Великий українець Закарпаття

"...Творімо Україну українську, Україну в собі і навколо себе!.."

Юрій Бадзьо

Кожна нація сильна своїми героями. Кожен народ тримається на одиницях ‒ відданих, аж до жертвенності. Для українців це ‒ Пилип Орлик, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Євген Маланюк, Вʼячеслав Чорновіл, Василь Стус, Надія Савченко... Серед Великих Українців Закарпаття бачимо Августина Волошина, Вікентія Шандора, Марґарету Баботу, о. Івана Марґітича, Івана Мирона, Юрія Бадзя... Це ‒ наша слава і честь, це ‒ наша совість і гордість. Це ‒ запорука нашої непроминальності... Серед цієї достойної плеяди постать Юрія Бадзя ‒ відомого українського літературознавця, публіциста, громадсько-політичного діяча, учасника національно-демократичного руху в Україні від початку 1960-х років.

Юрій Васильович Бадзьо народився 25 квітня 1936 року в селі Копинівці Мукачівського району Закарпатської області в багатодітній бідній малоземельній селянській родині. У 1953 році закінчив середню школу в сусідньому Кальнику із золотою медаллю, а згодом з відзнакою – українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету (1953-1958 рр.). Три роки працював учителем у селах Драгиня та Копинівці, у 1960-1961 рр. був директором восьмирічної  школи у селі Червеньово Мукачівського району Закарпатської області.

1961-1964 рр. ‒ навчання в аспірантурі при Інституті літератури АН УРСР.  підготував дисертацію на тему «Критерій правди в оцінці літературно-художнього твору» (1964), мав публікації на її основі. Тому його було залишено в Інституті на посаді молодшого наукового співробітника. З перших місяців перебування в Києві Юрій Бадзьо веде активну наукову і громадську діяльність, публікує чимало масштабних літературознавчих статей, які отримали достойний відгук у пресі. Серед них «Дійсність і позиція письменника» – про роман Г. Тютюнника «Вир» (Дніпро. – 1963. – № 9), «Життя і художня правда» (Радянське літературознавство. – 1964. – № 6), «Земля і любов» – про роман М. Томчанія «Жменяки» (Дніпро. – 1966. – № 4), огляд кількох збірок закарпатських поетів «Важкий шлях до повноліття» (Дніпро. – 1968. – № 2. – Надрукована під псевдонімом), про прозу Є. Гуцала «Пора перших підсумків» (Вітчизна. – 1970. – № 1), про прозу В. Шевчука «Слабкість епічного мислення» (Вітчизна. – 1970. – № 6), рецензія на книгу В. Іванисенка «Народження стилю. Творча індивідуальність у поезії» (Українська мова і література в школі. – 1965. – № 9) та ін.

У 1961-1964 рр. Юрій Васильович Бадзьо стає активним членом Ради київського Клубу творчої молоді (КТМ) – першої в Україні організації національно-патріотичного напрямку періоду хрущовської «відлиги», тобто він органічно вливається в потужну культурно-мистецьку течію шістдесятників і, за визначенням Світлани Йовенко, належав до тих, хто «ладнен й готовий був за Україну піти на Голгофу: Левко Лукʼяненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Василь Стус, брати Горині, Микола Руденко, Василь Овсієнко, подружжя Калинців, Валерій Марченко та ще жменька відважних».

У 1964 р. одружився зі Світланою Тихонівною Кириченко ‒ відомою правозахисницею, як вона сама себе називала «дитиною київського асфальту», філологом за фахом, жінкою, яка стала для нього не тільки коханою і матірʼю його дітей ‒ сина Сергія і доньки Богдани, але й другом, соратником, порадником, берегинею, натхненницею, світлом, що осяває життя до нині.

4 вересня 1965 року під час премʼєри фільму «Тіні забутих предків» С. Параджанова у київському кінотеатрі «Україна» Юрій Бадзьо взяв участь у публічному протесті проти політичних арештів української інтелігенції. На партійних зборах Інституту літератури з цього приводу слухали М. Коцюбинську і Ю. Бадзя. Юрій Васильович відстоював свою позицію, обґрунтувавши її як реакцію на нерівноправне становище українського народу. За це та за відмову зректися своїх переконань його виключили з партії і звільнили з роботи («не пройшов за конкурсом»), поступово позбавивши можливості працювати не лише за фахом, але і в інтелектуальній сфері взагалі: його адміністративно переслідують, тривалий час не друкують. Працював літературним редактором у журналі для сліпих «Заклик», згодом у видавництві «Молодь», викладачем, коректором, але всюди тримали недовго. З 1974 р. до 1979 рр. ‒ приймальник хліба в тресті «Київхлібторг».

*     *     *

Дорогі Наталко та Іване!
25 квітня відзначить 80-ліття мій ровесник Юрій Бадзьо, знайомий мені
ще з аспірантури в Києві. Пізніше він подарував мені свою монографію
"Право жити" з такою присвятою: "Дорогому Миколі Мушинці - мужньому поборникові українського ПРАВА ЖИТИ. Сердечно Юрій Бадзьо. Київ, 24 серпня 1997 р."..., та ніколи я не мав його адреси і не листувався з ним, хоч його статті та погляди били мені дуже симпатичні... Хотів би я привітати його з ювілеєм...Ми час від часу зустрічалися і після 1990 року. Дав би Бог, щоб він відгукнувся на мого листа...

Дорогий друже Юрію!
Давно не чую про тебе. Через пару днів тобі стукне вісімдесят,
які я відзначив позаминулого місяця. Тож вітаю тебе з ювілеєм
і бажаю довгих років при доброму здоров'ї.
Це в нашому віці найважливіше.
Пригадую, незабутню середину 60-х років на Кірова, 4 у Києві.
Часто заглядаю у "Право жити", яке ти мені подарував з прекрасною присвятою. А я так і не змігся на рецензію...
Нинішньою політичною ситуацією в Україні, мабуть, обоє ми розчаровані.
Не так ми її уявляли на 25 році Незлежності. Та я вірю (а ти мабуть теж),
що вона вийде з нинішніх негараздів зміцненою...
Щиро вітаю твою Світлану, дітей, а мабуть і внуків (в мене їх шестеро від трьох синів).

Проф. Микола Мушинка, д-р філол. наук,
академік НАН України

*     *     *

У 1971 Ю. В. Бадзьо звертається з листом до VI з’їзду Спілки письменників України (СПУ), в якому ставить питання про нерівноправне становище української культури в умовах національно-політичної несвободи, зокрема наголошує на провінційності і вторинності української суспільно-культурної атмосфери в умовах політичної заагажованості. У лютому 1972 р. як відповідь на нову хвилю політичних арештів почав писати трактат «Право жити», тему якого було окреслено в підзаголовку назви відповідної книги: «Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму». У цій монографії дано наукову критику інтернаціональної ідеології та політики КПРС: з позиції «демократичного соціалізму», марксистської філософії та соціології. Суспільний лад «реального соціалізму» потрактовано як класово-антагоністичний, суспільно-політичну природу КПРС ‒ як панівний соціальний клас, що протистоїть народові, безпосереднім виробникам матеріальних і духовних цінностей; було обґрунтовано утопічність ідеї комунізму, а також проголошено тезу про неминучість виходу України зі складу СРСР. За словами самого автора, ідея праці в тому, що «Радянський Союз як імперська тоталітарна держава забирає право на життя як у всієї України, так і в окремої людини».

Перший варіант дослідження – 1400 сторінок рукописного тексту, на написання якого пішло п’ять років, – у 1977 році був викрадений з квартири приятеля. Юрій Бадзьо переконаний, що це справа рук КҐБ. Цей день став найчорнішим у його житті, бо перший варіант «Права жити» не відшукано й дотепер. Правозахисник знову розпочинає працювати над дослідженням. 3-4 лютого 1979 року під час обшуку на його квартирі вилучено 450 сторінок другого незакінченого варіанту «Права жити». Потім писав «Право жити» втретє, а то і вчетверте. Завдяки дружині матеріали потрапили за кордон, їх передавала радіостанція «Свобода». Крім того, вони вийшли окремою книжкою англійською і французькою мовами. Через 2 місяці, 23 квітня 1979 року Ю. Бадзя заарештували. Проте за час між обшуком і арештом він встиг написати «Відкритого листа Президії Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС», а також «Відкритого листа українським і російським історикам», у яких коротко виклав основні ідеї монографії «Права жити» та наголосив на тотальній фальсифікації української історії радянською історіографією. Обидва листи невдовзі було опубліковано за кордоном, вони вийшли окремими брошурами кількома іноземними мовами, неодноразово транслювалися на Україну в програмах радіо «Свобода».

19-21 грудня 1979 року відбувся суд над Бадзьом, на який не допустили нікого, крім «спецпубліки». Б. інкримінували рукопис «Права жити», зберігання і розповсюдження виданої у Львові в 1937 «Програми асиміляції українців і білорусів у Польщі», машинопис М. Руденка «Економічні монологи», виступи на партзборах у 1965 році з приводу протестів проти репресій. Ю. Бадзьо винним себе у вчиненні злочину не визнав, дружина його, Світлана Кириченко, відмовилася давати будь-які покази. Засуджений Київським міським судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на максимальний термін – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Верховний суд УРСР залишив вирок у силі. 21 березня 1980 року прибув етапом у табір ЖХ-385/3-5, села Барашево у Мордовії.

Тут, у таборі, він продовжує політичну боротьбу, бере активну участь у політичному табірному страйку під час Московської Олімпіади, голодує, пише гострополітичні листи та заяви до різних державних інституцій з критикою влади, яку закликає до радикальної демократизації в країні.

Того ж 1979 року виходять із таборів арештовані 1972-го друзі. До Києва повертається Василь Стус. Про девʼять місяців Стусової київської «волі» Світлана Кириченко напише спогади вже в 90-х («Птах піднебесний», журнал «Дніпро»). Свідчить Валерій Кравченко, голова громадської організації «За реабілітацію “Першотравневої двійки”»: «Травень 1980 року ‒ новий арешт Василя Стуса. У жовтні ‒ суд. Світлану Тихонівну викликають свідком. Вона приходить, але свідчити відмовляється. Погрожували арештом ‒ і таки порушили проти неї карну справу, судили. Бо не могли пробачити кинуту нею в обличчя суддям фразу: «Я буду свідчити на тому суді, де Василь сидітиме на вашому місці, а ви ‒ на його». Дужі охоронці брутально витягували її з судового залу, коли Стус підвівся й приклав руку до грудей: «Дякую, Світлано». Останній її погляд на нього, останні його слова до неї».

За відмову свідчити на суді Світлану Тихонівну засудили до примусових робіт. Присуд цей відпрацювала чорноробом на картонажній фабриці. Писала Стусові і до уральського табору. Та листи до нього і від нього не проривалися, лише деякі до його рідних.

У липні 1980 року на Заході опублікований протест Ю. Бадзя проти введення радянських військ в Афганістан. У західній пресі час від часу публікувалися й інші його заяви. Історія таких публікацій часто ставала детективною. Згадує С. Кириченко: «Ця заява потрапила до мене через рік після її подання. У січні 1984-го на порозі нашої квартири в Києві незнайомець притишено назвався ‒ Анастазіюс. Я згадала: на особистому побаченні у Барашівському таборі (травень 1983-го) Юрко назвав це ім’я: «Ще один гарний чоловік виходить із табору ‒ Анастазіюс Януліс...» Тоді ж, на побаченні, він розповів про свою нову політичну заяву ‒ до 50-річчя голоду, ‒ переказав її зміст. Януліс не затримувався. Я відразу розкрила залишений ним тюбик зубної пасти, обмила поліетиленовий балончик, що випав із нього. Так і є ‒ Юрковим почерком його заява. Швиденько ‒ перекласти російською (через Москву матеріали на Захід ідуть тільки російською), виготовити ще один балончик: Богдана, наша донька, має кілька днів шкільних канікул, завезе його до Харкова; харків’янка Олена Анцупова (її чоловік, історик Євген Анцупов ‒ барашівець із 1981-го) переправить до Москви ‒ сама або через подругу, дружину відомого в західних колах дисидента-психіатра (і теж багаторічного в’язня) Анатолія Карягіна, у Галини є виходи на західних кореспондентів. Усе сталося швидко і без збоїв: ближче до літа 84-го Юркова заява прозвучала по українській “Свободі”». Сьогодні зміст заяви зрозумілий і не викликає застережень. А тоді, у 1984 році для влади він звучав занадто загрозливо, адже це був час, коли про голод на Україні не можна було згадувати, не те що стверджувати, що відбувся голодомор. «Опубліковані останніми роками матеріали, ‒ згадує далі дружина Ю. Бадзя, ‒ Ст. Кульчицького, Дж. Мейса, збірник документів визначної діячки українського жіночого руху Мілени Рудницької (Львів, 1998) засвідчують: у Радянському Союзі саме поняття «голод 33-го» було табуйоване (ось чому так лютився Юрків слідчий, коли мова на моїх допитах торкалася голоду!) «He було ніякого голоду! Мали місце «продовольчі труднощі на почату 30-х років», ‒ саме так дозволила собі означити «явище» партійно-державна українська влада 1983 року, коли на Заході теж почала руйнуватися піввікова стіна кон’юнктурного замовчування і українознавчі центри США та Канади уперше змогли провести наукову конференцію з проблем голодомору. Минуло ще кілька років, поки в ювілейній доповіді В. Щербицького (1987) уперше, уже в розпал горбачовської перебудови, було вимовлено слово «голод». Заява Ю. Бадзя, адресована голові Президії ВР УРСР О. Ватченкові, ‒ не просто нагадування «політичному керівництву Республіки», а чітка політична оцінка державного злочину проти українського народу. Бадзьо виконував свій громадянський обов’язок і моральну заповідь ‒ не перемовчувати злочини».

Звичайно, друзі, скажімо, Євген Сверстюк, який пару місяців тому повернувся після 12 років ув’язнення до Києва, застерігав Світлану і Юрія від публікацій таких різких заяв, адже можна додати собі нових пʼятнадцять років тюрми (приклад Валерія Марченка перед очима), але ж, як казав Василь Стус, долі не обирають... У цих питаннях Світлана з чоловіком були однодумцями: світ повинен чути голос з України... У 2000 році д-р Олександр Скоп привіз з Америки газету «Українські вісті» за 23 вересня 1984 року, де на всю ширину першої сторінки заголовок великими літерами: «Юрій Бадзьо. Влада відповідальна за голод в Україні. Голові Президії Верховної Ради УРСР Олексієві Федосійовичу Ватченкові». Нагадуємо, текст написаний Юрієм Васильовичем у 1983 році: «Зважаючи на офіційне, ще й нині, ставлення до події, про яку йтиметься далі, уважаю своїм громадянським обов’язком нагадати Вам і в Вашій особі всьому політичному керівництву Республіки, що наш народ п’ятдесят років тому пережив чи не найстрашнішу трагедію у своїй історії ‒ голод 1933 року. Існує думка, що внаслідок голоду загинуло шість-вісім мільйонів українців. Кажу «існує думка», бо в радянській літературі як науковій, так і публіцистичній, даних про це немає. Більше того, у нашому суспільному житті цю масштабну історичну подію оточено глухою мовчанкою вже протягом півстоліття; на неї накладено політичне табу. Це вищою мірою аморально й потворно ‒ забувати невинно загиблих, убивати в народі пам’ять про пережите, затирати в його історії цілі сторінки. Безперечно, голод 1933 року в Україні має виразне політичне забарвлення. І саме тому державна влада не повинна мовчати. В іншому разі вона бере на себе повну політичну відповідальність за події. Звернімо увагу, що для «розсекречення» голоду 1933 року політична логіка формально не стоїть на перешкоді, адже сталінізм, справжнього винуватця трагедії, офіційно засуджено. Закликаю Президію Верховної Ради Української РСР перейнятися почуттям морального обов’язку, вшанувавши нарешті, уперше за півстоліття, пам’ять мільйонів трагічно загиблих невинних людей. Пропоную прийняти ухвалу на державному рівні: навесні, наприклад, у березні, у пам’ять жертв голоду провести Всеукраїнський вечір жалоби, один із днів цього місяця, скажімо, третю неділю березня, проголосити Днем національної жалоби і відзначати його щорічно; спорудити пам’ятник у сільській місцевості, яка найбільше постраждала від голоду; забезпечити наукове дослідження події, гідної також високого мистецького втілення. Публічне відзначення трагедії 1933 року було б не лише виявленням морального почуття й політичного розуму. Воно означало б, що сучасне керівництво Республіки дійсно відмежовується від політики сталінізму і несе відповідальність перед українським народом за його історичну пам’ять ‒ надійну опору нашого майбутнього. 22 січня 1983 року Мордовія, політтабір».

Зрозуміло, що за подібні дії влада неодноразово позбавляла Ю. Бадзя побачень з ріднею, його саджали в карцер, переслідували дружину і дітей. За час перебування правозахисника в неволі його дружину С. Кириченко (у 60-х роках співробітницю академічних інститутів літератури і філософії) 11 разів звільняли з роботи, навіть з посад поштарки і прибиральниці; у 1983 на комсомольських зборах виключили з комсомолу сина Сергія, улаштувавши над ним ганебне судилище, де вимагали зректися батьків.

З 1986 року Ю. В. Бадзьо на засланні в селі Хандига (Якутія). Усі ці роки, як колись дружини репресованих в 30-их роках ХХ ст., з ним була його вірна дружина Світлана Тихонівна, яка разом з донькою (син служив в армії) допомагала чоловікові пережити всі негаразди, провокації, знущання моральні і фізичні. А умови проживання в гуртожитку, до прикладу, були вкрай важкими. Згадує Валерій Кравченко, голова громадської організації «За реабілітацію “Першотравневої двійки”»: «1986 рік, сім років позаду, Юрія Васильовича етапують у східну Якутію на заслання. Дружина з донькою (син ‒ в армії), не гаючи й дня, вилітає до нього і залишається поряд. Самовіддано ‒ аж до його звільнення у грудні 1988 року.

Їй і тут, у далекій якутській Хандизі, «дозволяють» працювати тільки прибиральницею (брали ‒ з таким дипломом ‒ і коректором до районної газети, і бібліотекарем, та недремне око не спало ‒ негайно звільняли). Двічі звільняли і з посади прибиральниці. Юрій працював прибиральником величезних автогаражів, засланця тримали під постійним наглядом, влаштовували різні провокації. Крім того, на засланні за місцем відбування покарання мешкають у робітничому гуртожитку, що також є випробуванням, бо оточення там специфічне.

«Уявіть собі, ‒ колись розповідала мені Світлана Тихонівна, ‒ гуртожиток, кімната, один із мешканців на ліжку Юрка колотить банку з клеєм БФ, видобуваючи з клею «пальне». Однак після приїзду сім'ї Бадзів уже відселилися окремо, і після роботи засланий має відносний душевний комфорт, відпочинок.

Випробування й провокації витримали до кінця. Хоча для неї ‒ давнього гіпертоніка зі спазмами мозкових судин, якутський клімат був згубним. Знала про це...»

1987 року під час «горбачовської перебудови», коли влада почала звільняти політв’язнів, які самі просили про таке звільнення, Ю. Бадзьо відмовився написати покаяльну заяву. Під тиском зарубіжних політичних чинників та громадськості, а також завдяки реформістському курсу влади на чолі з М. Горбачовим 9 грудня 1988 року Юрій Васильович Бадзьо вийшов на волю з ініціативи влади. Разом з Левком Лукʼяненком він – один з останніх політичних вʼязнів Радянського Союзу.

У січні 1989 р. разом з дружиною прибуває до Києва й цілеспрямовано включається в політичне й громадське життя держави. У численних інтерв’ю і статтях колишній політвʼязень аналізує політичну ситуацію в Україні, виступає на мітингах. Юрій Васильович у 1989-1990 рр. працює завідувачем відділу Товариства української мови імені Т. Шевченка; у 1990-1992 рр.  з однодумцями творить першу партію, альтернативну КПРС, пише «Маніфест Демократичної партії України», на установчому зʼїзді партії його обирають головою. Світлана Тихонівна і тут поряд із чоловіком, працює в секретаріаті ДемПУ. І хоч далися в знаки попередні життєві «негаразди» ‒ невдовзі отримує важкий інсульт, параліч, стає інвалідом І групи, та виживає завдяки жертовному доглядові чоловіка Юрія Васильовича, Світлана Тихонівна дописує великі спогади , українську сагу, про їхні 60-90-ті роки, про друзів ‒ «Люди не зі страху» ‒ історичного масштабу унікальні свідчення про себе та епоху, про відомі провідні постаті новітньої доби нашого національного пробудження, про десятки рядових творців суспільних обставин (вийшли друком у Києві 2013 року). За ці спогади Світлана Кириченко стала лауреатом премії «Шістдесятники».

На ІІ з’їзді ДемПУ Ю. Бадзьо знімає свою кандидатуру, щоб повернутися до наукової діяльності, перерваної 30 років тому. З червня 1993 року Ю. Бадзьо працює науковим редактором в Інституті філософії НАН України. Його політико-ідеологічні розробки ‒ глибинний аналіз історичних процесів, інтелектуальне опанування дійсності ‒ добре відомі українському читачеві. Статтю «Думки проти течії» (1994 р.) було надруковано спочатку газетою «Літературна Україна», незабаром видано окремою брошурою 50-тисячним накладом; далі виходили збірки статей «Національна ідея і національне питання», «Підпільна нація», «Український вибір». З 1996 р. Ю. В. Бадзьо ‒ член Національної спілки письменників України. Після проголошення незалежності України влада повернула Ю. Бадзю вилучений у 1979 рукопис  політичної праці «Право жити». У 1996 вона вийшла окремою монографією, 1999 р. за цю книжку автору присуджена премія Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. 26 листопада 2006 року нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а 16 січня 2009 року – ІІ ступеня.

Подружжя Юрія Васильовича Бадзя та Світлани Тихонівни Кириченко і сьогодні активно виступає з аналітичними статтями на політичні теми. Юрій Васильович бачить нині два пріоритети українських патріотичних сил:

«1) поставити перед суспільством українське питання як невирішене – ні теоретично, ні практично; країна в стані окупації, народ – на становищі національної меншини, і політично, і в просторі культури;

2) на цій основі консолідуватися усім ідейно та морально здоровим силам суспільства – понад національною та соціальною самовизначеністю людей (зараз модно називати це іншомовним словом – ідентичністю). Маючи за аксіому таке: національно-визвольний рух триває, але сьогодні, в умовах нової епохи, він іще тільки в зародку, навіть не усвідомив, що проблема існує. Поставити питання і самим узятися за його вирішення – теоретично і практично. Тільки так сформується нова, позитивна, якість країни – Особистість людини та Особистість народу, народу-нації. Справедлива й надійна основа належного впорядкування суспільства, утвердження моралі і творчих інтенцій (спрямувань) людини». Тож, як писав поет:

Мобілізуються тополі
під хмарним вітром на горі...
Уже давно ми на порі,
давно всіх кличемо: до волі!

