Любов до життя

Перший спектакль – монолог потенційного самогубця (Микола Бичук) на даху двадцятиповерхівки (драматург Сергій Астраханцев). Люди найчастіше говорять не так з якоюсь прагматичною метою, як для того, щоб вберегтися від божевілля, страху перед буттям, перед своїм екзистенційним вибором. Тому навіть на порозі вічності герой нескінченно говорить – з самим собою, з власним плащем, з птахами, з глядачами у залі і врешті-решт – з Ним. Бо коли вже зовсім ні до кого звернутися, наша людина згадує про Бога. У волинського поета Василя Простапчука є такий двовірш:

            Дві тисячі років –

            Довга у Бога розмова з Сином.

Спектакль приблизно про це. Така собі народна, вулична теологія від нашого пересічного сучасника. Навіть першокурсники семінарії багато з чого там просто би посміялися, але є і глибокі міркування, над якими вже віками б’ються богословии. Коли Всевишній намагається відповісти на богування юнака бодай громом, публіка просто завмерла. В Ужгороді уже два дні збирається на дощ, який ніяк не почнеться, то ж кортіло, щоб сценічне дійство перейшло на вулицю. Кульмінацією інтерактивної вистави стала демонстрація на екрані короткого документального фільму, який актор особисто знімав кілька днів у чернігівських школах. Першокласники висловлюють різні міркування на світоглядні теми – переважно цілком несподівані, парадоксальні, якісь не  дитячі. Вистава залишає тривалий післясмак.

Друга робота – за п’єсою Тетяни Іващенко про мексиканську художницю Фріду Кало (1907-1954) і трохи про усіх жінок на світі. Крім Фріди (Уляна Ліб) на сцені ще її безмовне друге я (Ольга Тихоненко), а також то тінню, то порожнім вбранням зявляється її чоловік-художник Пріма де Рівера. Це не є класичним біографічним жанром, швидше – варіаціями на теми, у цьому плані твір дещо нагадує поему Ліни Костенко «Маруся Чурай”. Це просто-таки вибух еротики. Актриса здатна грати самою тільки посмішкою. Її різноманітні тілопорухи викликають асоціації з усіма видами фауни нашої планети. Хоча тільки на Землі їй явно затісно (як і її героїні). Буквально щохвилини на сцені вистрілює якась нова режисерська знахідка, спектакль став енциклопедією найрізноманітніших постановочних трюків, ходів, засобів.  Усе це заради         того, щоб передати те, що не надто і висловиш словами – творчі пошуки великої художниці. Згадується приказка, що говорити про музику – це все одно, що танцювати про архітектуру. Тут же ще складніше – доводиться «танцювати” про живопис – темпераментний, нестримний, максимально емоційний. Актриса буквально перетворюється на хамелеона, що міниться на очах, на ртуть, на різнобарвне марево. Її партнерка відтіняє холеричність Фріди, грає на контрасті, повертає розбурхану стихію в якісь рамки. Дві жінки на сцені нагадують якихось язичницьких богинь, що творять цілі світи, тут же знищують їх, а потім відтворюють заново.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати