тоді Кучма підкликав губернатора й питає: «Ти чим займаєшся? Чому в Мукачеві роботи йдуть повним ходом, а в області нічого не робиться?» За кілька місяців люди вже жили в нових будинках і знову дякували Кучмі». (С.Лещенко. Інтернет-видання «Українська правда». 10.12.2007р.)

Невідкладним завданням, за яке взявся В.Балога, була якраз ліквідація заборгованості із зарплат і пенсій. Уже всередині літа – на початку осені до районів почали розвозити продукти й розподіляти їх у рахунок погашення зарплати. Звичайно, така бартерна система була не найкращою і згодом опоненти В.Балоги активно використовували це у своїй критиці, звинувачуючи у завищених цінах, поганій якості продукції тощо. Але в конкретних умовах 1999 р. це був певний прорив, що дозволив зрушити проблему з мертвої точки.

Як наслідок, Л.Кучма доволі впевнено переміг на Закарпатті, яке дало четвертий результат у країні за чинного президента. Випередили наш край лише три галицькі області.   

Однак після президентських виборів 1999 р. Україна опинилася на болісному етапі роздоріжжя. Якщо в економічній царині під значним тиском об’єктивних обставин та ринкових законів українські можновладці все більше наважувалися на відкриті конкурентні відносини та правила, прийняті в  європейському співтоваристві, то в політичній сфері владна верхівка прагнула законсервувати своє панування і вже розпочала готуватися до його продовження після закінчення другого терміну Л.Кучми.

Так, не здобувши підтримки парламенту для продовження прем’єрства В.Пустовойтенка, Л.Кучма погодився на кандидатуру, запропоновану парламентською більшістю, якою став В.Ющенко. Причому вперше в українській історії прем’єр навіть зміг поставити певні умови перед президентом, зокрема в кадрових питаннях. Тим більше, що Л.Кучмі потрібна була тверда більшість у парламенті, оскільки він планував масштабні конституційні реформи. Так в уряді опинилися Ю.Тимошенко, Ю.Єхануров та ще кілька реформаторів, які наважилися на демонтаж ручної тіньової економіки. Вперше в державі почалися доволі радикальні економічні реформи, що базувалися на ліберальних ринкових законах, підтверджених світовою практикою. Причому, вони супроводжувалися й значними соціальними виплатами, оскільки перекриття тіньових схем дозволяло різко долати проблему ліквідації заборгованості із зарплат, пенсій тощо.

В.Ющенко також мав відносну свободу дій, оскільки Україна повинна була реструктурувати зовнішній борг, бо була на грані банкрутства. А новий прем’єр ще зберігав в очах західних банкірів авторитет, як автор і втілювач успішної грошової реформи. Фактично до березня 2000 року це завдання було виконано, а в квітні В.Ющенко домігся затвердження програми уряду парламентом, яке гарантувало йому річну недоторканість.

Значно з більшими суперечностями проходили процеси в політичній сфері. Користуючись своєю перемогою над лівими, Л.Кучма прагнув потіснити їх також в парламенті. Унаслідок бурхливих подій, старе керівництво ВР було переобране – своїх посад позбулися представник соціалістів та селян О.Ткаченко та комуніст А.Мартинюк. Натомість, вперше в українській історії була створена не ліва більшість на чолі із спікером І.Плющом, першим заступником спікера В.Медведчуком та заступником С.Гавришем. Однак ейфорія вседозволеності породила нову спокусу повної узурпації влади, для чого оголошений був референдум, на який винесли цілком демагогічні питання  в дусі авторитарних режимів.

Практична мета задуманих конституційних змін була єдина – фактична ліквідація інституту парламентаризму як самостійної гілки влади. Всі питання били в одну точку. Право розпуску, скасування недоторканості, зменшення кількості нардепів і запровадження двопалатності практично перетворювало вищий законодавчий орган країни на залежних від президентської виконавчої вертикалі. Така система державної влади була досягнута майже в усіх країнах СНД, але там вона спиралася на брак громадянського суспільства. В Україні, попри формальну одностайність на референдумі, громадські інституції вже досягли значно більшого рівня зрілості, і це швидко відбилося на розвитку політичної системи.

Конкретно в закарпатському вимірі система дала збій уже практично в той самий час, коли проходив референдум. Незадоволений жорстким керівництвом СДПУ(о) В.Балога першим серед обласних керівників оголошує про «департизацію обласних органів влади». У зв’язку з цим вступає в непримиренний конфлікт з СДПУ(о). На такий крок молодий «губернатор», звичайно, не наважився б, якби не мав сильної підтримки в Києві. Насамперед, звісно, з боку прем’єра В.Ющенка, з яким Віктор Іванович швидко знайшов спільну мову на ґрунті близьких економічних поглядів. У другу – з боку керівника Адміністрації  Президента В.Литвина, який якраз виступив ідеологом департизації і котрий би ніколи не наважився на такі дії без мовчазної підтримки президента.

Разом з В.Балогою з партії вийшли ще два заступники «губернатора» й 8 голів районних адміністрацій. У відповідь СДПУ(о) вживає негайних дій. Обласна конференція партії з участю лідера й першого віце-спікера В.Медведчука, народних депутатів Г.Суркіса, О.Зінченка та Н.Шуфрича розкритикувала діяльність В.Балоги на посаді голови ОДА, яка є головною вадою на шляху есдеків до виконання своєї історичної місії. Фракція СДПУ(о) в обласній раді відхилила обвинувачення партії на адресу керівництва Закарпаття й депутати облради проголосували за підтримку облдержадміністрації.

У відповідь спалахнула запекла піар-кампанія проти В.Балоги на сторінках партійної й припартійної преси. Публікувалися статті про можливу причетність В.Балоги та його близьких родичів до кримінальних оборудок, а також вийшло інтерв’ю І.Різака, в якому він напряму обвинувачує Балогу в «політичному бандитизмі». Крім цього, крайова газета «Карпатський голос», яка мала звичайний наклад в тисячу примірників, раптом виходить стотисячним тиражем, уміщуючи на своїх шпальтах жорсткий компромат на Віктора Балогу. У день публікації цього матеріалу голова ОДА підписує наказ про звільнення свого першого заступника І.Різака.

Варто відзначити, що в цьому конфлікті глава держави підтримав саме В.Балогу, і вже через кілька днів прес-служба Адміністрації Президента поширила заяву про телефонну розмову між президентом і «губернатором», «у ході якої обговорювалися соціальні і політичні проблеми регіону; за результатами розмови глава держави дав відповідні доручення». (Галицькі контракти» №24. Червень. 2001р.). Очевидно, найголовнішим дорученням була вказівка не чіпати Балогу. Пізніше, за повідомленням інформагентств, опоненти «губернатора» намагалися розпочати кримінальне переслідування свого ворога, але особливого успіху не мали.

Сам же В.Балога, крім обласних, заручився й підтримкою ужгородських міських депутатів – членів СДПУ(о) та збільшив обласне фінансування Ужгорода. У конфлікті з СДПУ(о) він також здобув підтримку голови обласної ради І.Іванчо. Загалом взаємини з облрадою у нього сформувалися нормальні. Ряд депутатів було запрошено на ключові посади в адміністрації.

Таким чином, до кінця 2000 року на теренах краю встановилося певне затишшя. Однак воно супроводжувалося нарощуванням м’язів фінансово-промислових груп, які готувалися до вирішального бою.

Далі буде

Теги: Балога, Різак, СДПУ(о), Медведчук, Кучма

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати