Хутірські гутірки

Виконавці – випускники режисерського відділення, які за чотири роки навчання перетворилися на сформований цілісний колектив, де розуміють одне одного з півслова. Притертість акторів просто вражає, вони вже здатні грати навіть з заплющеними очима. Вибір гоголівських сюжетів дуже щасливий. З одного боку, вони дозволили продемонструвати увесь спектр людських емоцій. З іншого боку, повісті вже інсценізувалися десятки, якщо не сотні разів, тому зробити нову інтерпретацію – виклик і для режисера, і для акторів. Тут зробили таку собі виставу-пазл: вона складається з окремих етюдів і сценок, ретельно підігнаних між собою. Усе дійство цементує образ чортика, який тримає глядача в тонусі від початку до самого фіналу. Здається, цей персонаж заповнює собою все дзеркало і глибину сцени, перебуває одночасно у кількох місцях. Особливе захоплення викликав епізод польоту до Петербурга. Інший хіт – коли Оксана вдивляється у люстерко, а чортик кривляється їй звідти.

Розкішні костюми доповнювалися гарним світлом і звуком. Колектив виклався по повній – як востаннє не тільки у їхній студентській біографії, а й у житті загалом.

Якщо перша, ярмаркова історія відбувається улітку, тобто в реальному часі (в Ужгороді того дня було 37,2 градуси), то друга – вже узимку, на пінопластові сніжки і сніжинки було приємно бодай подивитися. Коли ж служниця відганяла від Хіврі мух, а ті справді цілою зграйкою гуділи під колосниками, ніхто не міг збагнути, як вдалося задіяти навіть комах. Найцікавіше, що під час зимового «Різдва” вони таки зникли.

Чарівна група циганок. То ж головна "циганка" Закарпаття актриса Н.Засухіна, чий образ вже відомий далеко за межами області, має гідних продовжувачок. Не знати, чи впізнав би саме таких ромок сам Гоголь, але сучасних мешканок ужгородської Радванки дівчата зобразили один в один – з усіма їхніми інтонаціями, акцентами, жестами і закидонами.

 Жоден закарпатський театр наразі не може похвалитися таким багатим парубочим ансамблем, який був того вечора на сцені. Це нагадувало вже призабуту телепередачу «Анумо, хлопці”. Кожен виділявся власним обличчям (у кожного якась власна божевільна інтерпретація козацького оселедця), а водночас це був якийсь єдиний мурашник. Гриць і коваль Вакула – такий собі Ален Делон українського розливу. Одеколону справді не пив, все інше на сцені лилося рікою. Не відставав Солопій Черевик, що пройшов і Рим, і Крим, і бабину грушу. Тріо коханців Солохи – малий джентльменський набір, мрія кожної мотрони.    

Жіночі ролі більш індивідуалізовані. Солоха – варіація на тему «життя вдалося”; шия, що крутить головою. Параска – така пісенно-лірична, хоч до рани прикладай. Оксана, навпаки, об неї можна ножі гострити і сірники запалювати. Актриса взяла багато від нашої сучасниці, письменниці і співачки, а нині дипломатки Ірени Карпи, зробивши образ якомога модерним і кінематографічним.  

Акторам вдалося максимально автентично передати дух Гоголя, відтворити специфіку його гумору, а водночас і наситити дійство цілком відчутними закарпатським обертонами. Серед вихователів Гоголя були закарпатці І.Орлай і В.Кукольник. Нині Микола Васильович прийшов до краю своїх вчителів гідно, яскраво, навіть вибухово. Хочеться вірити, що така блискуча робота не тільки збережеться у відеофайлі, а  матиме і подальшу сценічну історію.               

Теги: Гоголь, вистава

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати