Політичні трансформації Закарпаття. Ч.3

Політичні трансформації Закарпаття. Ч.3

Продовження. Початок - Політичні трансформації ЗакарпаттяПолітичні трансформації Закарпаття. Ч. 2

Настрої, які панували в суспільстві на початок 1994 року, можна схарактеризувати як політична апатія й розчарування. Романтична ейфорія перших років незалежності розвіялася, мов дим, а жодних натяків на нормалізацію життя не спостерігалося. Єдиним позитивним моментом, через який пройшли громадяни до середини 90-х років, можна вважати той, що вони зрозуміли: на державу покладатися нема чого, а все треба досягати власними зусиллями. Благо, свободи – і політичної, і економічної, і громадянської було більше, ніж достатньо. У таких умовах пройшли нові вибори до Верховної Ради.

Цікаво, що на цих виборах до парламенту не пройшов жоден із закарпатських депутатів попередньої каденції. Хтось не висувався, а хтось зазнав нищівної поразки, як, наприклад, М.Волощук або В.Бедь, тріумфатори минулих виборів. Проте ідеологічні орієнтації відігравали під час голосування дуже незначну роль, про що свідчить перемога П.Федиковича, давнього суперника М.Волощука й одночасно представника тієї ж номенклатури, в Свалявському окрузі. Хоча депутатом він також не став, оскільки в другому турі не набрав необхідних 50%.

Загалом, в результаті бурхливих перетворень під час розпаду Союзу, на Закарпатті оформились два великі політичні табори. З одного боку, це партія влади, яка шляхом косметичних реформ прагнула зберегти своє панування та опиралася на ідею автономізації краю. З іншого – більш рішучі прихильники демократичних змін, які взяли на озброєння національно-демократичну ідеологію та прагнули витіснити стару номенклатуру. В такому розрізі під час парламентської кампанії відбулося єдине ідеологічне протистояння в Іршавському окрузі, де явну перевагу мали представник нового покоління «партії влади» С.Устич та Л.Караванська, котра здобула політичну вагу і популярність під час Пістрялівських баталій і яка представляла націонал-демократичний табір. У своєму рідному районі С.Устич здобув доволі переконливу перемогу 61,4% проти 29,5%. На таких засадах готувались і майбутні змагання за крісло обласного очільника.

Новий склад Верховної Ради добре відчув, що коли якихось термінових кроків щодо стабілізації політичної й економічної системи не здійснити, то ситуація може перейти в неконтрольовану фазу, в якій ні така влада, ні держава потрібні не будуть. Тому новий депутатський корпус доволі швидко прийняв закон про місцеве самоврядування, за яким мали відбутися нові вибори влітку 1994 року. Згідно з ним, значно скорочувався чисельний склад обласних, міських та районних рад, завдяки чому вони ставали набагато мобільнішими, а також призначалися прямі вибори голів міських та обласних рад. Паралельно з цим українські еліти домовилися про дострокові президентські вибори, що дозволяло змінити в країні всю вертикаль влади.

Ще перебуваючи в статусі народного депутата й організувавши разом із братом доволі потужний на той час бізнес через концерн «Срібна Земля» та однойменну опозиційну газету, яка дуже швидко стала популярною, в непримиренну боротьбу за обласний олімп із місцевою «партією влади» вступив Віктор Бедь. Хоча його репутація за роки перебування у Верховній Раді й дещо підупала, проте він мав добрий потенціал завдяки освіті, молодості, добре підібраній амбітній команді журналістів та агітаторів, вправним ораторським здібностям і вдало вибраній політичній ніші націонал-демократа. Осідлавши коника нещадного критика влади, він швидко набирав очки і представляв доволі серйозну загрозу для місцевої номенклатури.

Тому остання змушена була змобілізуватися й висунути замість літнього М.Країла на посаду обласного голови значно молодшого його першого заступника – 39-річного Сергія Устича. Щоб протистояння не виглядало як протиборство консервативного пострадянського чиновництва з революційним національним підприємництвом, обласна влада намагалася залучити на свою сторону й бізнес. Саме в цей час в Ужгород повертається С.Ратушняк, який мав проблеми з правоохоронними органами, і виступає на боці С.Устича. В обмін на це його підтримують на посаду мера Ужгорода й усіляко сприяють легалізації бізнесу.