До волі, бідні, босі й голі!
Не час сидіти у норі!
Мобілізуються тополі
під хмарним вітром на горі...

Гукнем же в світ про наші болі!
Щоб од планети й до зорі –
почули скрізь пролетарі,
за що ми б’ємся тут у полі!
Мобілізуються тополі...

А вітер у нас нині буйний – не похитнімось, не проґавмо! І памʼятаймо прикінцеві слова п’ятого розділу монографії «Права жити» Юрія Бадзя: «Ми переможемо. Але за однієї умови: якщо усвідомимо, що ніякі об’єктивні сили не створять нам гідне майбутнє за нас, що тільки наша воля до свободи буде вирішальною. Отож справа за нами».

Наталія Ребрик,
кандидат філологічних наук, доцент, проректор ЗХІ

ЛІТЕРАТУРА

Листи, звернення, заяви:

The National Rights Issue in Ukraine (Звернення до BP СРСР, іноземних комуністичних партій, демократичного суспільства світу) // Smoloskyp. ‒ 1979. ‒ № 4. ‒ С. 1, 4, 10, 11.

Відкритий лист до російських та українських істориків // Сучасність. ‒ 1980. ‒ Ч. 11. ‒ С.128-154.

Відкритий лист до Президії BP СРСР та ЦК КПРС. ‒ Н.Й., 1980. ‒ 16 с.

Yurij Badzio. Protest aus Kiev gegen Menschenrechtsverletzungen. Ein sovietischer Wissenenschaftler berichtet. – München, 1981.– 48 c.

Юрій Бадзьо писав листа до Ж. Марше (15.04.1981) // Свобода. ‒ 1982. ‒ 12 лютого.

Yurij Badzio. Offener Brief an russische und ukrainische Historiker. Aus dem Ukrainischen übersetzen von Roman Szuper. – München, 1982. – 32 с.

Etat de Siege ou une Nation en Peril / Передм. Л. Плюща. ‒ Париж: P.I.U.F., 1982. ‒ 108 с.

Заяви: Президії BP СРСР (29.10.1982; 9.12.1982; 29.12.1982; 7.01.1984 22.01.1983) // Визвольний шлях. ‒ Лондон, 1985. ‒ № 2. ‒ С. 210-214.

Звернення до Голови Президії Верховної Ради УРСР О.Ф. Ватченка з приводу 50-х роковин голоду в Україні 1932-1933 рр. // Голод на Україні, 1932-1933, вибрані статті. – Сучасність, 1985. – С. 138-139.

Радянська державна влада несе повну політичну відповідальність за голод в Україні. СРСР не є єдиною державою // Смолоскип. ‒ 1984. ‒ Ч. 6. ‒ С. 1, 4.

The USSR is Not a Single State // Smoloskyp. ‒ 1985.‒ № 26. ‒ C. 12.

Les libertes politiques et les droits de l'homme; L'Etat sovietique est responsible de la famine en Ukraine // L'Est Europeen. ‒ Париж. ‒ 1985. ‒ № VII-LX. ‒ C. 33-37.

З листа до московського адресата (10.05.1987), Заява Ген. Секретарю ЦК КПРС Горбачову M. С. (14.06.1987) // Український вісник. ‒ 1987. ‒ Вип. 7, 8, 9-10. ‒ С. 279-282, 282-285.

Хто гальмує перебудову? // Сучасність. ‒ К., 1989. ‒ Ч. 11. ‒ С. 90-106;

Воля жити ‒ у свідомості права, перед лицем загроз і викликів часу: Про українську історичну ситуацію наприкінці XX ст. // Самостійна Україна. ‒ 2000. ‒ Ч. 3. ‒ С. 9-13.

Я сів не в той літак? або Два джерела й дві складові частини нашої неволі // Слово і час. ‒ К., 2001. ‒ № 11. ‒ С. 40–44.

Публікації:

Дійсність і позиція письменника //Дніпро. ‒ К., 1963. ‒ № 9. ‒ С. 136-144.

Життя і художня правда // Рад. літературознавство. ‒ К., 1964. ‒ № 6. ‒ С. 3–14.

Земля і люди // Дніпро. ‒ № 4. ‒ К., 1970. ‒ С. 140-144.

Пора перших підсумків // Вітчизна. ‒ К., 1970 ‒ № 1. ‒ С. 159-167;

Слабкість епічного мислення // Вітчизна. ‒ К., 1970. ‒ № 6. ‒ С. 139-148.

Відкритий лист до Президії BP СРСР та ЦК КПРС. ‒ Н.-Й.: ЗП УГГ, 1979. ‒ 64 с.

Etat de Siege ou une Nation en Peril / Передм. Л. Плюща. ‒ Париж: P.I.U.F., 1982. ‒ 108 с.

Влада – опозиція – держава в Україні сьогодні: Думки проти течії. – К.: Смолоскип, 1994. – 28 с.

Історія застерігає: Передмова // Г. Костюк. Сталінізм в Україні: Ґенеза і наслідки. ‒ К.: Смолоскип, 1995. – С. 9-24.

Право жити: Україна в складі СРСР. Людина в системі тоталітарного соціалізму. ‒ К.: Таксон, 1996. – 400 с.

Поразка української революції // «Україна на межі тисячоліть». ‒ К., 1998. ‒ С. 20-71.

Національна ідея і національне питання. ‒ К., 2000.

Еволюція чи революція // «До новітнього українського світогляду і стратегії». ‒ К.: Економіка і право, 2002. ‒ С. 53-57.

Підпільна нація: Нове завоювання України. Статті. ‒ К.: МАУП, 2003. ‒ 104 с.

Український вибір. ‒ К.: Смолоскип, 2004. ‒ 56 с.

Війна і зрада: Полювання на Президента Віктора Ющенка триває. ‒ К.: ВД «Простір», 2008. ‒ 40 с.

Бойові генерали, сивоусі парубки з української вулиці і троянська кобила історичного процесу. ‒ К.: ВД «Простір», 2010. ‒ 152 с.

Література:

Badzio's Wife Details His Plight in Appeal to World's Intellectuals // The Ukrainian Weekly. ‒ 1980. ‒ 25 травня.

American Journalists Appeal in Defense of Badzyo (Звернення групи американських журналістів з Лос-Анджелеса до Л. Брежнєва) // Smoloskyp. ‒ 1981. ‒ № 13. ‒ С. 8.

N. S. (N. Strokata). Yury Badzyo's Field of Battle // Віра. ‒ 1982. ‒ 4. 2. ‒ C. 17-18.

Юрій Бадзьо протестує проти поневолення України // Свобода. ‒ 1982. ‒ 11 лютого.

Dissident Profile. Yuriy Badzio: Among the Vanguard // The Ukrainian Weekly. ‒ 1982. ‒ З жовтня.

H. Світлична. Справа Ю. Бадзя як барометр демократизації в СРСР // Сучасність. ‒ 1982. ‒ Ч. 1. ‒ С. 106-115.

Senkus R. Iurii Badzo's. A Biographical Note // Journal of Ukrainian Studies. ‒ 1984. ‒ № 16, т. 9. ‒ C. 71-73.

Совєтська дійсність і позиція Ю. Бадзя // Свобода. ‒ 1985. ‒ 5 жовтня.

«Право жити»: Юрій Бадзьо на засланні // Америка. ‒ 1986. ‒ 10 липня;

Навколо справи Ю. Бадзя // Український вісник. ‒ 1987. ‒ Вип. 7, 8,9-19. ‒ С. 278-279;

Юрій Бадзьо про перебудову // Українське слово. ‒ 1988. ‒ 18 вересня;

Г. Куценко. «Дякую за книжку і перо» // Зона. ‒ 1996. ‒ № 11. ‒ С. 210-215.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 64-66.

Теги: Юрій Бадзьо

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати