Зажовтіло

Перша вистава – інсценівка оповідання Конан Дойля. Актриса Віра Градюк грає одночасно чотири ролі – Шерлока Холмса, Ватсона, їхнього клієнта і дружину останнього. Це щось неймовірне, суцільна гра на контрастах і перевтіленні. Актриса постійно обіграє протилежності чоловічої і жіночої натури, американців і британців, незворушності Шерлока і емоційності Джека Монро. Гра настільки пластична, що інколи просто забуваєшся, хто саме перед тобою. Ми звикли до екранізацій детективів, сценічні версії їх значно рідкісніші, проте це треба було бачити. Кулеметний темп, яким актриса викладає досить заплутану історію, не дає розслабитися. Глядач перетворюється на самий зір і слух.  Багато чого витягується за рахунок іронії, з якою актриса оповідає дану історію. Загалом типова для Дойля історія про те, як жінки крутять чоловіками, як жіноча інтуїція домінує над чоловічим раціоналізмом, тут подана з особливим блиском і справжнім польським шармом.  Коли потім пробуєш сам настільки швидко перевтілюватися у чотирьох різних персонажів, чесно кажучи, не виходить, потрібне тривале тренування. Актриса же робить це невимушено, на одному диханні. Весь реквізит – три  різні капелюхи і червоний шалик. Плюс колосальний талант, якась вроджена здатність миттєво ставати чимось зовсім іншим, ніж секунду тому. Студенти коледжу культури і мистецтв могли багато почерпнути від цього своєрідного майстер-класу. Але і дорослого глядача це феєричне дійство не полишило байдужим.

            Натомість жовтий ангел – один з образів співаної поезії Олександра Вертинського. Уся вистава – схвильований монолог жінки про власне життя-буття. Ірина Мегвінетухуцесі розповідає про власні взаємини із батьком (спогади про дачу, запах яблук, смак дитинство, відчуття сильного батьківського плеча – це щось, публіка зразу повелася на такий типово закарпатський антураж), про коханого чоловіка, про розлуку і втрати, про нові надбання, незнищенну жагу життя. Усе це перемежовується шансоном. Чоловічі пісні у виконанні жінки звучать якось особливо свіжо, оригінально і несподівано. Веронський розкривається зовсім по-новому – з його ностальгією за тимчасово втраченою батьківщиною і за навіки втраченим часом молодості, який вже існує тільки у спогадах і піснях. Переспівувати видатного шансоньє практично неможливо. Як засвідчили концерти пам’яті В.Висоцького, ніхто з інших артистів і близько не зміг підійти до того ефекту, яке викликало авторське виконання. Тут же виконання було на диво конгеніальним. Актриса зуміла опинитися на одній хвилі з Вертинським, здавалося, що у неї переселилася душа видатного співака, який в іншому житті вирішив пережити жіночу долю.

            Дві вистави багато в чому перегукуються між собою, вони обидві демонструють одночасно і протилежність, і взаємодоповнюваність жіночої і чоловічої природи, перетікання  однієї в іншу.      

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати