Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 2

Михайло Волощук
Михайло Волощук

Продовження. Початок - Політичні трансформації Закарпаття

Стиль керівництва областю М.Волощуком в плані демократичності вигідно відрізнявся від стилю Г.Бандровського. Хоча, варто відзначити, що за весь час перебування при владі М.Волощук старався реорганізувати структури управління під себе. Михайло Юрійович стверджував, що, хоч і «потрібно віддавати самостійність господарським органам при проведенні реформ, однак це ніяк не означає, що партійні органи повинні залишатися збоку від цього», оскільки «всі комуністи повинні розуміти, що відхід від економічних питань означав би політичну смерть». (Закарпатська правда. 8 квітня 1990р.).

Після відходу з посади першого секретаря обкому в липні 1991р. М.Волощук знову старається змінити структуру управління, за що критикований в обласній компартійній пресі. Він не міг не бачити, як згасає роль партійних органів, і тому за два місяці до путчу йде з посади першого секретаря, мотивуючи це бажанням сконцентруватися на роботі в обласній раді. Першим секретарем обкому стає В.Химинець.

Загалом політична постать М.Волощука є яскравим відображенням того політичного зламу, що відбувся в СРСР, Україні та на Закарпатті на початку 90-х років. З одного боку – старанний вихованець радянської комсомольсько-партійної системи, в тім числі й школи Ю.Ільницького. З іншого – жива людина, яка вміла прислухатися до вимог часу. Ще у 1984 р. він підписав схвальну резолюцію для будівництва Пістрялівської РЛС. А в 1990 р. став чи не найпалкішим адептом її закриття, спираючись на настрої населення. Як перший керівник Закарпаття, який прийшов до влади через підтримку виборців, він занадто захопився  та інколи навіть зловживав референдумами, хоча це й було в дусі часу. Так у лютому 1990 за його ініціативою було прийнято рішення провести обласний референдум відносно будівництва екологічно шкідливої РЛС, хоча він і вилився у фактичний збір підписів у 735 тис. громадян, що дало підстави зупинити будівництво.

Згодом М.Волощук підтримав багатопартійну систему, щоб уникнути «культу партії і культу особистості в партії». Хоча разом із цим доволі гостро виступає проти націоналістичної опозиції, що пробують «розбудити Закарпаття та нерідко сіють настрої національної нетерпимості» (Закарпатська правда. 13 травня 1990р.). Неоднозначною була позиція М.Волощука в так званому русинському питанні. Хоча керівник області офіційно й не заявляв про свою підтримку русинів, але це питання доволі різко випливло на політичну авансцену через підконтрольну обласній владі пресу. Так комуністична номенклатура, не без підтримки Москви, залучала один із механізмів впливу на центральну українську владу, щоб отримати головним чином економічну, а також політичну автономію.

Доволі рішуче М.Волощук діяв в такому делікатному питанні як міжконфесійні відносини. Всупереч позиції управління у справах релігій Ради Міністрів СРСР обласна рада ухвалила рішення, в якому засуджувала дії органів влади СРСР щодо греко-католицької церкви в 40-50-х роках й визначила можливість почергових богослужінь у храмах. Позитивно, що керівник області не ставав цілком на бік якоїсь конфесії. 

Ще до розпаду СРСР відбулася поступова переорієнтація М.Волощука з Москви на Київ. У квітні 1991р. він виступає за узгодження більшості питань з республіканськими органами без Москви, а також підтримує створення української національної валюти. Можна впевнено твердити, що якраз з приходом М.Волощука до влади в області почалася ера відстоювання Закарпаттям своїх прав і лобіювання власних інтересів у центральних органах влади. Центральним проектом тут було створення зони спільного підприємництва Закарпаття. Реалізація цього проекту передбачала значний перерозподіл функцій управління краєм на користь обласного керівництва.

Слід розуміти, що для Радянського Союзу 90-х років, особливо після виборів у республіканські парламенти та місцеві органи влади, стало характерним таке масове явище, як «парад суверенітетів». Воно захопило  не лише союзні республіки, які одна за одною приймали декларації про державний суверенітет, а й значну частину автономних утворень, областей, регіонів зі специфічною історією та національно-релігійним складом населення. Бо таке штучне тоталітарне утворення як СРСР вичерпало усі внутрішні ресурси для саморозвитку, а місцева політична та господарська еліта прагнула здобути якомога більше важелів для свого виживання та зміцнення. Можна пригадати, що навіть В’ячеслав Чорновіл активно цікавився в цей час ідеєю автономізації України як способу протидії комуністичній номенклатурі.

Не минула ця хвиля й Закарпаття. За ініціативи крайових депутатів передбачалося  ухвалення Закону «Про право власності населення Закарпатської області», хоча серйозно він так і не розглядався. Пік боротьби команди М.Волощука за автономію збігся з дуже насиченим політично періодом осені 1991 року. Тоді в області сформувались два непримиренні табори: з одного боку – більшість обласної ради на чолі з М.Волощуком, а з іншого – націонал-демократичні сили, які владну підтримку знайшли в Ужгородській міській раді та Києві.

В кінці вересня обласна рада робить заяву, направлену Верховній Раді вже незалежної України, «Про найшвидший розгляд питання про утворення зони спільного підприємництва». Паралельно з цим опозиція ініціює відставку голови обласної ради. В результаті двох голосувань М.Волощук втримується на посаді, однак вже наступного дня зачитує заяву про відставку у зв’язку з погіршенням здоров’я. Показово, що того ж дня обласна рада прийняла рішення про проведення референдуму з питання «Про статус Закарпаття у складі України», за який боровся М.Волощук.   

Таким чином, на рівні закарпатських еліт та Києва було досягнуто компромісу, в результаті якого обласна рада зберігала свої повноваження, а питання про статус Закарпаття відкладалося до президентських виборів та референдуму, який мав відбутися в області разом із загальноукраїнським. Ще більш згладив гостроту напруги Л.Кравчук в ході своєї передвиборчої кампанії, який замість автономії запропонував внести до бюлетеня дуже вітіювате формулювання: «Чи бажаєте ви, щоб Закарпаття отримало із закріпленням у Конституції України статус спеціальної самоврядної території як суб’єкта у складі незалежної України і не входило у будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?» Загальний рівень підтримки його в області становив 78,0%, хоча жодних юридичних наслідків не мав. Проте на політичні змагання впливає до цих пір.

Михайло Країло

Після відставки М.Волощука в січні 1992 року на посаду голови обласної ради й облвиконкому обирають Михайла Країла. За нього проголосувало 79 депутатів. Однак на цій посаді він перебував недовго. Уже через два місяці Указом Президента його призначено Представником Президента України в Закарпатській області. Л.Кравчук чудово розумів, що погіршення стосунків із місцевою елітою, представником якої був М.Країло, при тодішній слабкості Києва могло закінчитися непередбачувано.

Через тиждень новим головою обласної ради був обраний перший заступник начальника Управління внутрішніх справ Д.Дорчинець. Як наслідок, Представник Президента більше концентрувався на економічних питаннях, у той час, як ініціатива в політичних  була віддана обласній раді. Так після бурхливих подій восени-взимку 1991-1992 років в області збереглася спадкоємність влади, а багато керівників в найближчому оточенні М.Країла залишилися від попереднього керівника. Майбутній «губернатор» С.Устич пересів із крісла заступника голови облвиконкому в крісло першого заступника Представника Президента. В.Приходько із члена виконкому перейшов у заступники. Ще одним заступником став В.Лінтур, який раніше працював в Ужгородському міськомі партії, а згодом – заступником голови облвиконкому.

Однією з головних ліній, що «дозволить радикально змінити ситуацію в області», нове керівництво вважало діяльність зі створення Вільної економічної зони (ВЕЗ). У цьому ж напрямку йшла робота із визнання області як самоврядної території. Було дано вказівку провести оцінку всіх природних, рекреаційних, сировинних та інших ресурсів  у світових цінах і добитися права розпоряджатися ними. Знов-таки слід відзначити, що М.Країло, виступаючи за автономію, був радше представником обласної еліти, ніж самостійним ініціатором. Його вірним союзником в цьому питанні виступала обласна рада, яка вимагала конституційних змін по закріпленню «самоврядної території». Але жодних відчутних результатів в цьому напрямку, крім президентського Указу про створення на території області точкових вільних економічних зон так і не було здобуто.

Нове керівництво виступало за дальше роздержавлення. Облвиконком надавав перевагу приватизації підприємств трудовими колективами. М.Країло також виступав із доволі популістськими ідеями про соціальний захист і акцентував на тому, що кожне шосте розпорядження облвиконкому присвячене якраз згаданому питанню. Але попри активну діяльність в економічній сфері, ситуація в ній дедалі погіршувалася. В області також зростала напруга у міжконфесійних відносинах.

Взагалі до 1994 року Україна вступила у пік загальної кризи. Радянська – як політична, так і економічна,  система стрімко розвалювалася, а замість неї жодної зрозумілої альтернативи запропоновано не було. Більшість у всіх радах, починаючи з Верховної і до обласних та районних, становила комуністична номенклатура, яка в нових умовах незалежної держави та ринкових відносин виявилася зовсім безпорадною. Не були готові до нових умов і націонал-демократи, у лавах яких перебувало надто мало практиків, а полум’яні гасла та промови справі допомагали мало. Тобто, націонал-демократи виявилися надто слабкими, щоб утілити свій проект політичних і економічних реформ за прибалтійським чи центральноєвропейським сценарієм, але були достатньо сильними аби перешкодити посткомуністам здійснити в Україні реставрацію «неосовєтизму» білоруського зразка. Така хаотична невизначеність супроводжувалася галопуючою гіперінфляцією, розвалом промислового й сільськогосподарського виробництва, наростанням масового безробіття. В такому стані країна увійшла в рік загальних виборів, коли вирішено було переобрати всю владу, починаючи з дострокових виборів президента аж до сільських рад. Тоді ж, вперше, і поки єдиний раз, були проведені прямі вибори голів обласних рад.

Далі буде

23 травня 2020р.

Теги: Волощук, Країло, автономія, самоврядність

Коментарі

В.Ільницький 2020-05-24 / 12:47:40
А загалом дуже добре, що В. Пащенко взявся напружити мізки аналітичним чтивом, бо окрім всеможливих трафунків і аварій, вірусу і скандалів з коруптивними діянняи - нічого толкового й не публікується. Це - як мікстура від суспільної деградації


Віктор Пащенко
Публікації:
/ 4Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 7
/ 2Політичні трансформації Закарпаття. Ч. 6
/ 1Політичні трансформації Закарпаття. Ч.5
/ 4Політичні трансформації Закарпаття. Ч.4
/ 1Політичні трансформації Закарпаття. Ч.3
/ 23Політичні трансформації Закарпаття
/ 4Діагностика коронавірусом
/ 12Газ, пес і Зеленський
/ 13Ужгородська громада: тест на цивілізованість
/ 4Нотатки до виборів-2019
/ 29Передвиборчий пасьянс Закарпаття
/ 19"Недільна бесіда" про поточну політику
/ 9Іван Волошин: гумовий виріб корупції
/ 23Новорічна десакралізація влади
/ 6Порошенко: "Дракон", відроджений у лицарі
/ 2Політологія як хобі. Інтерв'ю
/ 20Клімкін і terra incognita Закарпаття
/ 12Ужгород. "Липова" влада
/ 3"Кругова порука маже як кіптява..."
/ 7Закарпатське ківі як ознака політичної стабільності
/ 8Ужгородські розбірки
/ 15Професія Москаль
/ 14Феномен Саакашвілі
/ 10Ужгородські договірняки. Ч.2
Дух Сент-Міклоша
» Всі записи