Однак ці два табори не були цілком монолітними. Найбільш консервативна комуністична номенклатура висуває свою кандидатуру, останнього очільника обкому КПУ В.Химинця, а помірковані демократи – чинного тоді «голову» Ужгорода Е.Ландовського. Як наслідок, перемогу здобуває С.Устич. Перший тур: С.Устич – 33,2; В.Бедь – 19,7; В.Химинець – 12,3; Е.Ландовський – 7,7. Другий тур: С.Устич – 58,8; В.Бедь – 32,4.

Слід зазначити, що у зв’язку з цими виборами виникло дуже багато розмов про мобілізацію адміністративного ресурсу, прямі фальсифікації і таке інше, які стануть неодмінними супутниками більшості наступних виборів. Але при всіх порушеннях, які безумовно мали місце, майже 150-тисячна перевага в голосах зробила цю перемогу доволі впевненою.

У результаті виборів до С.Устича в області сформувалася жорстка опозиція на чолі з Бедем. У відповідь обласна влада повела доволі агресивні наступальні дії стосовно опозиції та її бізнес-структур. Уже через кілька місяців концерн «Срібна Земля» піддався значному тиску. Його керівник – брат Віктора Бедя Володимир – був затриманий і пробув у слідчому ізоляторі більше 10-ти місяців. У березні 1996 р. суд виніс йому вирок – позбавлення волі рівно на такий же строк за доволі штучне обвинувачення – відкриття валютного рахунку за межами України без дозволу НБУ.

Дуже скоро приєднався до цієї опозиції й С.Ратушняк. Здобувши посаду міського голови Ужгорода, він швидко зайшов у конфронтацію з обласною владою та укладає неформальні домовленості з В.Бедем про спільну протидію С.Устичу. Свідченням цього є зникнення критики мера зі сторінок бедівської «Срібної Землі» і, навпаки, - Ратушняк припинив тотальну критику націонал-демократів, які були його запеклими опонентами до цього. Також В.Бедь дістав у користування велику історичну будівлю в центрі Ужгорода (ресторан Корона), де розмістився його офіс, а згодом філія МАУП. Натомість обидва розпочали масовану медіа-атаку на С.Устича. Якщо врахувати, що й на президентських виборах виграв не Л.Кравчук, на якого ставила обласна влада, а його опонент Л.Кучма, то становище обласного керівника ставало незавидним. Правда, й опозиція позбулася підтримки Києва, тому область зберігала відособлену роль в загальноукраїнських політичних процесах.

А вони набирали вирішальних обертів. Після зміни всієї вертикалі влади в Україні держава поступово почала оговтуватися від безладдя, що супроводжувалося розпадом СРСР. Найпекучішою проблемою, з якою зіткнувся Л.Кучма у свої перші місяці після приходу до влади, було питання Криму. Наміри потенційних революційних перетворень наштовхувалися на впертий саботаж бюрократії у всіх гілках влади і на всіх рівнях.

Українська незалежність, яка уособила «стратегічний історичний компроміс» комуністичної номенклатури з національним рухом, не мала жодного плану дій. Тому у поточній політиці реалізувалися головно не національні інтереси, а досить відмінні від них індивідуальні чи групові. Здебільшого домінувала найпростіша формула – одержання прибутку від конвертації влади у власність, що успішно перешкоджало реформам, про потребу яких довго говорили якраз ті, котрі їх блокували.

Це явище бюрократичного корпоративізму мало три етапи: пересування засобів і капіталів із держсектора в приватний, інтенсивне використання «ренти влади» з прихованим фінансуванням задля привілейованих умов, зростання організаційного рівня (промислово-фінансові групи). Переміг у тому протистоянні Л.Кучма. Одні його сприймали як вихідця з комуністично-господарської номенклатури, а антикомуністична частина суспільства воліла бачити реформатора. Тому він спромігся отримати посилені важелі адмінрегулювання від парламенту в обмін на привілеї тим самим групам. Таким чином, запроваджені ще Андроповим методи боротьби з корупцією та злочинністю як владного інструменту «приручення» політичних супротивників стали основою політичної культури України.

Однак Київ спромігся без жодного пострілу нейтралізувати сепаратистські промосковські настрої в Криму, які ускладнювалися кривавими зведеннями  рахунків мафіозними угрупованнями. Хоча немалу роль тут зіграла й світова спільнота та Б.Єльцин, який не допустив втручання Росії. Так, в січні 1994 р. обрали президента Криму, а в квітні 1995 цю посаду скасували, змінивши Конституцію автономії.

Не бракувало тривалих і бурхливих міжусобиць усередині держапарату по лінії "центр - регіон", що виникали на ґрунті невпорядкованого державного поля, а ззовні виглядали як міжособистісні стосунки, спровоковані меркантильними амбіціями. У 1996 році з особистою участю Л.Кучми пройшла бурхлива весняно-літня кампанія усунення з посади голови Київської міської ради і державної адміністрації Л.Косаківського. Тож, як бачимо, найбільша напруга виникала не між партіями, ідеологіями чи гілками влади, а між політико-економічним центром і регіоном.

Але вирішальним чином зміцнилися позиції центру стосовно регіонів завдяки двом ключовим реформам. По-перше, прийняттю нової Конституції, яка здобула визнання Ради Європи та Венеціанської Комісії з прав людини як документ, що здатний принести справжню демократію в Україну. По-друге, грошова, яка кардинально зміцнила незалежність та європейський імідж держави. Причому, остання, мабуть, єдина реформа, яка пройшла практично бездоганно, на відміну від попередніх грошових обмінів, і жодним чином не зачепила інтереси громадян.

Такі події в Києві різко розвернули політику, що проводилася обласним керівництвом на рівні Закарпаття. С.Устич, який ще з 1990 р. працював над проектами, що передбачали розвиток автономії краю, ставши керівником області, різними способами ці проекти відстоював. Однак приборкання сепаратистських настроїв у Криму, перемога центру в протистоянні з регіоном у Києві та ухвалення нової Конституції з сильними президентськими повноваженнями, за якими керівники областей та районів безпосередньо підпорядковувалися президенту, змусили Сергія Івановича переглянути свою тактику. До того ж, зростання опозиційних настроїв в області не дозволяло йому загострювати стосунки з Києвом.

Далі буде

31 травня 2020р.

Теги: Устич, Кучма, бедь, Ратушняк

Коментарі

Volodymyr Krasnoholovets 2020-06-01 / 15:39:46
То чи буде цьому всьому край? Хто скине ярмо обласної державної адміністрації - бюрократичної машини, яка знищує все, що хоче піднятися над поверхнею землі?


Віктор Пащенко
Публікації:
/ 4Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 7
/ 2Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 6
/ 1Політичні трансформації Закарпаття. Ч.5
/ 4Політичні трансформації Закарпаття. Ч.4
/ 1Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 2
/ 23Політичні трансформації Закарпаття
/ 4Діагностика коронавірусом
/ 12Газ, пес і Зеленський
/ 13Ужгородська громада: тест на цивілізованість
/ 4Нотатки до виборів-2019
/ 29Передвиборчий пасьянс Закарпаття
/ 19"Недільна бесіда" про поточну політику
/ 9Іван Волошин: гумовий виріб корупції
/ 23Новорічна десакралізація влади
/ 6Порошенко: "Дракон", відроджений у лицарі
/ 2Політологія як хобі. Інтерв'ю
/ 20Клімкін і terra incognita Закарпаття
/ 12Ужгород. "Липова" влада
/ 3"Кругова порука маже як кіптява..."
/ 7Закарпатське ківі як ознака політичної стабільності
/ 8Ужгородські розбірки
/ 15Професія Москаль
/ 14Феномен Саакашвілі
/ 10Ужгородські договірняки. Ч.2
Дух Сент-Міклоша
» Всі записи