Вона і вічність

Третій день театрального фестивалю “Монологи над Ужем” виявився вірменським. Спершу відбулася вистава Дрогобицького театру “Маргарита й Абульфаз” (постановка Ірини Мельник). Потім – спектакль Єреванського театру “Їхня сестра” (постановка Ріпсіме Шагінян).

Вона і вічність

Окрім національного моменту, обидва спектаклі ріднить дуже складна літературна основа. Обидва твори присвячені трагічній долі жінки у добу суспільних потрясінь.

Перша вистава – інсценівка одного з уривків документального роману нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич “Час Second-hand”. Присвячена розпадові СРСР книжка складається з кількох десятків інтерв’ю, що їх дали як провідні політики, так і рядові учасники тих небуденних подій. Серед них – вірменка Маргарита, що одружилася з азербайджанцем Абульфазом, пережила погром у Баку, мусила втікати звідти, облаштовувати своє життя заново. У нинішній Україні, переповненій внутрішньо переміщеними особами, ця тема набуває нового несподіваного звучання.  Актриса Олена Дудич принципово руйнує “четверту стіну” – наче вона десь удвох з глядачем на кухні, або у вагонному купе. Говорить одразу до усіх і до кожного окремо. І водночас – ні до кого, а тільки до самої себе, кудись углиб. Власне, вона навіть не говорить, а заново переживає на людях оце життя, що стало вже її власним. Оповідь десь нагадує наївний живопис Марії Приймаченко, де кожна деталь поперемінно виходить на перший план, роздувається до неймовірних масштабів, щоб негайно поступитися місцем наступній, не менш яскравій. Одна доля, спресована в якусь годину сценічного дійства – це сильний концентрат. Актриса викидає у зал протуберанці душевної енергетики, спалює себе на попіл і феніксом воскресає з нього.   

Друга п’єса сучасної голандської авторки Лот Векеманс побудована на образах двох шедеврів Софокла “Цар Едіп” і “Антігона”, хоч викликає асоціації і з іншими античними авторами. Це схвильований, місцями невротичний монолог безіменної сестри Антігони і Полініка, яка подає свою версію відомих подій – емоційну,  безкомпромісну, не добираючи особливо слів. Хрипкий голос актриси Нори Бадалян аж дряпає нерви, зчищає з них байдужість і умиротворення. Героїня – такий собі диференціал, нескінченно мала одиниця історії. Тому і виживає серед усього лихоліття, стає носієм пам’яті про загиблих героїв, що виявляється не менш важливим, ніж хні подвиги. Хоча їсть себе поїдом. Це тільки здається, що історію пишуть переможці. Насправді значно більший вплив на формування традиції мають отакі  малопомітні, принципово анонімні персонажі. Героїня постає як персоніфікація людської совісті. Її щільне плаття кривавого кольору перетворює жінку на згусток живої пульсуючої плоті. Враження, ніби присутній на хірургічній операції, бачиш те, що не повинен би. Попри весь трагізм оповіді героїня з кожним новим епізодом якось усе більше молодіє. Бо час уже не владний над нею, вона живе в іншому вимірі. Обіграний у спектаклі клубок шерсті веде її в античні міфи і наші народні казки.

Слоган фестивалю про вистави, які вражають, все більше виправдовує себе. У сучасній історіографії є окремий напрямок – феміністична історія. Якщо у попередні віки історія писалася передусім чоловіками для чоловіків, то тут маємо альтернативний погляд. Обидва спектаклі саме у цьому руслі. Вони відповідають на питання Т.Адорно, чи може бути поезія після Освенцима (Баку, Іловайська)? Таки може, хоча й зовсім інша, ніж до того.  

20 вересня 2019р.

Теги: